Вона падає!

01.10.2009
Вона падає!

Архітектурний ансамбль П’яцца деї Міраколі.

«Навіщо вам здалося це село? Там же, окрім вежі, взагалі нема нічого», — такими «натхненними» відгуками про Пізу ділилися знайомі, хто там уже побував. Насправді ж виявилося, що, окрім славетної падаючої вежі, у колишній столиці потужної Пізанської республіки є й варто багато чого подивитися — тільки очі розплющуй. Зрештою, не так часто випадає нагода здійснити подорож у минуле, блукаючи не руїнами давно зруйнованих пам’яток, а вулицями живого міста.

Піза ніби застигла у ХІІІ сторіччі, коли з процвітаючого портового міста перетворилася на депресивну провінцію. Ті самі будинки, фортечні мури, набережна... Хіба що зрідка проскочить «гість із майбутнього» у вигляді автомобіля чи моторолера (які нізащо не загальмують перед пішоходом на переході без світлофора — така місцева ментальність). Але навіть сучасна техніка не розвіює враження, що ось–ось самотнього туриста на порожній вулиці обжене заклопотаний думками про формулу прискорення тутешній геній Галілео Галілей. Або межи обідраних жовтих стін прочимчикує замислений архітектор Джованні ді Сімоне, міркуючи над тим, як випрямити похилу дзвіницю пізанського собору...

 

На шляху до Флоренції

Незалежно від шляху, яким ви прибули до Пізи, громадський транспорт вам тут навряд чи знадобиться. Якщо дозволяє здоров’я, обійти всі визначні місця найкраще пішки. Навіть від аеропорту до центру міста йти якихось півгодини.

До речі, аеропорт Пізи «Галілео Галілей» — це «бюджетний» дублер повітряних воріт Флоренції, бо саме тут сідають лоукостові авіакомпанії. Скажімо, автори цих рядків за два квитки «Райанейром» туди й назад від німецького Меммінгена до Пізи заплатили 60 євро на двох.

Із пізанського аеропорту до Флоренції, яка за 80 км звідси, курсує трансферний автобус. Та варто все ж затриматися в Пізі — пройнятися шармом і віковим духом цього унікального міста.

Замулена велич

Межу між новими мікрорайонами і «старим» центром позначає трохи покоцаний і де–не–де обвалений фортечний мур. Цій стіні, яка колись оточувала середньовічну Пізу, близько тисячі років, та про збереження такої давньої пам’ятки, схоже, ніхто особливо не дбає. На запитання, чому, корінні пізанці знизують плечима: «Пам’ятка? Та такого добра тут на кожному кроці!»

Історія Пізи сягає вглиб віків. Хто саме заснував поселення неподалік місця, де мальовнича річка Арно вливає свої води в Лігурійське море, достеменно не відомо. На цю роль претендують пеласги, галли, лігурійці, давні греки і, звісно, етруски — під час будівництва стадіону «Джузеппе Гарібальді» в Пізі розкопали етруський некрополь. Хай там як, археологічні розкопки свідчать, що вже у V ст. до н. е. тут вирувало життям велике портове місто.

Найбільший розквіт Пізи припав на ХІ—ХІІ сторіччя, коли Середземномор’я контролювала потужна Пізанська республіка. Як провідний порт на межі Лігурійського і Тірренського морів, Піза була водночас центром торгівлі й базою могутнього військового флоту. Саме Піза свого часу очолила боротьбу із сарацинами, відіграла вирішальну роль у І Хрестовому поході, підкорила Корсику і Сардинію та, остаточно «розібравшись» з арабами, на певний час стала провідною морською державою Європи, заснувавши свої торгові колонії практично в усіх основних середземноморських портах.

Розквіт держави сприяв розквіту культури: Піза стала осередком середньовічного мистецтва й насамперед архітектури, створивши власний неповторний стиль, у якому органічно поєдналися романські, арабські й візантійські елементи. На кошти, награбовані під час переможних походів, почалося будівництво архітектурного ансамблю на П’яцца деї Міраколі — площі, де зараз стоїть знаменита вежа.

Але наприкінці ХІІІ ст. епікурейському існуванню пізанців несподівано настав край. У 1284 році Піза зазнала визначальної поразки від Генуезької республіки в битві біля Мелорії, одночасно втративши майже весь свій флот і силу. Та ще потужнішого удару завдала природа. Річка Арно почала відхилятися вбік, ускладнюючи підхід до міста великих морських суден, а протягом ХIV сторіччя зміліла й нанесла стільки мулу, що колишньому порту довелося назавжди розпрощатися з морем.

«Ліворно — лайно!»

Під час будівництва центрального залізничного вокзалу будівельники розкопали портові споруди й залишки кораблів. Неподалік і досі збереглися Морські ворота — Порта а Маре. Але тепер від моря, що за 10 км, кораблю до Пізи не зайти. У цьому й парадокс міста: і за архітектурою, і за будовою, і за духом вона залишилася портом, а моря — катма.

Фактично всі будівлі в центрі міста збереглися ще з часів Пізанської республіки. Середньовічні вулички зяють порожнечею: попри те, що населення тут понад 87 тисяч, ні в будні, ні у вихідні людей фактично не зустріти; вікна мальовничих, але обдертих і занедбаних будинків наглухо зачинені. Складається враження, ніби стара архітектура й сучасні мешканці існують окремо, в різних площинах і часових просторах. Єдині «гучні» перехожі з «місцевих», які трапилися журналістам «УМ» на шляху від площі Віктора Емануїла до Пізанської вежі, виявилися... заробітчанками з України.

Про присутність місцевого населення свідчать хіба численні написи на стінах: Livorno merda та Viola merda. «Мерда» — це по–нашому «лайно». Таким чином фанати футбольного клубу «Піза» висловлюють своє ставлення до сусідніх «Ліворно» і флорентійської «Фіорентини». Давнє суперництво між містами–сусідами, перше з яких забрало у Пізи звання головного порту, а друге — й узагалі перетворило на свою провінцію, і досі залишається визначальним для мешканців тепер єдиного італійського регіону Тоскана.

А лайно на стінах тут наявне ще й в іншому вигляді: своїм послідом щедро оздоблюють будинки й архітектурні пам’ятки всюдисущі голуби.

Архітектурне диво на Полі чудес

Насолоджуємося прогулянкою середньовічним містом — повз старовинний будинок арсеналу Медічі, давній монастир бенедектинців, славнозвісний університет. Милуємося з численних мостів панорамою на напхом–напхану рибою річку Арно, в якій дзеркально відбиваються різнокольорові, ніби іграшкові, будинки. Заходимо до чарівних стародавніх церков (особливо рекомендуємо невеличку, але надзвичайно красиву Санта–Марія делла Спіна, у якій колись зберігався шип із тернового вінця Ісуса Христа).

Тепер час перейти до туристичного «десерту». Бо таки ніде правди діти: хоч пам’яток у Пізі дуже багато, головною ознакою й головним джерелом прибутку міста залишається вона — не та, що працює, а та, що падає.

Насправді падаюча вежа, або Кампаніла — це лише одне з див, розташованих на Соборній площі, П’яцца Дуомо. Адже побудована вежа як дзвіниця самого Пізанського собору (Дуомо Санта–Марія Ассунта). Ще на площі є Баптистерій — до речі, також трохи похилений, хоч і не так помітно, як Кампаніла, — і мальовничий старовинний цвинтар.

На більшості туристичних карт П’яцца Дуомо позначена як П’яцца або навіть Кампо деї Міраколі, себто Площа або Поле Чудес. Але підозра, що саме на її честь автор казки про Піноккіо Карло Коллоді (уродженець «конкурентної» Флоренції) знущально назвав місце, де підлі Кіт із Лисицею змусили наївного дерев’яного хлопчика закопати п’ять золотих монет, виявилася хибною. «Площею Чудес» це місце охрестили з легкої руки іншого італійського письменника, Габріеле д’Аннунціо, який жив пізніше за Коллоді, а в Поле під впливом популярної в регіоні казки перейменували вже самі пізанці.

І назва ця цілком відповідає змісту. Після «вимерлих» вулиць Пізи на П’яцца деї Міраколе ніби опиняєшся в іншій реальності. Перед очима постає, виблискуючи прозорою білизною мармуру, один із найпрекрасніших архітектурних ансамблів світу. Щиро кажучи, навіть якби вежа стояла рівнісінько, це місце залишалося б одним із найпривабливіших у Європі. Хоча, можливо, з цим твердженням і не погодяться ті сотні й тисячі туристів, які на П’яцца Дуомо сидять–стоять–висять на траві (з надписами «По газонах не ходити!»), огорожі та одне в одного на голові, старанно «підпираючи» або навпаки, «штовхаючи» багатостраждальну вежу.

З одного боку, прикро, що за падаючою вежею абсолютна більшість гостей не помічає чарівливої привабливості самого міста. (До речі, зауважимо, через помилки архітекторів і особливості ґрунту трохи «падають» у Пізі ще щонайменше дві вежі.) Але якби не головна з них, яка для колись потужньої держави тепер стала не лише символом, а й головним джерелом прибутку, про це миле містечко, мабуть, узагалі б забули. Недаремно ж кажуть, що найзаповітнішою мрією мешканців сусіднього Ліворно, обділеного увагою туристів, є «щоб ця клята вежа нарешті впала».

Хай помріють — як обіцяють реставратори, Кампаніла, на зло ліворнцям і законам фізики, простоїть іще щонайменше років триста. А далі її ще раз підрівняють.

 

ЦІКАВО

Як будували й рятували Пізанську вежу

9 серпня 1173 р. — почалося будівництво Пізанської вежі під керівництвом архітекторів Бонанно Пізано й Вільгельма фон Інсбрука. Архітектори не врахували особливостей ґрунту, і фундамент на триметровій бетонній «подушці» почав просідати. Коли відхилення зведеної до третього поверху вежі становило 5 см по вертикалі, будівництво призупинили.

1275 р. — будівництво відновлене, архітектор Джованні ді Сімоне вирішує робити колони наступних поверхів довшими з того боку, куди вежа хилиться, і коротшими з протилежного, щоб візуально «випрямити» вежу.

1350—1372 рр. — після зведення галереї над шостим поверхом архітектор Томмазо ді Андрео Пізано завершує будівництво на рівні 55 м (проти запланований 98 м), бо відхилення вежі від прямої осі становить 1,43 м.

1935 р. — щоб зупинити падіння вежі, через просвердлені біля фундаменту шахти в ґрунт закачують близько 90 тонн цементу.

1990 р. — після двох десятиріч підготовчих робіт Кампанілу закривають на тривалу реконструкцію. На висоті першої галереї закладають 18 покритих спеціальним пластиком сталевих кілець, вежу підтягують сталевими тросами, під фундамент заливають тонни бетону і свинцю, видаливши з протилежного боку тонни землі.

2001 р. — випрямлена на 45 см — до рівня похилу 1838 р. — вежа знову відкрита для туристів. Наразі її крен становить 4,6 м.

  • Дорогами Маямі

    Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>

  • Острів скарбів

    ...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>

  • У надрах Оптимістичної

    На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>

  • Мандри без візи

    Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>

  • Для кого співають цикади

    Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>

  • Шляхом апостола Якова

    Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>