Шурин Бальзака

Із польської шляхетської родини Жевуських у XIX столітті найгучнішої слави зажили жінки — сестри Евеліна та Кароліна. Перша з них, яка за чоловіком мала прізвище Ганська, пізніше стала дружиною Оноре де Бальзака, а їхнє багаторічне епістолярне кохання може вважатися хрестоматійним зразком. На вісім років старша від неї Кароліна, більш відома за прізвищем першого чоловіка Собанська, мала славу найвродливішої жінки Одеси, в неї закохувались Пушкін та Міцкевич, про що свідчать присвячені вірші. Пам’ятають її і в трохи іншому амплуа: Собанській відведено цілу статтю у книжці, яка розповідає про знаменитих авантюристів. Менш знані французькі сторінки її біографії: з 1850 року Кароліна жила в Парижі, була коханкою драматурга Скриба, потім критика Сент–Бева, аби врешті–решт вийти заміж за поета Жуля Лакруа.

Так що їхньому старшому брату Генрику довелось побувати в ролі шурина водночас двох французьких письменників. Він не мав потреби опиратись на чужу славу — сам був талановитим літератором і залишив власну оригінальну спадщину у польському мистецтві слова. Утім у його житті був свій потужний «французький слід».

Правда, яка «не на часі»

Народився Генрик Жевуський 1791 року в Славуті на Хмельниччині. Однак на завоювання світу він вирушив із батьківського дому — з родового маєтку в містечку Погребище Київської губернії (нині Вінницька область), куди його забрали у п’ятирічному віці. Тутешня залізнична станція досі зберегла назву Ржевуська (прізвище відоме ще й під такою кириличною транскрипцією).

У дитинстві від гувернерів, запрошених батьком, Генрик добре вивчив французьку та німецьку мови, а що стосувалось польської, то, за його власними спогадами, «польської граматики не тримав у руках, тільки у вжитку вивчив цю мову». Тому коли його віддали в Петербург до модного тоді пансіону, організованого французьким емігрантом, жодних мовних бар’єрів не відчував.

Після нього навчався у Ягеллонському університеті у Кракові, а після повернення кілька років служив в уланському полку. Добровільно вийшовши у відставку, мешкав у різних містах — Кракові, Петербурзі та вдома, у Погребищі. На ту пору він знайомиться із французьким філософом і письменником Жозефом де Местром, який серйозно вплинув на майбутнього письменника. Певно, це знайомство стало одним із поштовхів, чому він 1819 року поїхав до Парижа, де слухав лекції в Сорбонні й самостійно студіював філософію, історію, публіцистику, а також подорожував по Європі.

Додому Жевуський повернувся з блискучим інтелектуальним багажем. Тодішні погляди його відзначались вільнодумством, тому, як перегодом писав у мемуарах його молодший сучасник Тадуеш Бобровський, засмучував батьків «цинізмом своєї безбожності і моральності».

Міцкевич, з яким Генрик був добре знайомий (вони навіть в одному товаристві здійснили подорож до Криму, після якої поет написав відомий цикл сонетів), побачив у його особі чудового оповідача і знавця шляхетських звичаїв, тому підштовхнув приятеля до того, аби відтворити його розповіді на папері. Так у 30–ті роки народилась книжка — «Спогади пана Сопліци, чесника парнавського», яка не тільки вважається найдовершенішою в спадщині Жевуського, а й породила появу в польській літературі цілого пласта творів на нову тематику. По суті, вона є збірником із 25 новел, які відтворюють спосіб існування та особливості мислення провінційної шляхти.

Глибоке знання життя зумовило правдивість ще однієї книжки письменника, названої «Моральні мішанини Яроша Бейли», що вийшла 1841 року і відзначалась критикою польських поміщиків, що мешкають в Україні. Це викликало різке неприйняття нового твору Жевуського. Як писав уже згаданий Тадеуш Бобровський, «ніхто не міг заперечити, що в «Мішанинах» було багато неприємної правди у змалюванні вад спільноти. Йому закидали тільки те, що вона була не на часі, бо не годилося так писати про спільноту утискувану».

«Ультрамонтан та ультраконсерватор»

Утім то була не єдина причина, чому Генрика Жевуського більшість піддала обструкції. На тридцяті роки припали радикальні зміни в його світогляді — з колишнього безбожника та вільнодумця він перетворився, за словами сучасників, на «ультрамонтана та ультраконсерватора». По–перше, письменник став переконливим католиком, а перо перетворилося на один з інструментів пропаганди нових поглядів. По–друге, він займав консервативну позицію щодо майбутнього Польщі, захоплювався Росією і засуджував будь–які самостійницькі сподівання. Це суперечило поширеним настроям у національній спільноті, адже прагнення бачити Польщу незалежною не тільки мало підтримку, а й приводило до справжніх масових повстань, після яких самодержавний гніт тільки посилювався.

Та від Жевуського перепадало на горіхи і владі. Повість «Золотоволосий паж» (1844) містила гостру критику царської адміністрації в Україні, тому в Росії надрукувати її не могли. Вона побачила світ лише в 1858 році в Австро–Угорщині.

У ці роки Жевуський мешкав переважно в Чуднові на Житомирщині. Тутешній маєток належав батькові і після розподілу майна між членами родини дістався Генрику разом зі ще кількома селами. Зайнятий письменницькою працею, новий власник виявився незугарним господарником. Маєтності на Поділлі він поступово розпродав, а власність у Чуднові опинилась у величезних боргах, з яких не міг виборсатись до кінця життя. То була головна причина, чому Жевуський перебрався до Петербурга і змушений був піти на службу.

Погляди письменника виражались передусім у публіцистиці. Через цензурні умови низка творів, де він розвинув свої концепції, залишилась неопублікованою — тільки частина з’явилась друком у збірниках пізнішої пори.

З ім’ям Генрика Жевуського пов’язана яскрава сторінка в історії польської преси. 1850 року він переїздить до Варшави, де починає випускати проурядову газету «Дзєннік Варшавскі». Нове видання відразу привернуло увагу новаторством, жанровою та тематичною різноманітністю, тому здобуло рекордну для того часу кількість передплатників. Щоправда, швидкий занепад газети спричинив сам видавець. Він опублікував цикл статей «Цивілізація і релігія», і виражені в них украй консервативні та відверто клерикальні погляди відштовхнули читачів.

Цікаво, що в статті «Про взаємини літератури з історією» (1834) він називає зразком національного письменника Вальтера Скотта, а піддає осуду творчість Жорж Санд та Бальзака — майбутнього шурина.

Польський Дюма

Як і Вальтер Скотт, Генрик Жевуський звертається до минулого Польщі. І хоч оцінка його історичних подій нерідко не збігається із загальноприйнятою, трапляється навіть, що він не знає справжніх реалій, проте талановито вибудувана фабула і яскраві образи героїв залишили за ним одне з чільних місць серед історичних романістів національної літератури. Його навіть прозвали «польським Дюма» (і тут не обійшлося без французького акценту!).

Звичайно, тут не місце робити огляд всієї спадщини Жевуського, тим паче що вона має значний обсяг. Побіжно варто згадати його романи «Краківський замок», «Адам Смігєльський» та «Лицар Ліздейко», в яких він змалював панораму польського життя минулих століть. Літературознавці також високо оцінюють його повість «Листопад».

Із нашого боку, особливої уваги мав би заслуговувати роман «Запорожець» — на теми української історії, де польський письменник описав побут запорізьких козаків на широкому суспільному тлі першої половини XVIII століття.

1858 року Жевуський вийшов у відставку, але без платні з казни, що для нього — з огляду на борги — стало важким ударом. Незабаром він переїхав до Чуднова, де прожив останні роки, аж до смерті в 1866–му. Щоправда, майже нічого вже не писав — далися взнаки наслідки паралічу, який розбив його в 1861 році.

Жевуський здобувся на міжнародне визнання не тільки за життя (твори виходили в перекладі на російську, англійську, німецьку та французьку). Інтерес до його доробку зберігається досі, про що свідчать неодноразові театральні інсценізації «Листопаду» та «Северина Сопліци». Цікаво, що «Северин Сопліца» нещодавно вийшов у білоруському перекладі.

А що стосується знайомства україномовного читача з романами Жевуського (і найперш із «Запорожцем»), то воно ще десь попереду. Проте заради справедливості слід сказати, що земляки–житомиряни про нього не забули — Іван Савчук написав про письменника книжку «Генрик Ржевуський — блиск і гіркота слави».