Третій вік — друга молодість

Столичні пенсіонери охоче сідають за парти — уже місяць у Києві, на базі територіального соціального центру Шевченківського району, успішно працює так званий Університет третього віку. Тут студенти з пенсійними посвідченнями безкоштовно вивчають англійську мову, освоюють комп’ютер та «мобілки», танцюють і штудіюють основи права та психології. Усе серйозно і по–справжньому: семестри, іспити, старости і навіть студентські квитки. Щоправда, дипломів та наукових звань не буде. Але пенсіонери однаково в захваті — бігають з аудиторії в аудиторію, активно знайомляться і тішаться: тепер ні на що не вистачає часу!

І швець, і танцюрист, і модель...

Про такого студента, як Михайло Саленко, може мріяти кожен викладач — столичний пенсіонер і шкільний учитель у минулому записався на всі існуючі факультети в Університеті третього віку. Йому все абсолютно цікаво. «Ви не подумайте, що мені нічим зайнятися, — запевняє новоспечений студент, — просто вдома нудно, у дітей свої проблеми. А у мене така потреба є — спілкуватися, бути в постійному русі. Я ж 40 років педагогом пропрацював, організував перший у Києві велоклуб. І ще досі їжджу на велосипеді. Мені потрібно кудись дівати енергію — тому я, як тільки дізнався про цей університет, одразу прибіг сюди».

Михайло Саленко навіть рукоділлям зацікавився — на факультеті декоративно–прикладного мистецтва студенти і картини з пуху та соломи викладають, і хрестиком вишивають, і виготовляють вироби з кісток риби. «Мене зацікавили оті подушечки для голок, знаєте? Хочу, щоб і мене навчили їх робити!» — каже Михайло Миколайович.

«Завербували» активіста–студента навіть для показу мод. «Не проблема — я на все згодний, — запевняє чоловік, — на подіум — так на подіум! Я, правда, сказав нашому дизайнеру–модельєру, що я тут трохи зубами зайнявся — ну можу не підійти для моделі. Але мене запитали тільки, якого я зросту, — і все, взяли. Я ж попросив для себе якусь гумористичну роль, бо за натурою я несерйозний. Модельєр нам придумала образи, перевтілила. Дали мені козачку — таку красиву жінку. Одягли сорочечку — справжній козак! Мені сподобалося. І всі були вражені! Буду в дефіле ще брати участь!»

«Хочу зятю сказати англійською: я — супертеща»

У Михайла Миколайовича — море однокурсників. На навчання в університеті записалося вже 843 студенти (найстаршій учениці — 89 років). Але набір довелося тимчасово призупинити (організатори нині думають про розширення своєї освіт­ньої мережі). «Мусимо відмовляти багатьом бажаючим — серце кров’ю обливається, — каже ректор університету Жанна Саврилова, — але всіх ми не можемо прийняти».

Ті, кому пощастило, можуть навчатися на дев’яти факультетах за вибором: краєзнавчому, декоративно–прикладного мистецтва, юридичному, хорового співу й танцю, літературно–художньому, комп’ютерних технологій, факультеті здорового способу життя, психології та англійської мови.

Особливу популярність серед пенсіонерів мають комп’ютерні технології. Спонсори подарували університету шість комп’ютерів, студенти–випускники КПІ зголосилися виконувати роль викладачів — спудеї уже не дочекаються, коли зможуть «залізти» в інтернет. «Це ж зараз дуже важливо — вміти користуватися комп’ютером, — каже Людмила Юріївна, староста літературно–художнього факультету. — Я ще хочу навчитися розбиратися в різних моделях «мобілок», відправляти «смс». Бо ж тільки ввімкнути і перевірити рахунок умію, а кого не попроси з домашніх навчити — відмахуються».

Ще серед пенсіонерів — сила–силенна охочих вивчити англійську мову. Відтак на занятті у викладача Юлії Мекінян яблуку ніде впасти: сьогодні студенти читають свої автобіографії англійською мовою — хто як уміє. Викладач нахвалює своїх вихованців. «У них величезне бажання навчатися, — каже пані Юлія, — вони дуже переживають, стараються, весь час про щось запитують».

І в кожного з них — чітка мета. «У нас є 80–річна студентка, яка записалася тільки на англійську мову, — розповідає Жанна Саврилова, — Коли я приймала у неї анкету, запитала, чому тільки англійська мова? Адже можна й на інші факультети теж ходити. А вона відповіла: «У мене дочка вже вісім років живе у США, вийшла заміж за американця. З нею я спілкуюся, а із зятем за вісім років ще жодного разу не говорила. У мене є конкретна мета: я вивчаю тільки англійську. Улітку дочка обіцяла запросити мене у США. Ось я поїду і покажу зятю, що я супертеща — спеціально вивчила англійську!».

Пенсіонери мріють про Ромео і Джульєтту

Не менше бажання досягти мети й у танцюристів — поверхом нижче пенсіонери опановують під пильним оком професійного хореографа ча–ча–ча та вальс. «Мені може позаздрити будь–яка школа танців, — сміється вчитель Борис Рожановський, намагаючись розставити учнів у невеличкій залі, — стільки людей!». Група й справді переповнена: 27 танцюристів «на паркеті» і ще кілька десятків під дверима чекають наступного заняття. Кавалери тут — на вагу золота, їх усього три. Щастить, звісно, далеко не всім дамам. Однак жінки не переймаються — до занять готуються серйозно, приносять із собою спецвзуття, плаття вдягають. І стають у «жіночі» пари. «Партнерка має розкритися, — консультує хореограф, — але прямо в очі не дивиться — трошки вбік». «Так, значить, ти вліво дивишся, я — вправо, — одразу «практикують» жіночки, — поїхали!».

Не менш активні студенти і на літературно–художньому факультеті — сьогодні «за програмою» у них лекція, присвячена Тарасу Шевченку. Читає її викладач із юридичного факультету, заслужений юрист України і полковник у відставці Лілія Самойленко. «А що тут такого — я завжди цікавилася літературою, — каже 78–річна Лілія Сергіївна, яка все життя пропрацювала слідчим і дослужилася навіть до заступника начальника штабу МВС з оперативної роботи, — я читаю студентам лекції з права — про спадок, оформлення дарчої на квартиру, — але Шевченка дуже люблю і багато знаю про нього». Аудиторія активна — конспектують, запитання ставлять. «Любове Володимирівно, зверніть увагу на цього молодого чоловіка, — каже ректор Жанна Саврилова керівнику «мистецького» факультету, — він пише вірші», — аудиторія поважно дивиться на студента у сірому костюмі, а той сором’язливо опускає очі. Талантів в університеті — хоч греблю гати: і вірші пишуть, і співають, і на фортепіано грають.

«Наша мета яка? Виконувати бажання своїх студентів, — пояснює Жанна Саврилова. — А вони просять ще відкрити театральний факультатив. Дуже багато наших вихованців мріяли все життя бути акторами, а працювали інженерами, будівельниками — це ж діти війни. Вони дуже хочуть ставити спектаклі — Гоголя, Чехова. Зараз шукаю для них режисера. Думаю, у нас і Ромео із Джульєттою будуть. Я їм обіцяла».

В університеті студенти днюють і ночують — тут діє ще й жіночий клуб «Весна». Під головуванням модельєра Віри Каштан жіночки вчаться правильно накладати макіяж, робити зачіски, перешивати старі речі. Чимало пенсіонерок охоче ходять і в місцевий спортзал — навіть прес качають!

Уже діти возять батьків на навчання

Прикметно, що жоден із викладачів в університеті не отримує й копійки за свою роботу. І при цьому серед лекторів — унікальні особистості. «На факультеті здорового способу життя лекції читає професор медицини, геронтолог–ендокринолог. У неї завжди аншлаг — усім дуже цікаво, — каже пані Жанна. — Викладачці біля 80 років, але вона з таким бажанням працює — навіть боїться прихворіти й пропустити лекцію. На краєзнавчому факультеті — прекрасний лектор, всесвітній гід. Пропонує нам свої послуги й учитель англійської — вона 15 років в Університеті Шевченка викладала. Звичайно, ми погоджуємося — з радістю! Серед студентів теж дуже багато цікавих особистостей. Є навіть такі, що пропрацювали все життя в міністерствах на дуже високих посадах, у Генпрокуратурі, делегації возили, за кордоном бували. Але зараз вони забуті. А тут є можливість поділитися досвідом, спогадами. Не виключено, що у нас ще й сімейні пари згодом з’являться».

Обіцяють вихованцям і святкування на День студента — концерт та гуляння з солодощами. А якщо все вийде, найактивніших повезуть на екскурсію у Переяслав–Хмельницький — студенти вже з нетерпінням чекають. Дають пенсіонерам і домашні завдання, і навіть іспити вони складатимуть. А найкращі студенти одержать символічні подарунки.

«Удома їм нестерпно, — переконана пані Жанна, — і вони тільки зараз починають жити хоч трошечки для себе. Бо не було часу ні книжку прочитати, ані в театр сходити чи в музей. А тут вони тільки за минулий місяць були в шести музеях і один раз у театрі — дивилися «Дон Кіхота». А найприємніше мені бачити, коли біля нашого університету зупиняються машини і виходять студенти — тепер уже діти привозять на заняття своїх батьків. Це так зворушливо!».

ДОВІДКА «УМ»

Подібні навчальні заклади вже давно існують за кордоном — різноманітні курси — музичні, кулінарні, танцювальні — стали нормою життя для американців та європейців. Уже п’ять років цей досвід втілюють у життя росіяни, білоруси. Минулого року взялося за цей проект і Міністерство праці та соціальної політики України. Подібні університети вже діють у Ковелі, Чернівцях, Кременчуці. Цього року на заняття поспішають вже й студенти з Євпаторії та Харкова. Досвідом Київського університету третього віку зацікавилися і закордонні фахівці — найближчим часом тут чекають делегацію з Латвії.