Три шкури для трипільського човна

Нещодавно четверо закоханих у старовину хлопців із Луцька та Рожища вирушили у свою першу подорож на човні часів трипільської доби. Рушав відважний екіпаж у подорож по річці Стир погожої, майже літньої днини, а вже наступного дня погода зіпсувалася. Та плоскодонний човен, виготовлений з нетрадиційних матеріалів, з честю витримав цю подорож...

Човен зробили без сучасних інструментів

Дивлячись на цю дивну посудину, багато хто дивувався: і як там помістилося четверо чоловіків? І не лише мандрівники, а й усе їхнє спорядження для багатоденного походу. Виявляється, посудина зі шкури може спокійнісінько взяти на борт шістьох пасажирів. Стародавній трипільський човен Володимир та Андрій Бондаруки, Віктор Кальчевський та Віталій Янчинський майстрували чотири місяці. Спочатку вони загорілися ідеєю збудувати козацьку чайку, але цей проект не потягнули фінансово. Тому зупинилися на трипільському варіанті. Креслення робили самі, хоча для цього довелося перелопатити масу літератури та матеріалів в інтернеті.

«На каркасних човнах із берести плавали індіанці, — розповідає один з учасників експедиції Володимир Бондарук. — На схожих на наш і досі плавають американські ескімоси. Ми робили човен з верби і бичачої шкури інтуїтивно, послуговуючись, швидше, генетичною пам’яттю. Було цікаво переконатися, як цей плавзасіб поводить себе на воді. Шкіра — ідеальний матеріал для кораблебудування. Вона міцна і водночас легка, тож човен вийшов максимально зручним у керуванні й надійним. Він ідеально підходить для плавання річками, особливо невеликими, важкодоступними. Недарма наші предки виготовляли човни саме зі шкіри».

Вважається, що найдавніший човен — видовбаний із дерева. Волинські «корабели» вважають, що плоскодонний каркасний човен — давніший. Адже треба було мати якийсь інструмент із заліза або міді, щоб зробити плавзасіб із дерева. Трипільці ж робили свої річкові посудини без жодного інструменту, окрім кістяної голки. Вербовий каркас в’язали сухожиллям тварин або корінням дерев. Шкур вони мали вдосталь, адже займалися тваринництвом.

«Каркас свого човна ми теж виготовили з вербового гілляччя, — продовжує Володимир. — Обтягли його шкурами трьох величезних биків. Коли плели човен, то не використовували жодного сучасного інструмента. Тобто намагалися історично реконструювати не тільки сам човен, а й процес його виготовлення. Каркас і шкіру обробили оліфою, потім додатково промастили воском. Провощена шкіра стає абсолютно водонепроникною. Шви просмолили сумішшю живиці та воску. Хотіли в лісі самі назбирати живиці, але за цілий день з товаришем нашкребли лише один літр. Тому купили звичайну каніфоль, а це — та ж живиця, тільки очищена. На шнурування пішов кілометр лляної мотузки».

Скіфська баня — це щось!

Похід на трипільському човні тривав сім днів. На воді в середньому за день проводили по сім–вісім годин. Таборувалися на ночівлю у віддалених, майже диких місцях, щоб максимально наблизитися до реальних умов, у яких жили прадавні трипільці кілька тисячоліть тому.

«Дивне відчуття, коли пливеш на такому човні, — продовжує Володимир. — Ти бачиш довколишній світ очима людей того часу. Ми робили навіть скіфську баню. Це, скажу, щось! Робиться шатро з гілляк, посередині — яма, в яку кладете розпечене каміння. Ми обтягнули шатро ще клейонкою і наметом прикрили. Ллєш на розпечене каміння водичку, а краще — чай із трав, і таку маєш пару, що в жодній лазні не отримаєш. Сидимо колом, п’ємо чайок, паримося. А на вулиці — блискавиці, дощ, холодно. Стрибаємо у Стир, щоб охолодитися, і знову в шатро. Для цивілізованої людини — враження неймовірні».

Володимир — музикант, але останнім часом захопився історичним рекон­струюванням. Його брат Андрій штудіює історію та археологію. Мама хлопців, Валентина Якимівна, завідує народознавчим музеєм у прилуцькому селі Маяки. Отож росли хлопці в атмосфері любові до українських старожитностей. Тому їхній потяг до вивчення нашої минувшини цілком зрозумілий. Їхні побратими — Віктор та Віталій — люди теж творчі. На запитання «А як же музика?» Володимир відповідає, що музика почекає, бо «займатися серйозно треба чимось одним».

Хоча трипільська затія обійшлася мандрівникам «дуже недешево», вони вже мають у планах на майбутнє будівництво нового човна — берестяного. «Мріємо пропливти всіма річками України, — каже Володимир. — Для цього хочемо реконструювати човни різних епох. Років за десять впораємося, сподіваюся. Не пам’ятаю, хто з мудрих сказав: тому, хто встигає, вистачить звичайного людського життя, щоб насолодитися всіма благами та досягти всіх цілей. А хто не встигає, той ніколи не встигне, навіть якщо стане безсмертним»...