Антонич був Котом і жив собі у мушлі

Упродовж сотні літ він губився і не раз був віднайдений. Навколо його імені творяться міфи, і кожен намагається розгледіти в обличчі поета, який жив колись у Львові, свого Антонича. Для одних Богдан–Ігор Антонич постає в образі скромного хлопчини, вченого–самітника, який ніколи не знав жінки. Інші уявляють його як гуляку, постійного клієнта борделів, богемного митця. Зі слів самого Антонича ми точно знаємо, що він водночас «хрущ на вишні», «мудрий лис», «закоханий в житті поганин», «п’яний дітвак із сонцем у кишені», «рушниця, радістю набита»...

Про те, яким Антонич був насправді у житті й у творчості, «УМ» розпитала напередодні 100–річчя з дня народження поета, котрий святкуватимемо п’ятого жовтня, в найповажнішого в Україні антоничезнавця, професора Львівського університету ім. Івана Франка, завідувача відділом української літератури Інституту українознавства, літературного критика і літературознавця, автора монографій, упорядника антологій поезії Миколи Ільницького.

«Твори Антонича таємно брали з архіву і за ніч переписували всім гуртожитком»

— На Форумі видавців у Львові ви презентували повне зібрання творів Богдана–Ігоря Антонича. Повнішого вже не може бути?

— Над книгою працював мій онук Данило. Він досліджує літературознавчі погляди, на цю тему пише кандидатську дисертацію. У зібрання включив усю поезію, всі фрагменти, підготовчі матеріали до виступів, статті, поетичні переклади, прозові твори, ілюстрації, листи. Чи є ще можливість щось відшукати? Ніхто цього не може заперечити чи гарантувати. До Львова був перевезений архів художника Святослава Гординського, його найближчого друга. Данило вивчив усі матеріали з цього архіву і з бібліотеки Стефаника.

— В Інституті літератури скаржаться, що у них в архіві є матеріали по Антоничу та немає науковців, які б його досліджували.

— У свій час я познаходив все, що міг.

— Миколо Миколайовичу, а як у свій час ви познайомилися з Антоничем?

— В Україні цього поета ніхто не знав. У 1963 році у Польщі за ліберального уряду Товариство українців випускало українську газету «Наше слово». З неї ми вперше дізналися про деякі вірші Антонича. У той час, коли наша поезія була публіцистичною, пафосною, в Антонича ми знайшли образність, яскравість, ідею єдності землі. Це було щось надзвичайне. Ми почали повсюди шукати його твори. Мені як працівнику редакції журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін»), пощастило: я мав доступ до спецфонду, де можна було знайти твори Антонича.

— Як львівська інтелігенція відреагувала на відкриття Антонича?

— У 1964 році на зразок київського клубу творчої молоді ми створили львівський «Пролісок». Тоді ж, 1964 року я, Юрій Брилинський, Богдан Козак, Богдан Ступка, який тоді грав у театрі імені Марії Заньковецької, зробили літературний вечір Антонича, з якого почалося відкриття його імені.

— Вірші знаходили тільки у спецфондах?

— Ігор Калинець працював тоді в обласному архіві, він брав на ніч твори Антонича, і в гуртожитку всі разом за ніч переписували. Тоді я задумав написати монографію. До 1966 року вивчав матеріали в архівах у Львівській бібліотеці Стефаника. Виявилося, що є дуже багато його надрукованих речей.

— Якщо Антонич був доступним в архівах, чому ж його відкрили лише у 1963 році?

— Його друзі — це українські інтелігенти, які в 1944 році виїхали з приходом радянської армії. Можливо, це зіграло свою роль. Письменники радянського спрямування не були зацікавлені в Антоничі і, зрозуміло, не піднімали цього питання. Усі матеріали зберігалися у спецфондах, до котрих доступу не було. Звідки молоде покоління могло знати, що був такий поет, письменник?

Антонича почали видавати з 1966 року. Першим у Пряшеві упорядкував і видав зібрання творів «Перстені молодості» Мікулаш Неверлі. Він був наполовину чех, мати — українка. Мешкав у Празі, де товаришував із Маланюком та Ольжичем. Зрозуміло, що Неверлі знав ціну цієї постаті. Наступне видання вийшло у 1967 році у Нью–Йорку під редакцією Святослава Гординського і Богдана Рубчака. Цього ж року в Україні Павличкові вдалося видати книгу творів «Пісня про незнищенність матерії». Резонанс був настільки сильний, що це налякало чиновників, і поета знову почали замовчувати на цілих 20 років.

— У той час ви якраз написали свою монографію про Богдана–Ігоря Антонича.

— Монографію написав у 1967 році. Через політичні зміни вона пролежала до 1991 року. Тоді я не дуже був готовий для такого складного завдання, оскільки не володів тим критичним інструментарієм, з яким треба підходити до поезії Антонича. У 1989 році ми разом із Романом Лубківським видали спогади про Антонича «Весни розспіваної князь». Зібрали все, що могли, познаходили людей, які його знали. У європейський контекст Антонича вперше ввів Олександр Флакер із Хорватії. У компаративістській статті «Велика подорож» досліджував мотив подорожі в польських, російських, сербських, хорватських поетів. Україніст Орест Зілинський із Праги перший поставив питання про другу дійсність поезії Антонича, порушив проблему поета як міфотворця. Так Антонич увійшов у свідомість як поет європейського формату. Типологічно його можна ставити в один ряд із Лоркою та Рільке.

— Чому радянська влада так боялася Антонича?

— Будь–яка національна література поза російською була небезпечною тим, що творила конкуренцію. Мала бути метропольна література. Національній же віддавалася роль провінційної, на фольклорному рівні.

— Бренд «поета землі» не міг їм заважати.

— І тема любові не могла. Їх лякало Антоничеве гранування слова, його шліфування, проникнення в суть речей, різних явищ. «Сонце вистрибує, як циганчатко, з води, а кохана заплітає місяця гребні у своє волосся». Образ мінливого веретена, рухливого світу замінює образ теслі слова.

«Говорив дивно по–українськи, що аж дівчата бокували від нього»

— Богдан–Ігор Антонич народився в селі Новиця Горлинського повіту. Це була польська територія. Він міг би вважати себе поляком?

— Там споконвіку жили українці. Антонич писав, що «місяць, який світить над моїм рідним селом в Горлицькому повіті, є інший від місяця з–над Парижа, Варшави чи Москви. Вірю в батьківську землю і в її поезію». Він спілкувався лемківським діалектом, але це українська. Прізвище його родини було Кіт. Коли народився Антонич, батько, сільський священик Василь Кіт подумав, може, не годиться таке прізвище для дитини. Хрестив у Андрея Шептицького і сказав йому, що хотів би змінити прізвище. Шептицький запитав, яке ім’я мав батько Василя Кота. «Якщо Антон, то будьте Антонич», — нарік Шептицький. Прізвище поміняла вся родина.

— Василь Кіт би не змінив заради себе прізвище?

— Очевидно, що ні. Антонич був одинак. Батько його дуже любив. Після смерті сина отець Василь дуже захворів. Весь трусився і не міг виконувати службових обов’язків, пішов передчасно на пенсію.

— Напевне, єдиному в родині сину мали б дати особливу освіту?

— Уже гімназистом він перечитав усіх тодішніх лауреатів Нобелівської премії, багато творів української та польської класики, мав власну бібліотеку. Його улюбленим поетом був Омар Хайям, «що в чарці поезії холодив розпечені уста», Уїтмен навчав його любити листя трави.

— Безперечно, Антонич був освіченою людиною, але він був із Лемківщини. Мало кому вдавалося перебороти діалект, тим паче лемківський. Навіть Франко–поліглот писав по–бойківськи.

— У Франка твори наближені до літературної мови. Ранні були з діалектом, пізніше він сам їх виправляв. Це пов’язано з історичним процесом: у 30–ті роки в Галичині мова внормувалася, стала спільною для всієї України. Антонич, як я вже казав, спілкувався лемківським діалектом. Із 1928 року він почав вивчати славістику у Львівському університеті, де навчалося всього десять відсотків українців, решта — поляки та євреї. Письменниця Ірина Вільде у той самий час навчалася з Антоничем в університеті і потім згадувала: «Антонич говорив якось дуже «дивно» по–українськи, так, що ми, дівчата, навіть подекуди бокували зразу від нього, вважали його за поляка, що робиться «приємним» до нас, українок». Антонич хотів опанувати українську літературну мову, створену письменниками, хотів, щоб його творчість була доступною і зрозумілою всім українцям. Так він став учасником гуртка україністів, створеного студентами слов’янської філології. Лемківський діалект має закріплений наголос, як і в польській. Вивчаючи українську, він ставив наголоси на слова, щоб звучали правильно. Врешті почав писати чистішою українською, ніж галичани.

— Яке ставлення до Антонича в Польщі?

— Він мав би бути помічений польською критикою. Проте там ані півслова немає. У Варшаві Антонич визнаний, має своїх прихильників. Польською вийшла його збірка, та розголосу не наробила. Він повис у повітрі.

— В Україні, на жаль, Антонич теж не мегапопулярний. Дослідників, закоханих у поета, можна на пальцях однієї руки перелічити.

— Існує немало досліджень Антонича, тільки я був опонентом трьох дисертацій. Серед них особливих відкриттів не було. Марина Новикова досліджувала міфосвіт Антонича, що він є поет лісу і міста. Німкеня Лідія Стефановська, вихованка Гарвардського університету, написала цікаву книжку «Антонич. Антиномії», але мені важко сприймати в ній деякі моменти. Стефановська розкриває Антонича як двомовного поета. Зрозуміло, що у світ літератури Антонич ввійшов через польське вікно. У повісті «На другому березі» видно, як він гостро відчував свою українськість. У житті він не раз натикався на неоднозначне ставлення до українців. У гімназії насміхалися над українським «Отче наш». Проте Антонич підкреслював, що є українцем. Он російською писали Зеров, Олесь, Маланюк, та ми їх не називаємо російськими.

— Юрка Андруховича відносите до антоничезнавців?

— Я був керівником його дисертації. Мушу сказати, що це надзвичайно талановита робота. Коли читав, думав, що ця людина тільки те й робить, що пише дисертації.

Андрухович — піарник Антонича чи «паплюжник» поета?

— А що стосується роману «Дванадцять обручів», де Юрко створює «антисоціяльний» образ Антонича, який п’є горілку, ходить по борделях, є коханцем своєї тітки?

— У літературі є такий термін, як «літературна провокація», щоб чимось зачепити і трошки епатажу наробити. Свій роман Андрухович будує на основі спогадів Ярослава Курдидика, яких у природі не існує. Є спогад його брата Анатолія про іншого письменника того часу, про літературну «Дванадцятку» 30–х років. Це товариство вважало Антонича і Гординського богами з Олімпу. Андрухович придумує, ніби Ярослав Курдидик згадує, як він із Антоничем ходив по борделях. Ми знаємо прекрасно найбільш достовірні спогади його приятеля, художника Володимира Ласовського. У статті «Два обличчя Антонича» він переконливо, у точних деталях пише, яким поет був за характером, розповідає про його особисте життя. Він ішов увечері і притулявся до стін, щоб нікого не зачепити. Але як митець, як художник був дуже принциповий і не відступав від своїх поглядів. Лісовський змалював два обличчя Антонича — щирої людини і митця. Андрухович знайшов причіпку в останній збірці Антонича «Ротації», де є сцени різного характеру, і бордельного у тому числі. Та вони мають узагальнений характер. Прокляття того міста, яке котиться у провалля. Новий Армагеддон наступає. І він це проклинає. Андрухович осюжетнив його настрої і пов’язав з особою Антонича. Я особисто це не приймаю.

— Ви теж виступали, щоб «Дванадцять обручів» заборонили після презентації?

— Думаю, що забороняти нічого не можна. Це нічого не дасть. Тоді Ігор та Ірина Калинці виступали проти Андруховича. Була дискусія на телебаченні, де я виступив прихильніше, розповідав про технологію самої побудови. Мені Калинець навіть дорікнув.

— Хіба письменник не може створювати такий образ?

— Це сприймається як паплюження людини, яка була абсолютно протилежною.

— Але ж після виходу цієї книжки молодь масово почала читати Антонича. Книжка «Дванадцять обручів» створила піар для непопулярного поета.

— І вони відразу мали спотворений образ. Почитали Антонича і кинули. Щоб привчити до нього, треба читати його поезію. Не кожна людина може розуміти поезію, а тим більше таку складну, як в Антонича. У нас узагалі невеличка частина людей читає поезію. Добре, якщо після «обручів» хтось один зацікавився і почав читати. А на те, яким був Антонич, завжди існуватимуть дві точки зору: моя і ваша.

І дівчат любив, і наречену мав

— Виходить, що Антонич тільки на словах, точніше в поезії, міняв любок, мов квітчасті мушлі?

— На обкладинці першої книжки художник намалював дівоче обличчя. Хтось писав у спогадах, що ця дівчина називалася Ліда і що Антонич був до неї небайдужий. Але вона абсолютно його не хотіла, тому художник намалював її портрет на обкладинці «Привітання життя».

— Звідки ростуть ноги в гіпотези, що в Антонича взагалі нічого спільного з жінками не було?

— Це придумав Павличко. Він, мовляв, жінок не знав, нічого, крім буркотіння тітки. Чоловік тітки помер — це був брат мами Антонича, працював начальником пошти.

—  Це її квартира на Городоцькій?

— Саме так. По сусідству з тіткою жила одна полька. Я чув такий натяк, що Антонич із нею мав якісь романтичні стосунки. Але хто його знає, як воно було насправді. Це вже обростає легендами. Не треба всьому вірити. Всяке може бути. Поет є поет.

— Хто така Олечка, якій присвячується вірш «Весільна»?

— Його наречена Ольга Олійник. Я з нею був знайомий. Це сталося випадково, у 1965 році, коли працював у журналі «Жовтень». До мене підійшла старша жінка, якраз тоді вона написала спогад «Забутий поет Лемківщини» про Антонича в «Українському календарі» в Польщі. Вона нічого особливого не розказала.

З листів, котрі вийдуть у десятому номері журналу «Дзвін», ми знаємо, що Ольга боготворила Антонича... Зустрілися десь у 1935 році на літературній вечірці. Дівчина вчилася в технікумі, а він писав вірші. Їм завжди хотілося бути разом, та одружитися не судилося. Антонич захворів на апендицит, після операції все йшло до того, що він мав поправитися, видужати — і раптом запалення легенів.

— Наречена Антонича була красивою дівчиною?

— Я бачу її образ, як зараз. Скромна, непомітна, не імпозантна людина. Це не була протилежність Антонича. Нормально одягнена, нічого викличного. Виявила дуже тонке розуміння поезії. Сфера її діяльності була пов’язана з вишиванням. Мала з батьком проблеми, любив випити. Жила дуже бідно.

— Десь вичитала, що в Антонича серце не витримало. Це правда?

— Серце Антонич мав хворе ще змалку. Є спогад, надрукований словацькою мовою, жінки, яка жила в той час по сусідству. Пише, що Антоничу прикладали пляшки до ніг, щоб не хололи, та нічого не допомагало. Є такі свідчення, що хтось відчинив двері, спричинив сильний протяг, і це смертельно вдарило по легенях.

ОБРАЗ

Бути Антоничем

— У Львові в студентських, богемних колах Антонича вважають богом, як це велося за його життя. Дехто намагається прорватися у його будинок, випити вина на його могилі. Що мають робити шанувальники Антонича, щоб бути на нього схожими?

— Антонич носив чорний костюм із метеликом. Сьогодні інша мода, інший стиль. Ніхто цього робити не буде — ніхто не зніме джинси і не поставить хусточку в кишеньку. Та й, зрештою, не це головне. Антонича слід шукати в духовному плані, у прориві до чогось іншого.

— Він був активним у громадському житті?

— Сторонився політики. Казав, що вона псує поезію. У віршах Антонича є передчуття провалля. Інтуїція йому підказувала, що буде катастрофа. Так і сталося — почалася війна.

— З його віршів також випливає, що у Львові Антонич бідував. «А що сьогодні я не маю грошей на обід, байдуже».

— Батьки йому допомагали. Жив у близьких родичів, ним повністю опікувалися. Він був дуже талановитий. Як здібного студента Антонича направляли до Болгарії на вдосконалення болгарської мови. Не встиг.

— Антонич входив у богемні кола?

— Він не був тусовщиком. У Канаді Оксана Керч видала книжку «Альбатроси» про безпорадних у житті людей. Це про Антонича. Ласовський, якому Антонич довіряв ілюструвати свої збірки, малював поета примхливим, зі скривленими вустами, меланхолійним. Так, Антонича любила молодь. Він їздив виступати зі своїми творами, входив у студентське товариство при НТШ, де вечорами читали вірші. Малював, грав на скрипці, писав музику, розумівся на балеті. З його захоплень нічого не збереглося. Напевне, робив щось не дуже серйозне. Адже він був дуже педантичним і вартісні речі б зберіг.

Антоничу я досі дивуюся. Людина, яка прожила 28 років, досягла колосальних знань. У світовій літературі хіба що Рембо, Лермонтов, Лорка зуміли виявити свій талант у такому концентрованому вигляді. Антонич — це унікальна з’ява не тільки для України, а й для світу.

ДОБРЕ СЛОВО

«Він читає вірші з вікна на Городоцькій»

Львівські письменники про Антонича і його дух у Львові

Остап Сливинський: «Попри те, що я народився у Львові, до 15 років життя я не був у центрі міста. Львів уміє в себе закохувати і вміє відштовхувати. У школі мені порадили: «Якщо коли–небудь ти захочеш бути поетом, ти неодмінно маєш прочитати Антонича». Я прочитав і досі не можу повірити, що так міг Антонич писати. Для мене його вірші стали символічними. У ті дні, коли Львів починає мене відштовхувати, я відкриваю «Львівські елегії», і любов до міста повертається вмить.

Минулого року перед днем народження Антонича я зі своїм товаришем вирішив помити меморіальну дошку на будинку, де мешкав поет. Він розташований на Городоцькій, якраз навпроти цирку. Без драбини до дошки нам було не досягти. Довго не думаючи, пішли в цирк і попросили всі потрібні матеріали. Вони, звісно, не відмовили, але ще довго за нашими спинами крутили пальцем біля скроні. Хотілося б, щоб не тільки до дня народження, а тим паче до ювілею хтось із поетів не витримував і йшов мити меморіальну дошку. У цьому будинку вже давно мали б відкрити музей. Раніше там продавали цигарки, тепер матраци. А коли ж буде неофіційний музей? Коли дошку митимуть не тільки на початку жовтня?»

Микола Шпаковський: «Це джазмен слова. До нього хочеться доторкнутися, потрапити бодай на мить у його життя. Були дні, коли я тільки тим і займався, що крутився біля його будинку на Городоцькій. Мене вразив один старий бородатий чоловік, який за будь–якої погоди сидить на східцях під меморіальною дошкою і швидше вдає, ніж насправді просить милостиню. Йому просто там добре. Хоча потім я подумав, що цей жебрак, вільний у Бога, його, до речі, Богданом звати, чує, як Антонич читає вірші у своєму вікні. І цьому трішки божевільному байдуже, що йому сьогодні кинуть. Він просто чує вірші. Як будете у Львові, неодмінно сходіть на Городоцьку, і ви побачите, як вони спілкуються».

Мар’яна Кияновська: «Антонич–один із найсучасніших поетів, яких я знаю. Не треба боятися його спрощувати. Якщо Антонич буде різноманітним, він буде простим і всім зрозумілим. Його треба розворушити до потреб завтрашнього дня. Мають бути комікси про Антонича, комп’ютерні ігри, забавки і наукові дослідження. А перед письменниками стоїть особливе завдання. Ми повинні написати хороший, красивий роман про Антонича, як Дюма про французьких королів. Його життя і творчість повністю цьому піддаються. Це мусить зробити хтось із нас, а може, і я».

Галина Гевко: «Для мене Антонич важливий із самого дитинства. Коли мені було шість років, до рук потрапило видання Малковича. Ці коротенькі вірші надихнули мене малювати, а потім писати свої. Недаремно кажуть, вірші, які ти знаєш напам’ять, стають твоїми. Поезія Антонича не раз мене рятувала від поганих думок і підтримувала у дуже знакові моменти в житті. Особливо у 18 років, коли наступає фаталістичний апокаліпсис. У цьому віці в Антонича кожен знайде своє. Знайшла і я».

Віктор Морозов: «100–річчя Антонича годиться відзначати на всіх рівнях. У нас так заведено, що мають бути й офіційні заходи за підтримки міської ради, й альтернативні, котрі організовуватимуть актори, мистецькі об’єднання. Сподіваюся, мистецьких буде більше. У Європі чомусь не святкують ювілеїв поетів, навіть якщо митець дуже шанований. Про їхні дні народження ніхто не згадує. У цьому плані ми кращі за Європу і Канаду, і дай Боже, щоб на честь Антонича провели багато гарних заходів у перші дні жовтня. Адже цей хрущ, що жив колись на вишнях, дозволяє поетам повертатися в музику, звідки вони вийшли. Антонич називав свою поезію піснями. Його вірші — це вже написана музика. Її тільки вловити треба і вміти подарувати людям».