Дмитро Остапенко: У філармонії один я на контракті, всі решта — довічно

«Національна філармонія відкриває 146–й сезон» — якщо є якийсь символ стабільності у цьому світі, нехай він буде оголошенням про філармонічні сезони. Колишній будинок Купецького зібрання, створений за проектом архітектора Володимира Ніколаєва, в цьо­му Діснейленді, на який перетворився центр Києва, ніби уламок класичної культури — і візуально, і по суті. Тут м’яко, інтелігентно, тут затишно і гарно, тут аура гарного смаку і хороших манер, тут — дух музики. Звичайно, за плюшевими шторами і хвилями лаштунків живуть різні емоції, і фальшиві ноти тут теж трапляються, і творчі інтриги плетуться незгірш, ніж в інших академічних, національних, уславлених закладах, але їх відголоски до публіки доходять мало (хоч у Колонному залі і найкраща акустика в Києві).

Ті, хто вже «відкрив сезон», не могли не помітити старання дирекції — оновлено крісла і підлогу, венеціанську штукатурку на колонах, більшу частину м’яких диванів у холі. А ми хочемо «копнути» глибше, і про «організм» будинку та колективу «УМ» розповів генеральний директор Національної філармонії України Дмитро Остапенко. Він досвідчений адміністратор і чиновник — був директором театру, міністром культури, і про те, що в нього все під контролем, свідчить монітор у кабінеті, на якому весь час, поки ми розмовляли, Дмитро Іванович спостерігав за репетиціями в Колонному залі камерного оркестру.

Зірки молодші... й інтернаціональніші

— Київська філармонія починалася з того, що купецьке зібрання у своєму приміщенні приймало концерти Київського музичного товариства, київські багатії оплачували гастролі заїжджих знаменитостей, вкладали гроші у своїх музикантів. Національна філармонія — це державний заклад, але чи відчуваєте ви за підйомами і спадами економіки підйом і спад бажання заможних українців долучитися до класичної музики?

— Процеси відбуваються і в суспільстві, і у світі, глобалізація і все таке інше, це, звичайно, тисне на людину, і вона врешті–решт шукає десь порятунок для своєї душі. Я думаю, що знаходить саме в нас, це видно з відвідуваності концертів. У радянський період, коли все було ніби стабільно, всі були рівні й наче був доступ до мистецьких цінностей, квитки у філармонію, оперний театр, у драматичні театри розписували по райкомах партії, щоб люди ходили на концерти. Сьогодні у нас зал заповнюється на 60 і більше відсотків без примусових заходів, лише за рахунок поміркованої рекламної кампанії. Треба мати на увазі, що академічне мистецтво для більш підготовленої, спеціальної аудиторії — це в основному шанувальники–професіонали і любителі академічного мистецтва.

Але ми продовжуємо ще за радянських часів започатковану і добре розгорнуту роботу серед дітей, підлітків і молоді — музично–лекторійну і літературно–лекторійну. За сезон проводимо десь 800 лекцій–концертів у загальноосвітніх школах, гімназіях, ліцеях, це наш завтрашній слухач у Колонному залі.

Я вчора їхав і прочитав на одному стовпі таке оголошення: «Усі сплять, вона працює», і далі телефони, де можна замовити рекламу. Ми теж можемо перефразувати: нам заважають, а ми працюємо. Заважає багато що, наприклад, відсутність нормальної нормативно–правової бази, бо в нас одна стаття суперечить іншій, а потім починаються різні перевірки, ревізії і дають оцінки такі, як їм треба, ще й ославлять керівника на всю Україну. Це робиться елементарно, ми це відчули на собі після останньої перевірки КРУ. Давайте дивитися на кінцевий продукт, який ми робимо. А наш «продукт» — високого ґатунку, і це засвідчили гастролі нашого симфонічного оркестру до Швейцарії, Люксембургу, Франції. Ми там представили свою державу і нашу молодь. З нами був прекрасний молодий виконавець з України — Ігор Четуєв. Хоча він сьогодні живе в Ганновері, але це наш хлопчик, ми його вели ще з Севастополя, коли він виступав підлітком.

— Наскільки ж Ігор Четуєв «наш»? У філармонії є контракти з ним? Чи у вас домовленості, що ви ангажуєте його на важливі акції?

— Ми звикли вважати нашим співвітчизником, якщо музикант нікуди не їздить, живе у Києві, ходить на риболовлю, виступає тут і на нього ломом ломляться глядачі. По–перше, Ігор Четуєв — громадянин України, по–друге, він вихованець української музичної школи, по–третє, він представляє нашу культуру у світі. Ми повинні відходити від цього комплексу, що наш має жити вдома, — наш має представляти нашу культуру.

До речі, нинішній сезон у Національній філармонії характеризується зміною поколінь. Ще три–чотири роки тому ми спиралися на маститих майстрів минулих часів, але вік їхній уже такий, що хочеш не хочеш присилають своїх учнів: Ігор Четуєв — учень Володимира Крайнєва, у Дмитра Башкірова є своя школа в Іспанії. У нас відбудеться 6–й фестиваль гітарної музики — це суто молодіжна аудиторія, в рамках фестивалю відбудеться ІІ міжнародний конкурс гітаристів, де, як правило, беруть участь студенти або випускники консерваторій. І за рахунок переможців конкурсу поповнюється наш репертуар. Наприклад, Марко Топчій — прекрасний гітарист, студент харківського університету мистецтв імені Котляревського, в позаминулому конкурсі у нас зайняв перше місце, потім ми його включили до гітарного абонементу. Формуючи абонемент на цей рік, ми домовилися, що залишимо одне місце для переможця конкурсу гітаристів у Німеччині, щоб отримати нового виконавця. І що ви думаєте? Цим виконавцем став Марко Топчій. Значить, ми відкрили справді виконавця європейського рівня, а це не так просто.

— Тобто зірки класичної музики помолодшали.

— Звичайно, і вони дуже талановиті, віртуозні, але їх ще не знають так, як знали Ріхтера, Башкірова чи Сєчкіна свого часу. Тому треба 2–3 сезони пройти через нас, щоб отримати свою аудиторію.

Ще одна тенденція — за останні 10 років ми розширили географію представництва виконавських шкіл: якщо раніше ми орієнтувалися на московську і санкт–петербурзьку виконавські школи, бо туди забирали всі вершки — і з України також, сьогодні через співпрацю з культурними інститутами різних країн світу розширюємо палітру представництва національних виконавських шкіл. Таким чином відбуваються інтеграційні процеси і зміна поколінь виконавців.

Про довічне місце в оркестрі й 3% додаткових податків

— Чи набрали ви в новому сезоні молодих музикантів? Чи легко до вас потрапити випускникам консерваторії, наприклад?

— До нас потрапити нелегко. З одного боку, закони не дозволяють нам звільняти тих виконавців, які за віком втратили професійну форму, з іншого — вони не дають можливість музикантам отримувати гідну пенсію. Музикант не напише заяву «прошу звільнити мене з настанням пенсійного віку», бо піде з пристойної зарплати — десь 7000 грн. — на мізерну, мінімальну, пенсію — 600 чи 900 гривень. Є різниця? Якщо ми беремо молодого виконавця, то збільшуємо трупу, збільшуємо трупу — немає завантаженості — і це безкінечний процес. Нас зараз перевіряє Рахункова палата щодо ефективності використання бюджетних коштів, я б хотів їх використовувати ефективніше, взяти молодь — вона конкурентоспроможна, вона може якісніше представляти нашу культуру, але... Він закінчує консерваторію і не може ніде влаштуватися на роботу. А з іншого боку, я не маю права звільнити літнього музиканта–пенсіонера — тільки за заявою працівника.

— Тобто в цей сезон ви не взяли нікого?

— Ну, звичайно, ні. Треба внести зміни до закону про пенсії для творчих працівників, щоб у них, як у науковців, пенсія становила 80% від посадового окладу. Це рішення має бути прийняте, бо від нього залежать і філармонія, і опера, і всі театри. Молоді ніяк просуватися, і вона їде за кордон. Що ж виходить? Що ми інвестуємо високорозвинені країни за рахунок нашого бюджету, ми 15 років навчаємо музиканта, йому ніде працевлаштуватися — і він їде за кордон, це вже готовий фахівець.

— Переходьте на контрактну систему.

— Це нагальна необхідність. Свого часу, коли я працював у міністерстві, у 1997 році постановою уряду впровадили контрактну форму трудових відносин у закладах культури і мистецтва. Зараз ми можемо це робити згідно з іншою нормою законодавства — брати на контракт тільки на вакантні посади, а всі решта — поки не відійдуть. Але на той час філармонія, єдина серед культурних закладів, мала систему строкових трудових договорів, практично вся філармонія була на контракті. У 1999 році у грудні, я вже в той час не працював у Мінкульті, Верховна Рада приводила відповідно до Кодексу про працю та законодавчих актів усі укази президента і постанови Кабміну, і цю постанову уряду скасували як таку, що не підтверджена ніяким законом. І ми втратили контрактну форму трудових відносин, а треба було цю позицію перенести в основу законодавства про культуру чи прийняти закон, яким би визначили, що люди повинні працювати за контрактом, бо в нас конкурентна робота. І виходить, що один я, генеральний директор, на контракті, всі інші — довічно. А за контрактною системою іде інший крок — система фінансування могла б бути більш гнучкою.

— Тобто зберігається така трохи радянська система?

— Не трохи, а на 100% радянська. Ми її почали в ринкову переводити, а потім взяли і одним махом повернули назад. У проекті «Закону про культуру» знову закладена стаття про контрактну систему, але ж це проект, він до ВР не потрапляє. Знаєте, за другим заходом пробити цю справу надзвичайно складно, тут будуть ще й профспілки стояти на варті, а перший раз нам вдалося їх переконати стати на наш бік.

Інший приклад. Прийняли закон про гастрольну діяльність. Для чого його створювали? Щоб стимулювати гастрольну діяльність в Україні і за її межами. Ми передбачали, що збиратимемо з усіх суб’єктів, які займаються концертно–гастрольною діяльністю, 3% і акумулюватимемо ці кошти в окремому фонді, потім рада фонду проводитиме конкурси і визначатиме, кому надати грант, а кому ні. Мінфін не дав створити фонд, а відкрили спецрахунок у казначействі, і ми отримали ще один податок — на 3% від отриманих доходів. Якщо я проводжу концерт в Українському домі, це вже вважається гастролями, і я повинен віддати від отриманої суми 3%. Як тільки ця копійка потрапляє у казначейство, вона перетворюється на бюджетні гроші, і якщо мені їх дадуть, я вже не можу ними розпорядитися так, як грошима із фонду. Тепер мені пропонують дати ці гроші, якщо я спрацюю на гастролях збитково. Виходить, що стимулювати будуть тих, хто не може видати конкурентоспроможну продукцію.

«Ми б поїхали у політичний тур...»

— Дмитре Івановичу, питання землі під національними закладами культури дуже актуальне. Земля під вашим приміщенням вам належить?

— Ні, це земля київська, муніципальна.

— Міністр сказав, що наразі іде процес передачі землі під будинками національних закладів у власність цих закладів.

— Ми зараз маємо сплатити штрафи за те, що не платили за землю. І тут абсурд: зак­лад — державний, а земля — наче я на ній огірки вирощую. Я розумію, взяв приватний підприємець, поставив кіоск чи ресторан і заробляє собі. Має платити. Ми тут собі нічого не заробляємо, нас найняла держава і заплатила зар­плату за роботу, а землю ми ж не використовуємо для потреб кожного працівника. Ні, ми повинні заплатити 76 тисяч, нам КРУ записало, бо ми порушуємо Закон про плату за землю. Зараз цю будівлю передано з комунальної власності в загальнодержавну. Коли нам передадуть усі документи, ми зареєструємося в міжрегіональному управлінні державного майна, а потім нам скажуть, як з землею бути. Взагалі–то повинен бути якийсь акт на користування землею, у нас нічого цього немає і ніколи не було, а платити треба...

— Ви були б задоволені, якби серед політиків знайшовся якийсь кандидат у президенти чи мери, який би запросив із собою в передвиборчий тур струнний квартет чи камерний оркестр, чи симфонічний оркестр?

— Ми б погодились. Не заради кандидата, а заради можливості поїхати до людей. Колись ми їздили по лінії Міністерства культури в такий тур, були з симфонічним оркестром, наприклад, у Тернополі.

— Що значить, по лінії Міністерства культури — за дійову владу?

— Це було давно, ще за часів Кучми, ми виїздили в обласні центри і мали там концерти — «Майстри мистецтва — трудівникам села». Ви знаєте, це такий колосальний допінг для інтелігенції, яка живе в провінції...

— Це вже інші крайнощі — агітувати за бюджетні гроші за одного з кандидатів. Треба з рекламного виборчого бюджету такі речі фінансувати.

— Ми ж не агітувати їздили. Ми під час виборчої кампанії мали свої тури, просто ми їздили по централізованих закладах. Тепер нам уже років три не дають гроші на село. Але якби сьогодні хтось із кандидатів запропонував поїхати в тур і замовив нам поїздку, то ми б поїхали. Але ми б поїхали виступати перед людьми, а ви хоч агітуйте, хоч не агітуйте, то ваше діло. Якщо ви гроші даєте, ми б поїхали. По–перше, я нікого з кандидатів у президенти не вважаю ворогом народу, ми всі — українці і пливемо в одному човні. Люди, які проживають за межами столиці, особливо, у сільській місцевості, десятиліттями не бачили живого артиста, тому ми б поїхали тільки заради того, щоб виступати перед людьми, і не більше. Тому що сьогодні розібратися, хто є хто, і в кого яка програма, нереально. Як послухаєш їхні реклами, то хочеться, щоб вони всі разом були президентами, стільки всього обіцяють і стільки такого гарного для людей, тільки бери і живи, але...

Академічна музика без спецефектів

— Ви до нового сезону придбали якісь технічні новинки?

— Для нас це дуже проблематично. Цього літа ми провели ремонтні роботи на півмільйона — це великі кошти для філармонії. Потрібно встановити монітори, бо в другому–третьому рядах балкона нічого не видно, а люди хочуть не тільки чути музику, а ще й бачити диригента, виконавців. Потрібно зробити додаткове кондиціонування залу, тому що потужності кондиціонера в теплі місяці не вистачає. Потрібно купити новий «Стейнвей», і на все це треба самим заробити. Держава фінансує нас не на всі 100%.

— Ціни на квитки в новому сезоні підвищували?

— Ні, ми утримуємо ціни в межах 40—60 грн. На окремі концерти квитки будуть і по 100 грн, але тільки на окремі. Ми намагаємося зберегти доступ до наших концертів для усіх тих, хто є основною аудиторією, особливо враховуючи складні економічні умови. Може, нас змусять це робити, але небажано.

— Чи є у вас видавнича програма? Потреба в музичній літературі і нотах величезна.

— Ні, ми не займаємося видавничою діяльністю — на це немає ні коштів, ні часу. Хоча потреба є: в оркестр поставити якісні ноти — ціла проблема, в магазинах партитур і голосів немає, це тиражується, з кожним тиражем якість дедалі гіршає і музиканти інколи відмовляються працювати, тому що це негативно впливає на зір. Тут величезне поле діяльності для видавців.

— Дмитре Івановичу, як ви ставитеся до поєднання музики з мультимедіа, спецефектами, як, наприклад, робив Олексій Ботвінов на Софійській площі?

— У нас теж є такі приклади — Євгенія Басалаєва ставить екран, супроводжує свої виступи відеорядом, але я вважаю, що це зайве. Академічна музика цього не потребує. Це світ кожної людини, вона сама пропускає її через себе, свою уяву. Я — противник всяких ілюстрацій, якщо це не передбачено автором.

Раніше театри замовляли композиторам балети «Майовка» і «Прапороносці», зараз — нічого

— Чому в Україні так мало звучить музики сучасних композиторів, не чути нових імен?

— Роман Кофман у минулому сезоні зробив вечір сучасної музики, і мав успіх. І, до речі, на нинішній сезон знову запланований такий концерт українського авангарду. Сучасна музика, на жаль, не приживається у нашої публіки так добре, як у Європі, в основному це цікаво для спеціалістів. На мій погляд, причина полягає в неякісному виконанні: на фестивалі колективи часто не мають часу для глибокого, детального опрацювання цього музичного матеріалу, для того, щоб подати його як слід, у повноті авторського задуму. А коли це з коліс, з однієї–двох репетицій прочитали і ноти навіть неправильно зіграли, то не може ця музика стати улюбленою. Чому Кофману вдалося? Тому що він до цього поставився, як до Моцарта, до Бетховена, до інших класиків, і я переконаний, що і в цьому сезоні в нього буде повний зал. Поки Шнітке та поки Сильвестров прижилися в нашій свідомості, пройшли десятиріччя. Але там були ще й заборони, а заборонений плід завжди солодкий. Сьогодні немає заборон — грайте все, що вважаєте за потрібне, але для цієї музики потрібні час і талант, щоб її розкрити.

— Дивна річ, Польський інститут в Україні заснував премію для українських композиторів, а українським інституціям і діла немає до тих, хто вивчився на композитора.

— Втрачена традиція і форма роботи насамперед на рівні Міністерства культури. Раніше у структурі Мінкульту були колегія музики, колегія драматургії, які давали авторам державне замовлення. Наприклад, колегія замовляє вам симфонію і зразу думає, а де ж її виконуватимуть, бо за те, що не виконається, народний контроль притягав до відповідальності: чому гроші заплатили, а твір не виконується? Якщо це достойно, бо мистецтво ж річ така — ніхто не гарантує, що це буде високоякісно — з 10 чи 20 один твір буде вдалим і слава Богу, щось піде на полицю і не буде виконуватись, а щось піде в життя — без втрат не буває. Тепер усе навпаки — гроші виділяють на купівлю творів, і композитори самі пропонують свої твори. Ну, це таке — купили і поклали, ніхто його не виконує. Я працював начальником главку міністерства в радянські часи і працював директором театру, ми замовляли Клєбанову оперу «Майовка», Золотухіну замовляли до Олімпіади в Москві балет «Вогонь Еллади». Ми можемо згадати той час, коли ставилися «Іркутська історія», «Прапороносці» Білаша, ідеологічно спрямовані — час був такий, Губаренка «Вій», «Ніжність», «Квітучий травень» — це все теж держзамовлення. Давайте зараз подивимося, де, в якому оперному театрі ставиться якась сучасна річ — ніде нічого. Тоді був трошки інший час, тоді диригент, чи директор — усі були республіканського підпорядкування, їх призначали, погоджували, вони всі були слухняні. Там були свої «за» і «проти», але тоді серйозно займалися кадрами, інша річ — ідеологічна спрямованість суспільства, але зараз, на жаль, немає кадрової політики в державі, від цього багато бід.

— Що ви, тобто філармонія останнє купували в композиторів?

— Позаминулого року ми купили у Стецюна «Іспанський концерт для гітари з оркестром» і «Концерт для гітари з оркестром» Золкіна і включили їх у репертуар. Їх виконує Андрій (Остапенко, син Дмитра Остапенка, гітарист. — Авт.), це не тому, що він — мій син, а тому що є потреба в гітарному репертуарі українських авторів — ми ж виконуємо іспанську музику. Потім ми включили ці твори як обов’язкові в конкурс, розмістили на сайті ноти — клавір, треба проштовхувати цю музику. Принаймні концерт Стецюна зараз грають у всіх навчальних закладах як навчальний матеріал. Оце результат — а просто так купити, щоб лежало, воно абсолютно не потрібно.

— Скільки коштує купити твір?

— Я вже зараз не пам’ятаю, десь там тисяч п’ять. Тарифи «плаваючі», багато автор не заробить. Хіба напише балет чи оперу — там крупні форми.

«ГВІЗДКИ» 146–ГО СЕЗОНУ

— У нас буде два дуже цікавих цикли: перший — абонементний цикл «Симфонічний оркестр» до 170–річчя з дня народження Петра Ілліча Чайковського представить усю його творчу палітру — і симфонічні твори, і оперні, і вокальні, й інструментальну музику, і музику до балетів, і другий — камерний оркестр Кофмана виконає усі симфонії Моцарта. Ми вважаємо це подією. Звичайно, гітарний фестиваль і конкурс. Став уже традиційним фестиваль «Київська весна», який ми започаткували в минулому сезоні. Наші абонементні цикли — скрипковий, фортепіанний, симфонічний, гітарний. Думаю, буде, як завжди, подією виступ Наталії Гутман, будуть ювілейні вечори Анатолія Паламаренка, будуть цікаві два вечори, присвячені 85–річчю Левка Миколайовича Венедиктова, хороші різдвяні вечори. Сезон буде насичений.