ЗаРИМовані матері

      «Ми ніби побували в Україні!» — таким було враження тисяч українок від святкування Дня матері, яке минулого року організувала Українська греко-католицька церква у Римі, а також в Неаполі, Мілані, Перуджі, Болоньї та інших містах Італії. Своїх земляків вітали Павло Дворський та Оксана Білозір, Тарас Курчик, гурт «Піккардійська терція», дует «Писанка», гуморист Микола Савчук (якi, до речi, за свої виступи не вимагали платнi) римський молодіжний гурт українських студентів «Єдині». На концерти у Римі прибули понад 5 тисяч заробітчан iз 28 міст Італії. Наступного такого свята, яке відбудеться на початку травня цього року, чекають як промінчика світла заробітчанки-українки. А їх в Італії — ой як багато! Розповідають, що у Римі нашій людині неможливо заблукати, обов'язково трапиться землячка, яка скерує до потрiбних автобуса чи вулиці. На сьогодні, після 10-ліття міграції, в Італійській Республіці легально проживає 140—160 тисяч наших заробітчан, нелегально — близько 500 тисяч. Переважна більшість iз них — освічені жінки середнього віку, які працюють тепер хатніми робітницями — доглядають літніх, хворих, малих.

      Останнім часом, коли все більше заробітчан отримують документи на легальне проживання, виявляється, що наші землячки прижилися у багатьох містах Італії, і вже починають створювати там українські громади. Коли котрась захворіє — їй допомагають лікуватися. Коли ж помре — гуртом збирають кошти на перепоховання в Україні. Частина мігранток намагається чимшвидше забути свою землю і мову, частина — навпаки, з роками починає відчувати за ними все більшу тугу. Однак і ті, й інші потребують духовної й психологічної підтримки, доброго слова і людського ставлення. Про це — наша розмова з координатором українських греко-католицьких громад в Італії, отцем Василем Поточняком, який нещодавно завітав до редакції «УМ»

      — Отче Василю, відомо, що жінки їдуть на заробітки до Італії головним чином тому, що у своїй країні за власну працю не отримують достатньо, щоб заплатити за навчання дітей, за світло і газ у квартирах, за лікування. Утім на чужині оті засоби для матеріального порятунку своїх залишених родин українським жінкам даються надто тяжко...

      — Щомісяця ми відсилаємо в Україну в середньому двоє наших людей, які захворіли психічно. Дуже багато заробітчан, які їдуть до Італії і думки не мають, що означає жити в суспільстві з іншою ментальністю. Найперше, пригнічує незнання мови, а по-друге, зміна ієрархії цінностей — розуміння родини, свята, відповідальності, правдивого слова. А ще й бажання заробити багато грошей таке велике, що наші люди погоджуються працювати зовсім без вихідних. Кожна година роботи в Італії коштує десь 5-7 євро, у середньому щомісяця мають по 600—800 євро. Після року-двох такої праці, коли світу Божого не видно, починається стан, у якому людина перестає себе контролювати, її мучать галюцинації. Величезний відсоток наших заробітчан психологічно у дуже важкому стані. Тому церква намагається на духовній ниві бодай якось допомогти. Але духовне — це одне, а психологічне — інше.

      — Які основні психологічні проблеми українських жінок в Італії?

      — Найголовніша — моральна: розпад сім'ї. Жінки, аби виїхати до Італії на роботу, платять великі гроші — до 2 тисяч доларів — різним фірмам, які беруться оформити їм документи, візу. Видавши таку суму, вони знають, що в найближчі роки не зможуть приїхати додому, тим більше не маючи документів. З візою на 15, 30 чи 60 днів люди виїздили і залишалися там на кілька років нелегально. Звісно, коли жінка перебуває за кордоном безвиїзно рік, три, сім — її сімейна ситуація погіршується. Дружина, яка в тяжкій праці здобуває шматок хліба, але відчуває, що вдома це не цінується, що чоловік або діти сприймають її як маленький завод з виробництва грошей — падає духом. Не менша проблема — нелегальність. Жити, ховаючись роками, у чужій державі — це дуже складно. Щодня переживати, чи не спіймають, чи не вишлють iз країни, чи не оштрафують... Ще є проблеми, пов'язані з асиміляцією наших людей. Часто можна зустріти українок, які пропрацювали в Італії всього рік, але щотретє слово в їхній розмові вже італійське, та ще й  добре не вивчене. Проблема є з тим, що люди тікають від духовності, від нашої культури. Але є й позитив.

      — Цікаво, який?

      — Найперше — матеріальний. Я читав деякі дослідження про те, що в Україну від заробітчан щорічно надходить близько 6 мільярдів доларів. Це поважна допомога нашим людям, які не мають змоги самостійно оплатити комунальні послуги, вивчити дітей чи придбати житло. Хоча Україна, я сказав би, — це бочка без дна — стільки грошей приходить, а вона ніяк не може піднятися. Аж дивно... Не раз питаюся в українок у Римі — скільки коштує там квиток у метро? Вони відповідають, що вже кілька років в Італії, але ще жодного разу не купували квитка. Усе просять, щоб їх пропустили задарма. Вдають, що не знають мови. Бо пам'ятають, що в Україні оті 1-2 євро — це гроші, і намагаються максимально все вислати додому. Окрім цього, позитивно, що наші люди побачили інший світ, іншу культуру. Основне, вони відчули, як італійці відстоюють своє право на свободу. І наші люди цього вчаться.

      — Вони справді цього вчаться? Це помітно?

      — Помітно. Хоча, на жаль, засоби масової інформації в Україні, та й в Італії, переважно пишуть про негативні сенсації. Тому, коли я їхав до цієї країни, у мене було враження, що українці там — не ті, що в Україні. Що в них зовсім немає почуття святого. Насправді це не так. Глибокі люди й там залишаються глибокими, я б сказав, стають ще глибшими. Тепер усе частіше наші матері намагаються об'єднати сім'ю і привозять до себе дітей. На початку про це не могло бути й мови, нелегалам важко було навіть себе прогодувати, знайти місце для ночівлі. На сьогодні ж у декількох містах Італії вже діють українські недільні школи.

      — Як ставляться італійці до наших заробітчан?

      — Позитивно, тому що наші люди допомагають не тільки економіці Італії, а й родинам. Італійцям вигідно, щоб у їхній країні працювали українці. Коли українка доглядає двох старших людей, то їхні діти мають змогу спокійно працювати на державній роботі, не переживаючи за своїх батьків, яких наша жінка доглядає дуже старанно, бо дорожить роботою. Адже, якщо помре той дідусь чи бабця, вона втратить працю. Тому лікує їх так, що вони живуть і живуть.

      — Українці в Італії усе ж мають підтримку і можливості для духовного життя. Цього року вже втретє святкуватимуть День матері, якими ви опікуєтеся. А чому саме на День матері влаштовуєте свято для українських мігрантів?

      — 85 відсотків наших заробітчан в Італії, за даними опитувань, — це жінки. Аби вшанувати українську матір, ми й хочемо їх привітати. І підкреслити, що українська жінка, яка виїхала за межі нашої держави, має реалізуватися в родині.

      Український концерт в Італії сприймається інакше, ніж в Україні. Якщо в нас концерт — це відпочинок, то в Італії це перш за все об'єднання наших людей навколо української пісні, культури. А з другого боку, це також показ нашого  культурного надбання італійському народові. Цього року Свято матері починається 1 травня українськими концертами у різних містах Італії. Таким чином ми цілий тиждень готуватимемо міста до свята, а в суботу плануємо провести форум українців в Італії, вечори поезії, мистецьку програму за участю заробітчан. Потім — цілонічні духовні чування в церкві, і в неділю, після літургії, яку очолить наш єпископ, на площі перед українською базилікою святої Софії у Римі відбудеться свято, яке триватиме 5 годин.

      — А як реагує італійська влада на українські концерти, збори, релігійне життя?

      — Поки що ми не відчуваємо від італійської влади якоїсь конкретної підтримки, скажімо, фінансової. Може, тому що ми до неї ще серйозно не зверталися. Але якщо просимо допомогти в організації свята — нам ідуть назустріч. Наприклад, два роки тому, коли відбувалося перше свято Матері, українці в Італії ще не мали документів. Тобто 98 відсотків з тих кількох тисяч українців, які прийшли на концерт — були нелегалами в державі. Ми звернулися до італійської поліції, розповіли, що організовуємо гарне свято, хочемо вшанувати українську матір і показати нашу культуру, однак люди, які прибудуть на концерт, не мають документів. Тому, мовляв, ви можете всіх арештувати і викинути з Італії... Італійці відповіли, що за державними законами не можуть дати дозвіл на таке свято, але як люди, оберігатимуть тих, хто прийдуть на концерт, якщо вони не битимуться і не питимуть горілку. І Богу дякувати, нам свято вдалося, не було ніяких інцидентів. Отже, тисячі українців-нелегалів змогли розповісти Італії про себе.

      — Які стосунки в українських християнських громад з Римо-католицькою церквою в Італії?

      — Італійська церква допомагає нам найперше тим, що надає храми для богослужінь. Ми не маємо своїх церков, три українські собори є тільки у Римі. А по інших містах домовляємося зі священиками, і вони у певні дні надають нам храми. По-друге, прицерковні карітаси допомагають нашим людям їжею та одягом, інформаційно, медично, юридично. На сьогодні ми служимо Службу Божу і маємо в більшій чи меншій мірі організовані українські громади у 80 містах Італії. 16 наших священиків постійно живуть у цій країні й обслуговують по кілька міст та ще 20 священиків — це студенти чи монахи, які виїжджають переважно на 200—600 кілометрів від Риму. Тому в Італії ще є потреба в українських священиках.

      — Священики прибуватимуть з України?

      — Так, я власне приїжджав в Україну для того, щоб зустрітися з духовенством і запропонувати тим, хто має навики, можливість, знання мови і розуміння ситуації — готувати документи і послужити на чужині для наших людей.

      — Чи досвід служіння в Італії можна буде використати в нашій країні?

      — Безперечно. Там Церква не обмежується тільки духовним служінням, літургії чи Святих Тайн, хоча це є основою. На Заході церква більш відкрита до громадського життя. Тому цілком нормально, коли після служби Божої люди приходять і питають священика: «Чи ви знаєте лікаря?», «Чи ви знаєте юриста?», розпитують про документи, законодавство, багато іншого. Люди знають, що священик обізнаний, цікавиться життям і може дати добру пораду. Це гарний досвід, щоб Церква і в Україні, займаючись первинним, духовним оновленням вірних, брала участь і в громадському житті.

      — Отче, що б ви порадили родинам наших заробітчанок, які зараз перебувають в Італії? Родинам, які залишилися в Україні...

      — Перше, звертаюся до чоловіків — не слухайте різні жарти чи сенсаційні повідомлення про те, що кожна жінка, яка виїде до Італії, мусить зрадити чоловіка. Друге, якщо відчуваєте, що ваша сім'я розпадається через погану поведінку — вашу чи дружини, то я б радив не чекати на тисячі зароблених дружиною грошей, а чимшвидше об'єднати родину і рятувати її. Бо скільки б тих грошей не було — вони не додадуть гармонії в сім'ї, якщо зламався стрижень вірності, любові, кохання.

Досьє «УМ»

      Отець Василь Поточняк народився 1973 року в селі Лімна на Львівщині. 1996 року закінчив Люблінський католицький університет, працював викладачем-префектом у Дрогобицькій духовній семінарії. З 2000 року навчається у Папському східному інституті в Римі. З 2001 року — пасторальний координатор українців греко-католиків у Італії. Упродовж трьох років докладає максимальних зусиль для об'єднання українських громад в Італії, де створено вже близько 80 парафій. Василь Поточняк є головним редактором єдиного в Італії україномовного часопису  «До Світла», що виходить щомісяця накладом 3000 примірників і розходиться у 80 містах Італії, виконуючи роль «зв'язкового» між розкиданими по Апеннінському півострову українцями. З благословення апостольського візитатора УГКЦ в Італії преосвященного владики Гліба Лончини отець Василь Поточняк опікується Днем матері для українських мігрантів в Італії.

Довідка «УМ»

      2003 року під час свята матері в Римі, при базиліці святої Софії відбувся перший Форум українців Італії «Збережімо українську родину». Для участі у ньому прибули повноважні делегати від українських громад та громадських організацій, ієрархи УГКЦ, представники дипломатичного корпусу, муніципалітету Риму, народні депутати України, парламентарії Італійської Республіки, журналісти. Делегати прийняли резолюцію до української влади з вимогами викорінення корупції, створення прозорих сприятливих умов для розвитку українського підприємництва, гарантованого соціального захисту для найменш захищених прошарків населення, відновлення престижу національної освіти, науки та культури. Також вимагали укладання офіційного договору між Україною та Італією стосовно трудових іммігрантів; створення координаційного центру у Римі, Неаполі і Мілані для допомоги у соціальних, фінансових, освітніх та медичних потребах українських імігрантів. 9 листопада 2003 року в Римі відбулися установчі збори Християнського товариства українців в Італії, до його Ради обрали представників різних міст цієї країни.