Україна на Баварщині

Донедавна я часто переймалася питанням: «Чому українці не люблять Україну?». Відповідь, яку й так інтуїтивно намацала кілька років тому, почула в автобусі, що віз із Києва до Мюнхена групу музикантів та народних майстрів: «Щоб стати українським патріотом, треба виїхати за кордон». Певно, звідти, здалеку, якось чіткіше вимальовуються обриси барокової церкви, синішим здається небо, ріднішою — батьківська культура. Усі ці відчуття зароджуються на тлі здорового патріотизму європейців: варто лише раз глянути, як вони бережуть свої хати XVI століття, пишаються талановитими композиторами, художниками, письменниками і з гордістю носять свої кілти чи вишивані сорочки.

Той автобус з артистами мчав нас до Шлірзее, невеличкого баварського села, захованого в обіймах Альп, на «Тиждень української культури». Дійство мало відбутися в етнографічному музеї олімпійського чемпіона 1994 року Маркуса Васмаєра з музикою, співами й танцями від «Хореї козацької» й «Гуляйгорода», ляльками–мотанками, тканими килимами й глиняними горщиками від народних майстрів.

Як козаки випередили вікінгів

«Як я почув, що тут є «Гуляйгород» та «Хорея козацька», то одразу приїхав», — Микола Франкевич, українець, народжений у Баварії, один із небагатьох, хто був знайомий із нашими виконавцями. Основна ж маса відвідувачів музею — це німці чи іноземні туристи, які, крім знайомства з традиційною баварською культурою, з 2 по 8 жовтня могли доторкнутися ще й до української автентики.

На відміну від масштабів нашого Пирогова, музей Васмаєра дивує своєю компактністю — кілька хат на площі вісім гектарів. На відміну від приватної ініціативи «Мамаєва слобода» — органічним поєднанням столітніх, дещо суворих (з каменя і дерева) будівель і розкішної баварської природи. Там, на спеціально створеному помості, розпочався камерний фестиваль українсько–баварської культури. Тиждень живого спілкування між баварцями та українцями показав, що не обов’язково створювати великі імпрези, дружня й безпосередня комунікація буває набагато пліднішою.

«Ми відкрили музей у 2007 році. Тоді я планував робити такі міжкультурні фестивалі, і першим мав бути фестиваль норвезької культури. Але Вікторія (Вікторія Щербань, українка, ініціатор «Українського тижня». — Ред.) виявилася спритнішою і наполегливішою. Вона мені багато і з такою любов’ю розповідала про Україну, що я не міг встояти, щоб не погодитися з нею на співпрацю», — розповідає Маркус Васмаєр. Олімпійський чемпіон одягнений у традиційні баварські шкіряні штани ледерхозен та високі вовняні шкарпетки. Десь поряд завжди є його красуня–дружина Брігітте, італійка з Південного Тіролю, яка повністю підтримує захоплення чоловіка: у традиційній баварській сукні дирндль (місцеві жінки досить часто носять це вбрання як щоденний одяг) вона весь час зайнята господарськими справами. Хоча на час фестивалю гарній італійці важко було триматися лише роботи, позаяк наші хлопці не втрачали можливості запросити її до танцю.

Танець має бути простий та еротичний

Танці — то особлива тема для баварців. Танцювати вони люблять: добре знають свої танці й легко підхоплюють незнайомі — як на українсько–баварських вечорницях, які проходили у місцевому театрі Шлірзее. «Основу наших танців складають легкі фігури. Це притаманне всьому альпійському регіону — Баварії, Тіролю, Австрії. Але з часом наші танці міняються», — розповідає Міхаель Велль, учасник сімейного колективу Well–Buam, який виконує народну баварську музику. За його словами, велике значення в цьому мистецтві має еротичний елемент. І тут не йдеться лише про помах широкої спідниці, яка відкриває гарні ноги міцної баварки. Багато місцевих танців побудовані на принципі вибору: коли міняються фігури, чоловіки продовжують танець, а жінки в той час підшукують собі нову пару. «Так під час танцю люди могли легко познайомитися. Крім того, чоловіки часто не дуже вміють танцювати і соромляться, а жінки самі виявляють ініціативу», — пояснює національний характер танцю Міхаель. І додає, що баварський танець після Другої світової війни значно втратив свою автентику і колорит, набувши стереотипних фігур і ставши консервативним видом мистецтва, а це відштовхує молодь.

Нічого складного в українських танцях також немає, каже Сергій Постольников із «Гуляйгорода». «Головне — це імпровізація. Для хлопців характерні розмашисті рухи, присядки, притупування. Для дівчат також характерні притупи — відбивання ритму, але основне, що вони крутяться, тоді дуже гарно підкреслюється одяг дівчини: спідниця, плахта, стрічки». Один із найстаріших танців, які «Гуляйгород» повертає до життя, — це «Козачок», поширений у центральному регіоні України. Самі за себе говорять «Орлиця», «Молодичка»: ці танці «Гуляйгород» віднаходить по селах під час етнографічних експедицій, звідки привозить неймовірно мелодійні багатоголосні пісні. Позбирані по широких степах Кіровоградщини, вони, здається, міцно зачепилися за верхівки баварських ялин і склепіння місцевих церков.

«Дістань хустинку, бо на очах будуть сльози»

Кажуть, коли замикаються вуста, то говорить серце. Так було і у випадку спілкування із господарями фестивалю, коли вчувався брак володіння іноземними мовами. «Я засинала з вашою піснею і прокидалася з нею», — зізналася Сібіллє Штрак–Ціммерманн. Фрау Сібіллє є головою клубу «Йозефсталєр–Елефант», який займається організацією культурних подій на кшталт «Українського тижня». Здійснити останній проект, здається, їй сам Бог велів. «В одній із розмов з Вікторією ми з’ясували, що на Сході України є маєток, який колись належав моєму прадіду барону Кьонігу (маєток цукрозаводчика Леопольда Кеніга у Шарівці на Харківщині. — Ред.). Тому коли ми нарешті взялися за організацію фестивалю, то мені було вдвічі приємніше», — розповідає Сібіллє.

Не відомо, чи у маєтку німецького барона грали українські менестрелі, але в Шлірзее вони були. Окрім народної культури України, що часто культивується на етнографічних фестивалях, на цій події вирішили презентувати стародавнє шляхетське мистецтво музики й співу у виконанні «Хореї козацької». «Ми представляємо різні пам’ятки культури — це церковні піснеспіви й авторські пісні періоду готики, ренесансу, бароко. На Німеччину ми готували концерт «Оле, окаянная душе», пісню «Про золоту вольність» на слова Касіяна Саковича, який написав вірші на поховання Конашевича–Сагайдачного, піснеспіви «Мире лукавий» Стефана Яворського, духівника Пилипа Орлика, а також наспіви двору князів Острозьких».

Основний концерт «Хореї козацької» відбувався у католицькому храмі міста Місбах. «У тебе є хустинка? Готуйся, бо на очах будуть сльози», — коротка інтродукція нашого друга Фріца, який уже чув «Хорею», дещо спантеличує його знайому Марту: «Буде так сумно?» — «Буде так прекрасно», — підморгує Фріц. Якщо оцінювати «Український тиждень» в Шлірзее за певною шкалою успіху, то виступ українських менестрелів досягне в ньому позначки апогею. Як потім зізналися представники німецької сторони, у них не прийнято здіймати овації на церковних концертах, але «Хореї» захоплені слухачі плескали тричі. «Мені хоч хустинка і не знадобилася, проте я вражена як музикант: це така хороша ренесансна музика і має багато спільного з нашою традицією», — відгукнулася після концерту Марта.

Хоча наших музик, як би це нескромно не звучало, така реакція не дивує. «Я був кілька разів у Німеччині і знаю, що деякі речі вони дуже гарно сприймають, бо впізнають знайомі наспіви, — розповідає Тарас Компаніченко, очільник «Хореї козацької». — Наприклад, у Німеччині досить відома мелодія нашого канту Феофана Прокоповича «Хто кріпко на Бога уповая». А на пісню Сковороди «Стоїть явір над водою» баварські музики нам швидко відіграли подібну мелодію».

Здається, для німців з–під Мюнхена українська культура не має бути чимось новим та незвичайним, адже наша діаспора там представлена досить широко, хоча вже й не так продуктивно: зміна поколінь призводить до глибшої інтеграції українців у німецьке культурне середовище. «Український тиждень» став однією з небагатьох подій, яка проходила не в локальному українському колі, а у безпосередній співпраці з німцями. І їхня активна зацікавленість і бажання проводити подібні зустрічі є найкращою оцінкою цієї громадської ініціативи.