У болгара хата біла

Є народ, який при першому знайомстві обмінюється яскравими фразами. Треба сказати про себе одну змістовну фразу, влучну та глибоку, щоб новий знайомий збагнув, що за людина перед ним і чи варто з такою товаришувати. Так вітаються болгари. Утім сьогодні кримські болгари вже відрізняються від своїх предків на історичній батьківщині. І справа не лише в білінгвізмі чи російськомовності кримських родин.

Науковці досліджують побут одеських та ізмаїльських болгар, але не звертають уваги на те, чим кримські болгари відрізняються від інших представників цього народу. Донедавна кримських болгар досліджували, як екзотику (цьому сприяли й деякі звичаї, що нагадують східні, й сама болгарська зовнішність). Можливо, сьогодні час визнати їх повноправним народом півострова. Без болгар Крим був би іншим, як і без греків, кримчаків, татар, німців…

Країна блакитних гір

Наприкінці ХVІІІ ст. Османська імперія розпалася. У Болгарії, що доти була під турецькою владою, стало тяжко жити, населення почало емігрувати. Предки сучасних кримських болгар отримали за указом російського імператора Олександра І від 23 жовтня 1801 р. землю — до 50 десятин на родину та грошову допомогу в 125 рублів. В указі того ж царя від 5 січня 1802 року йшлося про створення нових колоній в Одеському й Херсонському повітах і Таврійській губернії. Друга хвиля переселення болгар у Крим відбулася в 1828 — 1829 рр. під час російсько–турецької війни. У 1847 р. у Таврійській губернії жило 1801 болгар. А в 1861 році була третя хвиля еміграції. У 1897 р. у Криму проживало вже 7500 болгар.

Найвідоміша болгарська колонія — Коктебель. Ця назва перекладається з кримськотатарської як «країна блакитних гір». Були колонії й більші, як–от село Курське. До 1940–х рр. воно звалося Кишлав (кримськотатарською «лав» — долина). На 1864 р. у колонії Старий Крим було 82 двори, 699 осіб, а в колонії Кишлав — 188 дворів, 1519 осіб. Після депортації болгар у Кишлаві оселились українці та росіяни. Але досі не забуті болгарські назви річок, гір, селищ: Злата падина — Золота балка; Пещерата — печера тощо.

Переселенці швидко асимілювалися, переймали мову сусідів (молдавську — у Бессарабії), мусульманські звичаї, як–от Курбан–байрам. Старше покоління ще трималося рідної мови, але засвоювало й російську. Етнографи помітили, що в тісному спілкуванні з німцями, росіянами, греками болгари почали втрачати свою етнічну неповторність. Натомість відзначали, що кримські болгари, на відміну від молдавських, бережуть національно–побутові риси.

Змії, самовили та інша казкова братія

Кримські болгари змогли повідомити вченим особливості побуту, вірувань, обрядів свого народу. До другої половини ХХ ст. у народній уяві продовжували жити казки та пісні про упирів, русалок, вогненних зміїв, пристріт, чари, перетворення нещасних закоханих або проклятих на рослини. Вірили, наприклад: якщо корова дає таке молоко, що з нього не можна збити масло, — значить, тварину смоктав змій («смок»). Болгари охоче послуговувалися замовляннями й нашіптуваннями, але водночас казали: якщо комусь суджено вмерти, то жодна шептуха не допоможе.

Російські дослідники ХІХ ст. вважали, що болгарські пісні меланхолійні та одноманітні. Насправді це не так. На жаль, систематично фольклор цього народу ніхто не збирав та не публікував, а в ХХ ст. під час депортації багато було втрачено. Але збережена до сьогодні пісенна творчість (зокрема, завдяки А. Шапошникову, який записав пісні від своїх болгарських родичів) у кримських болгар вражає фантастичними образами та складною структурою мелодики й віршування. Болгари співають переважно про міфічних вил («самовил»), тобто перевертнів; про перетворення людей на зміїв; є також поетичні переспіви легенд і казок, різноманітні родинно–побутові пісні про важкі стосунки матері й сина, невістки та свекрухи, брата й сестри тощо. Трапляються пісні про нещасне заміжжя, життя з нелюбом, але нерідкі й гумористичні співанки. Як і українці, кримські болгари вміють необразливо жартувати, їхня сатира не болюча.

Болгарські колядки схожі на українські, у них часто поширені вітання господаря, побажання, щоб вівця «розъегниха» (ягнилася), корова отелилася. Кожну пісню виконували функціонально, у визначений час і за певних обставин; кожне свято мало свій репертуар пісень і танців. Найчастіше співали «на субать» («пела баба Арина на субать»), тобто після їжі, коли на стіл ставили вино, фрукти, горіхи. Ще співали на сільському майдані («мегдань») для народних зборів. У Коктебелі мегдань був на теперішній вулиці Жуковського (історична назва — Грецька).

Наречений для баби Марти

Болгари святкували День пам’яті Кирила та Мефодія 11 (24) травня, влаштовуючи у школі читання віршів і пісні. Батьки пригощали дітей і вчителів гостинцями. Навесні болгари «ублажали» «бабу Марту», якій давали нареченого. Якщо погода була поганою — значить, богині не сподобався чоловік, і вона гнівається. На свято плели мартенички — браслети з різнобарвних ниток. Мартеничку («мартеницу») клали під камінь, а потім, побачивши ластівок або лелеку, піднімали камінь і дивилися, що під ним. Якщо мурашки — ворожій отримає коня; якщо сонечка — корову, а якщо нічого не знайдеться — залишиться бідним.

Багато православних болгарських свят збігаються з українськими. Обряди теж схожі: на Коляду та святого Андрія дівчата ворожили на нареченого. Улітку молодь водила «хоро» (танок) та співала пісні «на хоро» під акомпанемент гайди (волинки), даула (барабана), кавала (флейти) або кеменче (триструнної скрипки). Восени молодь збиралася біля багаття, а вдома влаштовувала вечорниці — супрелки чи сідянки (від слова «сидіти»). Подекуди до ХХ ст. зберігався звичай влаштовувати межу — суто жіночі збори без чоловіків. Жінки збиралися в одній хаті та пряли для господарки за почастунок. Існували також інші форми спілкування та обміну досвідом, як–от «главеж», «дружини–супрядки», «годеж». Але їх досі мало досліджено.

Як й інші народи, болгари вірили, що під час грози пророк Ілля («свєті Алія») вбиває диявола, який рятується тим, що ховається в собаку. Деякі забобони досі є у кримських болгар. Є схожі на українські: собака виє — на біду, але якщо взяти кусень хліба, подути на нього та жбурнути псу через вікно, нещастя не буде. Якщо курка співає півнем — на нещастя. Є й специфічні болгарські забобони: не можна розсипати сіль, інакше на тому світі доведеться збирати її власними віями. Якщо вбити змію, Господь пробачить сорок гріхів. Те ж саме кажуть, якщо звільнити жабу зі зміїної пащі.

Мерцю клали в кишеню гроші, щоб він розплатився на тому світі, якщо заборгував комусь. Вірили, що душі вмерлих зачиняють в одну кімнату в Єрусалимі, де вони чекають Страшного Суду.

У болгарській хаті

Родинний побут болгар–колоністів був патріархальним. Чоловік вважався головним, жінка корилася йому. Якщо сім’ю відвідував почесний гість, господарка та її дочка виходили привітатися, але потім ішли на свою половину. Молоде подружжя або самотні старі родичі жили в окремій кімнаті за ситцевою завісою. Болгари дуже поважали старших. Не можна було сидіти у присутності старших чоловіків.

Болгари жили в мазанках або вибілених цегляних хатах. Найпростіша архітектура — п’ятистінна мазанка. Будинки були зазвичай три– або чотирикімнатними, підлога — глиняна, як в українських хатах, у багатих будинках бувала й дерев’яною. Піч називалася «коминь» або «калена пещ». Меблі — фарбовані столи та стільці; цікаво, що канапу (диван) іноді робили із землі та накривали килимами. Болгари часто прикрашали оселю килимами, рушниками й тарелями, обвитими повитими засушеними квітами. Як у всіх православних, на покуті стояли образи.

У Коктебелі, Щебетівці та інших місцях збереглися традиційні болгарські будинки–мазанки. Проте, якщо не знати, якому народу вони належать, їх можна переплутати з кримськотатарськими, яких більше в селах. Чисті білі стіни, черепиця, великі вікна, трохи схожі на вітражі, камінні загороди з хвіртками — і обов’язково сад або хоча б кілька дерев на подвір’ї. Практичність, акуратність, любов до природи — ось головні риси болгарського побуту.

Ольга СМОЛЬНИЦЬКА

ВАРТО ЗНАТИ

У 1935 р. у Коктебелі скасували освіту болгарською мовою, перевівши викладання на російську. У радянських агітках висміювали національне вбрання, звичаї, сімейні стосунки. Тих, хто ще вживав рідну мову, називали націоналістами або й шпигунами. Руйнувався інститут шлюбу. Пропагувалися вільні сексуальні стосунки. Рівень народжуваності різко впав, а відсоток венеричних захворювань — зріс.

У ніч на 24 червня 1944 року понад 12 тисяч болгар, головним чином старі, жінки та діти, були вивезені разом із греками (14 тис.) і вірменами (10 тис.) з Криму в товарних потягах — у Середню Азію, Казахстан, Сибір, Башкирію. До середини 1950–х їх називали ворогами народу. У 1956 р. кримські болгари нарешті отримали право жити в усіх містах СРСР, крім (!) своїх рідних сіл у Криму. Багато болгар досі живе в місцях депортації: Душанбе, Кемерові, Уфі.

ДОВІДКА «УМ»

10 березня 1991 р. сімферопольські болгари заснували Болгарську культурно–просвітницьку спілку. Діє Кримська республіканська громада болгар імені Паїсія Хілендарського (голова ради правління — Іван Абажур). В організацію входять 22 болгарські громади. Одна з останніх ініціатив — активне дослідження історії болгар у Східному Криму, вивчення археологічних пам’яток, проведення заходів з їхнього збереження аж до створення музейних експозицій просто неба. У цьому громаду підтримує Болгарська академія наук, органи влади Республіки Болгарії та України. Також діє Республіканське об’єднання депортованих болгар Криму імені братів Стоянових.

Сьогодні кримські болгари відроджують традиції, мову, складають родоводи до шостого–сьомого коліна. Болгари досі послуговуються російською мовою, але молоде покоління вживає й українську — наприклад, письменниця Олена Стоянова із Сімферополя пише українською поезії, прозу, а також есеї про культуру болгар та інших народів Криму. Оленина сестра Юлія Стоянова досліджує українську культуру, у тому числі староукраїнські колядки.