Роман Капітоненко: У Лондоні бокс для мене закінчиться

Успіхами українських боксерів як на професіональному, так і на любительському рівні зараз нікого не здивуєш, тож чи не всі звитяги наших спортсменів тепер сприймаються вболівальниками як належне. Те, що Україна є однією з найсильніших боксерських країн у світі, нещодавно підтвердила й національна збірна. На чемпіонаті світу в Мілані наші боксери здобули три медалі, в тому числі й історичне «золото».

Для героя цього інтерв’ю «срібний» здобуток в Італії став поки найвищим результатом у кар’єрі. І недарма керівництво Федерації боксу України зараз називає цього атлета одним із найсильніших у світі важковаговиків–любителів. Отже, знайомтеся: надія українського боксу та олімпійської збірної, надзвичайно скромна людина та просто щирий співрозмовник — Роман Капітоненко.

«Племінника легенди боксу переміг просто»

— До чемпіонату світу в Мілані найкращим здобутком для мене була бронзова нагорода минулорічної першості Європи, якій я дуже радів, — каже Капітоненко. — Але з другим місцем чемпіонату світу попередній результат не порівняти: окрім іншого, я також виконав норматив на отримання звання заслуженого майстра спорту України, що є найвищим спортивним рангом у нашій країні.

— Серед усіх нагород ваше друге місце назвали сенсацією. Погоджуєтесь із такими думками?

— Ми з тренером багато розмовляли напередодні від’їзду до Італії, на що реально можемо розраховувати. Зійшлися на тому, що хоч якась нагорода має бути, а яка конкретно — побачимо. Була віра в себе, в тренера, а це є головним, тож і принесло свої плоди.

— На шляху до медалі ви здолали непростих суперників.

— Так, і двох із них називали фаворитами у наших протистояннях. У чвертьфіналі змагався з кубинцем Ерісланді Савоном, який є небожем самого Фелікса Савона — триразового олімпійського чемпіона, що виступав у 1980—90–х роках. Але дядько дядьком, а племінник і близько не схожий на нього. Відомого імені я не боявся: налаштувався відповідно, зібрався й переміг із великим відривом.

У півфіналі ж вийшов на китайця Чжан Жилея, який був срібним призером Олімпіади в Пекіні. Цей хлопець виявився складнішим, але і його здолав. Та навіть не з ним було найважче.

— Ви говорите про фінальний бій проти італійця Роберто Каммарелле?

— Не тільки: першим моїм суперником мав бути камерунець, який не вийшов на бій («УМ» писала про кількох африканських спортсменів, які приїхали до Італії на чемпіонат, а потім зникли з готелю, де мали мешкати. — Авт.), і після нього я вийшов на румуна Развана Коджану. І оці паузи призвели до того, що деякий час я був без боїв і вимушено займався самопідготовкою, а це досить складно. Окрім того, новий суперник виявився теж не зі слабких, до того ж я проводив свій перший поєдинок. А після перемоги уже «продихався», як ми кажемо, і знайшов свій ритм, адже набираю форму по наростаючій — від поєдинку до поєдинку.

«Незадоволений суддівством на чемпіонаті»

— А наскільки реально було здобути золоту медаль?

— Шанси завжди є, навіть коли протистоїш сильному супернику. У мене він був саме таким: олімпійський чемпіон Пекіна–2008 та бронзовий призер Афін–2004, тепер уже дворазовий чемпіон світу Роберто Каммарелле з Італії. Хлопець досвідчений, підтримка залу теж зіграла свою роль, адже це був його «домашній» чемпіонат. Тим більше що по серйозних змаганнях він їздить із середини 1990–х років, коли я лише почав займатися боксом.

— Про «домашні стіни»: представники нашої делегації скаржилися, що в деяких боях судді ставилися до українців дещо упереджено. Ви стикалися з подібним?

— Навіть у фінальному поєдинку, який я, за офіційними даними, програв із рахунком 5:10, розрив мав би бути меншим. Те, що я поступився, у мене не викликає сумнівів, та певне незадоволення діями суддів залишилось. Але треба тренуватись, а шанси на реванш ще з’являться.

— Одразу після повернення з Мілана збірна вирушила до Алушти на збори, які закінчуються в останніх числах жовтня. Це вже почалася підготовка до нових стартів?

— Ні, це не підготовка до змагань, а звичайний відпочинковий збір. Тут проходить фізична, психологічна реабілітація, яку важко отримати, якщо ти відновлюєшся, для прикладу, вдома. Перед змаганнями ми можемо мати по три тренування на день, тепер же тільки робимо зарядку й граємо у футбол чи інші якісь ігри, відпочиваємо. Але мені більше хочеться позайматися, побоксувати, хоч на чемпіонаті світу й виклав чимало сил.

«Кар’єра залежатиме від стану здоров’я»

— Через три роки відбудуться чергові літні Олімпійські ігри, і ви тепер є одним із основних претендентів на медалі серед українських збірників...

— Бажання потрапити до Лондона та отримати нагороду є, але до того часу буде ще чимало інших змагань, на яких треба успішно виступити. У 2011 році в Південній Кореї пройде черговий чемпіонат світу, де треба буде остаточно підтверджувати претензії на олімпійську ліцензію. А загалом планую боксувати якраз до Олімпіади, а після Ігор — завершу кар’єру.

— Ви зараз опинилися серед найсильніших боксерів–важковаговиків любительського спорту, тому такі слова видаються дивними. Невже перехід у професіонали не приваблює?

— Професіональний бокс є більш жорстким, аніж любительський. Мені скоро виповниться 28 років, на час Олімпійських ігор буде майже 31. А Лондон є для мене такою значною подією, що саме до неї я буду готуватися весь цей час. Що станеться потім — ще побачу: якщо дозволить стан здоров’я, то, може, й продовжуватиму боксувати.

— Для порівняння: Віталій Кличко в 1995 році на чемпіонаті світу теж показав «срібний» результат, а боксери–важковаговики користуються найбільшою популярністю серед уболівальників.

— Річ у тім, що розквіт сил у нашій вазі відбувається у віковому відрізку 25—30 років. Я перебуваю якраз у цьому проміжку, але через те, що пізно почав тренуватися, досягаю результатів у любительському боксі лише тепер. Та й великого бажання переходити у професіональний бокс у мене нема. Утім давайте почекаємо три роки, а там — побачимо.

«Хочу спробувати себе в якості тренера»

— Яким же буде ваше подальше життя поза боксом?

— Я ж не казав, що зовсім покину спорт. Є бажання спробувати себе у тренерській царині. Відповідна освіта в мене вже є, і відчуваю, що вистачить сил та вміння, аби гарно працювати наставником. Можливо, що зможу виконувати якусь адміністративну роботу. Поки про це сильно не задумувався — концентруюся на змаганнях і результатах. Зараз маю такий ритм життя: зранку — тренування, в обід — відпочиваю, на вечір — знову в зал. Часто тричі на день займаюсь.

— Із цього можна здогадатися, що ви неодружений.

— Так, поки холостякую, і змінювати цей статус наразі не збираюся. Тим більше що поки нема жодних умов для організації сім’ї, адже не маю постійного житла. Оце тільки зараз з’явилася надія нарешті отримати власний куток.

Переїжджати до Києва, а про це часто запитують, я не збираюсь: у Фастові мене все влаштовує, є місце для нормальних тренувань, гарний колектив і чудовий тренер. А ще — немає гамору, яким переповнений мегаполіс.

—  Триразове тренування має забирати чимало часу. На інші улюблені справи вас вистачає?

— Люблю пограти в більярд, а ще — порибалити. Маю під Фастовом місця, де інколи випадає посидіти з вудкою, але «здавати» їх не буду (посміхається).

Одного разу зловив навіть щуку вагою до трьох кілограмів. Якщо є настрій, то можу й сам улов приготувати.

— Романе, ви кажете, що пізно почали займатися боксом. Коли саме і як це трапилось?

— Точну дату зараз навіть не назву. Серйозно тренуватися став, коли мені було приблизно 22 роки, хоча вперше до спортзалу зайшов у 18. Поступово почав більше уваги приділяти боксу, а коли у 2006 році переїхав до Фастова й почав тренуватися у спортивному клубі Віталія Качановського, який зараз є моїм спонсором на змаганнях, то прийшли результати. Кілька разів ставав чемпіоном України. Окрім мене, до речі, в цьому клубі займається чимало інших спортсменів, і дітей у тому числі.

Хочу ще раз подякувати спонсорові. Бо якщо ти є хорошим боксером, але не маєш фінансової підтримки, аби, скажімо, взяти власного тренера на змагання, то залишаєшся без його підказок і допомоги. А це дуже впливає на підсумковий виступ.

ДОСЬЄ «УМ»

Роман Капітоненко

Народився 21 грудня 1981 р. у селі Вознесенка (Буринський район Сумської області).

Заслужений майстер спорту України з боксу (категорія — понад 91 кг, лівостороння стійка).

Срібний призер чемпіонату світу 2009 р. (Мілан), бронзовий призер чемпіонату Європи 2008 р. (Ліверпуль), чемпіон України 2004, 2007, 2008, 2009 рр., бронзовий призер 2006 р.

Закінчив Національний університет фізичного виховання і спорту України в Києві (спеціалізація — тренер з боксу, викладач фізкультури).

Тренер — Віктор Войтенко. Перший тренер — Никандр Руських.

Зріст — 189 см, вага — 111 кг.

Захоплення — риболовля, більярд, музика у стилі шансон.