Покваптеся, актори старіють

50 років тому керівник Українського театрального товариства, народна артистка України Наталя Ужвій, розуміючи, що актори старіють і часто не мають, де і з ким дожити віку, заснувала для них Будинок ветеранів сцени у Пущі–Водиці під Києвом. Жодна творча спілка до подібного не додумалася. Хоча, здавалося б, навіщо акторів на пенсії так балувати, спеціально для них будувати будинок, і чим же він може відрізнятися від інших притулків для людей похилого віку. Відповідь стає очевидною, як тільки потрапляєш у Будинок ветеранів сцени імені Наталі Ужвій. Тут кожна кімната, як гримерка актора, чи то пак, театральний міні–музей з афішками, фотокартками, костюмами, вирізками з пожовклих газет. Кожен житель будинку — ціла мистецька епоха.

А ще тут можна зрозуміти, яке воно — мистецьке життя на пенсії.

Як розповів «УМ» голова Національної спілки театральних діячів Лесь Танюк, у Будинку ветеранів сцени головне — не так умови проживання, як атмосфера. «Був у нас народний артист СРСР Володимир Дальський. Знайшов собі тут дружину. Вона пересварилася з іншими мешканцями, після чого пара перейшла в інший будинок. Через кілька місяців Дальський занудьгував і попросився назад. Їм важлива певна аура. Сюди приїжджають Бенюк, Хостікоєв, Ада Роговцева. Так ці люди ніколи не перестають бути дійовими акторами сцени», — розкриває секрети Танюк.

Поета–пісняра знайшли у бомжатнику

Сьогодні у Будинку ветеранів сцени мешкає 20 осіб. У кожного — своя кімната. Спільні туалети і душові кабінки. У відпочинковій кімнаті — один телевізор на всіх. На коридорі висять оголошення, щоб після 24.00 світло вимикали і що більше двох годин телевізор дивитися шкідливо для здоров’я. Годують тричі на день. Театральний працівник сцени Ірина Медина поселилася тут півроку тому. Каже, що в їдальні готують краще, ніж у будь–якому буфеті в театрі: «У нас є меню, можемо замовляти борщ або розсольник, картопляне пюре або гречану кашу. Для мене тут рай». У цей момент до нашої розмови приєднується бабуся і ніби закидає: «Знаєте «Стожари»? От у нас ця звізда живе. Ідіть, подивіться на нього». Компанія поета–пісняра Кудрявцева тут багатьом видно не до вподоби. Кожен ветеран сцени отримує четверту частину пенсії. Якщо жінки витрачають свою частку на солодощі й косметику, то чоловіки, зокрема і наш герой, люблять хильнути пивка. А це далеко не всім подобається, навіть у Будинку ветеранів сцени.

Володимира Олексійовича Кудрявцева зустрічаю в їдальні. 7 жовтня йому виповнилося 75 років. Поет, автор хітів української естради 70—80–х років («Стожари», «В одне дівча закохані», «Шовкова косиця», «Повір очам», «Горянка», «Запитай у серця») про колишню славу не згадує. «Все було — та загуло», — коротко і без жалю каже Кудрявцев. Галантно проводить мене до своєї кімнати. Причесаний, у краватці, жовтій сорочці й костюмі, Володимир Олексійович може хоч сьогодні виходити на сцену і зривати хвилю оплесків своїми піснями. У Будинок ветеранів сцени потрапив два роки тому. Володимира Олексійовича впізнали у бомжатнику. Він втратив квартиру в Києві, дачу в Криму. Діти від нього відреклися. Колишня зірка, хворий і безпорадний, потихеньку спивався на вулицях Києва. Лесь Танюк зізнався, що вчинив поза законом, прийнявши Кудрявцева, та він мусив врятувати поета–пісняра від загибелі. «У нас можуть жити тільки члени творчої спілки. Кудрявцев туди не входить. Але ж ми не можемо закрити очі на його горе. Спочатку Володимиру Олексійовичу було важко адаптуватися. Він загубив паспорт, хворів. А тепер ожив духом і став одним серед своїх», — розповідає Танюк.

Кудрявцев згадує, що у період слави де тільки не жив. «У Парижі і в Італії, в Ростові–на–Дону та все одно повертався до Києва. В Італії у мене дружина залишилася — Діана Лібераторі. З нею мав спільний сценічний номер. Діана працювала фокусницею і модельєром, рекламувала жіночий одяг. На сцені стояло дві тумби. Моя дружинонька заходила в першу в одному одязі, а за мить з другої виходила в іншому. Я тим часом акомпанував на баяні. У нас була любов три роки. Заради мене вивчила українську, бо я не міг освоїти італійської. Маємо сина Артура. Потім я поїхав в Україну, хотів забрати до Італії маму. А тут сталася велика біда. Моя перша дружина не догледіла онучку. Коли я повертався з магазину з цукерками, дитя побачило мене з пакунком і з радості висунулося з вікна п’ятого поверху. Дівчинка розбилася на моїх очах. А потім я звалився з драбини і переламав усі ребра. Переніс дев’ять операцій, інвалід другої групи. Після цього мені вже не хотілося повертатися в Італію. Так що не бачив своїх більше 40 років. Збираюся цього року навідатися до їхнього двоповерхового будинку на березі моря. Коли був молодим, сам із баяном об’їздив усю Європу. За мої концерти добре платили. Тоді не мав на що витрачати ці кошти, відкладав у банку. А тепер знадобляться», — не знаю чи то фантазує Кудрявцев, чи каже правду.

«Мені тут усі заздрять, як примі у театрі»

Як і Кудрявцев, актриси у Будинку ветеранів сцени залюбки згадують свої вистави і чоловіків. Та, попри спогади, у них щодня купа приємної мороки. З самого ранку роблять маски для обличчя, макіяж денний і вечірній, наряди підбирають, як на прем’єру вистави. «Ви мене фотографуватимете?» — питає актриса Олена Бєлєнька. Статечна пані звикла до компліментів і женихань, до камер, квітів і оплесків. Актрисі їсти не дай, а прояви увагу, дай виговоритися. Пані Бєлєнька заради журналістів відмовляється обідати. Розмову перериває піснями, романсами, віршами. «Моє хобі — танці індійські, іспанські, узбецькі, танець живота. У 64 роки в Одесі танцювала іспанку з повним виходом на шпагат. Мене тоді номінували на «мадам шарм» і «мадам симпатію». Зараз мені 74 роки. Уже два роки любуюся з вікна цим чудовим лісом, — показує на вид з вікна Бєлєнька. — Жалітися немає на що. Маю окрему кімнату. Ні з ким не спілкуюся, закриваюся собі і пишу вірші, прозу, співаю. Мені тут усі заздрять. Я здорова, красива, маю дітей та онуків. У мене ще й досі чоловіки закохуються. Потрапила сюди через шахраїв. В Одесі мала квартиру. Вони мене обдурили і залишили без даху над головою. Я не тримаю на них зла, адже мені тут краще, ніж було б удома самій».

Те, що в пані Олену, колишню актрису театру в Ізмаїлі, закохувалися і досі закохуються чоловіки, «УМ» переконалася на святкуванні 50–річного ювілею Будинку ветеранів сцени. На свято приїхав Анатолій Пономаренко. Він відразу впізнав Бєлєньку. «Лєночка, я вас пам’ятаю ще студенткою з Карпенка–Карого. Усі хлопці були біля ваших ніг», — вітається з Бєлєнькою Пономаренко.

Актрису Харківського лялькового театру Поліну Должикову компліментами не засипають. Вона маленька і зазвичай непомітна. Але тільки не на Новий рік. «Це моє свято. Із 1997 року граю Снігуроньку. Костюм передали з театру Франка. Колись у нас були справжні актори, весело жилося. Та й компанія на 14 акторів була більшою. Влаштовували літературні вечори, співали разом. Усе було, як у театрі за лаштунками. Тепер уже того немає. Старіємо, напевне», — вибираючи між сірою і білою блузою, говорить Поліна Должикова.

Ганна Проценко, сестра–господиня Будинку ветеранів сцени, працює тут уже 30 років. Вона підтверджує слова Поліни Должикової. Каже, що раніше актори більше займалися творчістю, а тепер їм важливіше лікування, харчування, спокій. Віра Зіневич із християнської організації Друзі спільноти святого Єгідія приїжджає сюди щонеділі. «Раніше тут усі ходили по коридору, як по сцені, поважно й артистично. Тепер на першому поверсі — лежачі, паралізовані, на другому живуть здорові, але вже не такі яскраві, як десять років тому. Проблема всіх будинків для літніх людей у тому, і що там не вистачає спілкування, люди відчувають самотність. Ми намагаємося влаштовувати їм маленькі свята, якомога більше спілкуватися. Від розмов вони аж розквітають. За 15 років, відколи я сюди приїжджаю, наслухалася стільки історій, що тепер можна цілі романи писати», — зазначає Віта.

Цю ідею підхопив Лесь Танюк. Він має намір видати книгу, де б розповідалася історія кожного жителя Будинку ветеранів сцени, а за 50 років тут мешкали 222 митці. «Деякий час ми мусили закривати двері перед акторами. Не мали потрібного фінансування. Зараз ситуація трішки покращилася. Щоб утримувати будинок, на місяць потрібно 80 тисяч гривень. Сьогодні ми маємо 60 тисяч. Трішки недотягуємо, але жити можна», — пояснює Танюк.

Олена МУРАВЕЛЬ