Притоптаний скарб

В одному зі звичайних приватних дворів села Нові Петрівці на Київщині «розквартирувався» справжній музей. Сотні іржавих експонатів часів Другої світової війни розмістив на своєму обійсті поціновувач історії Володимир Даниленко. Гранати, гільзи, солдатські каски, фляжки, уламки танків та навіть музичні інструменти — все це знайшло прихисток у гаражі та на спеціально відведеному «музейному» горищі. Серед цікавинок колекції — старенький радянський радіоприймач, який справно працює й нині, а також флакони з німецькими парфумами, що до сьогодні зберігають аромат…

«Оце би здати на металобрухт!..»

Усі предмети, які складають фонд Музею слідопитів (саме так називається гаражна експозиція), свого часу були знайдені просто у землі. «Я захоплювався історією змалечку, — зізнається власник «залізяччя» Володимир Даниленко. — Викопував різні речі часів Другої світової та потихеньку складав у себе вдома». Аж одного разу раритетне майно колекціонера побачили його однодумці й вмовили впорядкувати виставку. Потім оформили відповідні документи, і музей почав безкоштовно приймати відвідувачів.

Дізнавшись про експозицію, односельці також почали приносити сюди випадково відкопані десь на городі експонати. А от відвідувачі часто, побачивши стільки металу, захоплено плескають у долоні: «Оце би здати на металобрухт!..»

Старенька солдатська каска, подібна до тієї, що зберігається у Музеї слідопитів, на «чорному» ринку зараз коштує трохи більше тисячі гривень. Міни та снаряди, відповідно, теж мають свою ціну. Тому власнику воєнного краму частенько пропонують «співпрацю» продавці старовини. І в усіх випадках, звичайно ж, отримують відмову: людина, які цінує історію, не може обміняти своє захоплення на гроші.

Власник єдиного в Україні музею на горищі зізнається, що давно вже перестав звертати увагу на людську неосвіченість. «Нічим люди не цікавляться: ні політикою, ні історією, — розводить руками Володимир Даниленко. — Аби лише продати якнайдорожче!».

«Санітари» землі

Пан Володимир належить до нечисленної ватаги слідопитів, яка легально проводить розкопки Лютізького плацдарму. Щовихідних його Клуб пошуку ім. Генерала Ватутіна спільно зі Студією мистецьких ініціатив рушає до місць, де 1943 року точилися бої за Київ. Держава такими розкопками не займається: делегує свої повноваження фанатам цієї справи. Якщо серед знайдених снарядів чи бомб трапляються «робочі» (ті, які можуть вибухнути будь–якої миті), пошуковці викликають спеціальний загін МНС. Тож одночасно ще й «чистять» землю від залізної небезпеки.

Помічники слідопита — це металошукач, «щуп» та лопата. Побачивши невеликий рів, пошуковець починає «вивчати» його металошукачем: у низині за часів війни міг бути окоп. Якщо прилад подає сигнал, це означає, що під землею є щось металеве. Це може бути і якийсь гвинтик чи банка з–під консервів, і ціла «Катюша», яку команда Володимира Даниленка знайшла у червні цього­ року. Наразі вона стала експонатом Національного музею–заповідника «Битва за Київ у 1943 р.», що в селі Лютіж.

«Щуп» — це міцний дріт, яким слідопити пронизують землю. Якщо цей інструмент легко входить у землю — значить, тут колись був окоп. Крім того, за його допомогою досвідчений слідопит може виявити, що лежить під землею: скло, цегла чи коріння дерева. До речі, людські кістки дуже схожі на коріння. Якщо пошуковець сумнівається у своїх висновках — бере лопату та починає копати.

Одного разу команда Даниленка настільки занурилася у пошуки воєнних слідів, що вирила двометровий рів. «Того дня ми відкопали останки двадцяти солдатів... — згадує пошуковець. — Під старим дубом помітили величезну яму і вирішили шукати там». Металошукач ледве давав сигнал, але слідопити не спинилися та почали досліджувати землю. Спочатку відкопали чотирьох солдатів, а потім знайшли ще шістнадцятьох. Всі вони були одягнені та взуті й мали при собі боєприпаси. «Серед них знайшли лише одну іменну капсулу, — розповідає слідопит. — Більшість солдатів не робила капсул зі своїми даними, адже це вважалося поганою прикметою: ніби сам собі підписуєш вирок».

Останкам — вічний спокій

Останки вояків, знайдені у землі, слідопити відвозять до церкви, аби їх можна було перепоховати по–християнськи. Найчастіше їх прикопують до братської могили, що в селі Ясногородка. Саме там буде поховано й останки двох солдатів, знайдені під Лютіжем просто на очах кореспондента «УМ».

Моторошна підошва від чобота, знайдена поряд із купкою кісток, може розповісти професіоналам багато про що. «Це радянський чобіт. Очевидно, чоловік був призваний на самісінькому початку війни. Або ж він носив чоботи солдата, призваного в перші дні», — розповідає керівник Студії мистецьких ініціатив Олександр Кочубей, розглядаючи зношену підошву. Ще одна зачіпка, яка допомагає щось прояснити про мертвого солдата, — це розмір чобіт. «У цієї людини був 44,5 розмір ноги. Значить, солдат був високий — від 185 см. Така людина могла служити або у піхоті, або в артилерії, адже високих у танкісти не брали», — підсумовує Олександр Кочубей.

Іноді людські останки, які знаходять слідопити, неможливо ідентифікувати. Якщо поряд із рештками не знаходять ані зброї, ані особистих речей, не можна навіть розпізнати, на чиєму боці воював солдат. У таких випадках останки все одно відспівують у церкві та ховають у могилах радянських вояків...

ДО РЕЧІ

«Чорних» археологів, які також «промишляють» у місцях бойових дій, цікавлять лише цінності, а людські останки, якщо такі трапляються, вони залишають просто неба. Через це людські останки можуть бути ніколи не похованими. «Як розкопали, так усе і розкидали! — скаржаться слідопити. — Це не люди, це — злочинці!» Крім того, витягнувши із землі робочі міни та бомби, вони тікають, нікого не повідомивши про свою знахідку. Наслідки таких «розкопок» можуть бути більш ніж сумні.