«Італійську вивчила самотужки і в Італії не живу»
— Як ви потрапили у картину «Подвійний час»?
— Дуже просто: мені прислали сценарій, який мені дуже сподобався, тому що головна жіноча роль давала широкий простір для різних перевтілень. Сюжет фільму побудований на тому, що кожного разу все не так, як здається.
— Коли ви потрапили на зйомки своєї першої італійської картини «Незнайомка», то сказали, що знаєте італійську мову, хоча це було не так. На те були свої причини? І чому вас, жінку з півночі, запросили зніматися в Італії?
— Режисер Джузеппе Торнаторе сам написав сценарій і шукав героїню фільму — жінку–емігрантку, яка багато років живе в Італії. Пошуки актриси проходили у Чехії, в Україні, і коли він потрапив у Москву, то серед багатьох фото артистів йому показали і моє. Тоді він попросив, щоб мене йому представили. На той час я була в Петербурзі і прилетіла буквально перед його відльотом, звісно, була впевнена, що ніякої головної ролі у фільмі італійського режисера, володаря «Оскара», не отримаю. Тому абсолютно спокійно вирішила: «Чому я буду через перекладача спілкуватися з цією великою людиною? Дарма, що нічого не розумію». І сказала, що нам не потрібен перекладач. Так ми 20 хвилин говорили, я не знала про що, але намагалася ввічливо усміхатися (сміється).
— Ваша остання героїня у «Подвійному часі» — словенка Соня. У «Незнайомці» — українка Ірена. Але за сюжетом цих фільмів ні національність, ні країна походження тих жінок не мають насправді значення. Чому тоді режисери поселяють їх у Східній та Центральній Європі?
— У «Подвійному часі» режисер хотів, щоб ту роль зіграла саме я, тому вписали, що Соня приїхала зі Словенії, оскільки у мене є акцент — італійську я вчила самотужки і в Італії не живу. Ось так просто склалося (усміхається).
— Ви часто знімаєтеся в Італії. Маєте там будинок чи квартиру?
— Та ні, що ви! У мене є квартира моїх батьків у Петербурзі, там я і живу.
— Розкажіть, будь ласка, про своїх батьків, тому що про них мало інформації.
— Це мій свідомий вибір. Близькі люди й батьки не винні, що вони близькі тих, хто займається публічною професією. А тато у мене архітектор, мама — інженер.
— А як ви вважаєте, від кого у вас краса, від кого — талант?
— Я думаю, все, що у мені хорошого, — від моїх батьків, від того, як вони мене виховали. У молодості моя мама була такою красунею, що вам і не снилося.
— Що для вас є вирішальним у сценарії, щоби погодитися на запропоновану роль?
— Справжність історії. Щоб вона зачіпала мене як людину, щоб мені хотілося схвилювати нею інших людей.
— Чи якась із зіграних вами ролей змінила ваше світосприйняття? І чи впливає на вас те, що ви граєте?
— Слава Богу, ні. Це робота, і не можна в себе все впускати. Якщо зіграти 20 разів Іокасту, яка повісилася, тому що вийшла заміж за власного сина і народила йому чотирьох дітей, то краще це близько до серця не приймати.
«Мені здавалося, що в інституті я займаю чуже місце»
— Чим вам близька Олена Андріївна з «Дяді Вані»?
— Мушу сказати, що гарних жінок дуже важко грати, краса — поняття дуже суб’єктивне. Цю роль я вперше зіграла в інституті на випускній виставі. Пригадую, тоді намагалася спотворити цю героїню — одягала окуляри, це ж страшно — вийти і показати, що вона красуня.
Ніколи не забуду історію із капелюхом, який мені в цій ролі придумав Давид Боровський. Через той капелюх художник по світлу весь час скаржився: «Тебе за ним не видно! Таке враження, що на сцені гриб сидить». А потім якось приходить Давид Львович і приносить мені ще більший капелюх. «Та мене ж зовсім не буде видно», — зауважую я. «Та ти дурненька! — каже він. — Тебе й не має бути видно. До кінця першого акту, коли вона знімає капелюха». Це, до речі, до питання про красиву жінку. Виходить вона на сцену — всі знають, що красуня, але ж не видно. І коли вона знімає капелюха, її сприймають як красуню.
Узагалі, думаю, що до Олени Андріївни мені ще далеко — в сенсі і людських якостей, і краси, і розуму, і освіти. А те, що у нас із нею спільне, — це відчуття любові, яке приходить до нас усіх, коли в тебе закоханий чоловік, якому ти не можеш відповісти взаємністю, але який тобі дорогий.
— Тобто вона не порожня?
— Вона порожня? Я взагалі не розумію, звідки це? Це ж каже лікар, чоловік, який пристрасно у неї закоханий, але не має успіху. А що про нас кажуть чоловіки в таких ситуаціях? (усміхається).
— Давайте повернемося на 20 років назад. Що вплинуло на дівчинку Ксеню, аби вона вирішила стати актрисою? І як на це відреагували батьки, далекі від цього кола?
— Бабуся тоді сплескувала у долоні: «Ксюшо, ти така дурненька! Тобі туди не можна!». Приблизно такою була і реакція батьків. Але я не можу сказати, що з дитинства мріяла бути актрисою, все відбулося доволі випадково. Мені здавалося, що у порівнянні зі звичайним університетом готуватися в театральний інститут не треба — прочитав віршика чи заспівав пісню, і все нормально. Тоді гуляти хотілося: на вулиці — літо, тобі — 18 років, а не вчити предмети.
— Зараз навіть дивно читати, що ви кілька разів кидали навчання. Які сумніви вас тоді мучили?
— По–перше, у мене був вітер у голові. По–друге, навчання там не таке легке й веселе, як здавалося спочатку. Цим треба займатися або з повною віддачею, або... нічого не вийде. І поки я не почала працювати з повною віддачею, мені здавалося, що це не моє, що я займаю чуже місце, на якому могла бути талановитіша людина. Тому було легше піти, чим я періодично й займалася.
— Чи ваша дочка проявляє здібності до акторства?
— Вона дуже талановитий глядач. Я пишаюся тим, що вона вміє дивитися, слухати, чути, розуміти, думати, відчувати.
«Зараз я закохана в Київ»
— Чи важко робити кар’єру в кіно жінці з таким красивим, інтелектуальним обличчям? Бо, незважаючи на вашу зовнішність, вас часто запрошують грати у кримінальних серіалах.
— Це цікаво. Думаю, що великі бандитки також мали цікаву зовнішність, якщо говорити про роль у «Ліквідації».
— Після перемоги у Венеції ви погоджуватиметеся на роботу в серіалах?
— По–перше, серіали бувають різні. По–друге, вже кілька років, як я маю вибір не зніматися у серіалах. Але нічого напевне я не можу стверджувати, бо може через рік мене перестануть запрошувати, покладу зуби на полицю і піду зніматися у серіалах.
— У попередніх інтерв’ю ви казали, що в Італії вам також пропонують взяти участь у цікавих театральних проектах. Є вже реальні домовленості?
— Мені пропонують, але це ще на рівні слів і мрій.
— Якщо подивитися на вашу фільмографію останніх років, то складається враження, що вся ваша енергія та увага звернуті на Італію. Чи дійсно воно так? І на що це вказує — що у Росії немає цікавих пропозицій чи що ви дійсно вирішили вийти на міжнародний рівень?
— Я нічого не вирішувала. Мені здається, не ми в цьому житті щось вирішуємо... Щодо роботи в Росії, то не так давно вийшов «Юріїв день». Можу сказати, що на цей фільм я поклала більше здоров’я, ніж на будь–який італійський. Вийшла «Ліквідація». Зараз вийде «Ісаєв» — хоч там невелика роль, але теж робота. Роботи в Росії та в Італії майже порівну. Може, воно так здається, тому що навколо італійських картин більше галасу.
— «Подвійний час» покажуть у Росії?
— Не знаю. Хоча мені, звісно, хотілося б. Але це залежить не від мене, а від російських продюсерів.
— В одному інтерв’ю ви сказали таку фразу: «Я влюбчива людина, можу закохатися в країну, книгу, місто, людину». Про людину ми не питаємо, все одно не скажете. А чи є країна й книга, в які ви зараз закохані?
— Зараз я закохана в Київ. Я просто щаслива знову опинитися у вашому чарівному місті — була вже тут із театром «На Літєйном». А зараз пройшлася шматочком Хрещатика, потім — на Прорізну, потім десь заблукала і вийшла до фантастичного будинку на Ярославовім Валу: це перший будинок, такого червоного цегляного кольору, він трохи поруйнований, із двома людьми–левами. А далі — бульвар і Софія, мені здається, один із найпрекрасніших храмів, які я бачила у своєму житті. Нарешті дійшла до музею Булгакова, побачила Андріївську церкву.
— У вас майже немає прикрас, і макіяж непомітний. Це слідування європейському стилю?
— Чому європейському? Годинник мені подарували на Венеційському фестивалі разом із «Кубком Вольпі». Взагалі я не ношу годинників, вони всі на мені ламаються, і цей мені заважає. І сережки давлять на вуха, і намисто на шиї заважає. Хоча мені подобаються жінки, які носять прикраси і вміють це робити. Наприклад, Рената Літвінова, така ошатна, нафарбована — мені здається, це мрія чоловіка.
— Які чоловіки вам подобаються? Можна без прізвищ.
— Чоловік не має бути якимось. Він має бути просто коханим. Це найголовніше.
ДОСЬЄ «УМ»
Ксенія Раппопорт
народилася 25 березня 1974 року у Ленінграді. У дитинстві була всебічно розвиненою дівчинкою — займалася танцями, музикою, художньою гімнастикою, малюванням і альпінізмом.
Закінчила Санкт–Петербурзьку державну академію театрального мистецтва, клас Веніаміна Фільштинського (2000). Тоді ж почала працювати в Малому драматичному театрі. Ролі в МДТ — Ніна Зарічна («Чайка»), Олена Андріївна («Дядя Ваня»), Софія («П’єса без назви»). У театрі «На Літєйном» грає: Іокасту («Цар Едіп»), Ісмену («Антігона»), Беатріче («Слуга двох панів»). Знімалася у фільмах і серіалах: «Подвійний час», «Незнайомка», «Юріїв день», «Людина, що кохає», «Італійці», «Вулиці розбитих ліхтарів», «Анна Кареніна» (США), «Бандитський Петербург», «Ліквідація», «Гойдалки» та ін. Має звання «найкраща актриса» за версією італійської премії «Давід ді Данателло» (фільм «Незнайомка», 2006), російського фестивалю «Кінотавр» (фільм «Юріїв день», 2008) та Венеційського фестивалю («Подвійний час», 2009). Ксенія Раппопорт — лауреат Вищої петербурзької театральної премії «Золотий софіт» (2003) за найкращу жіночу роль (Олена Андріївна у «Дяді Вані»).
Особисте життя актриса старанно оберігає. Відомо, що має доньку Дарину (1994 року народження). Роботу в театрі ставить на перше місце перед кіно. Серед усіх видів спорту надає перевагу здоровому глибокому сну.