За півсотні кілометрів на північ від Донецька, у широких донбаських степах, серед рукотворних гір–териконів заховалося місто Дзержинськ. Головне заняття його мешканців — видобуток коксівного вугілля. Тож головні герої тут — звичайні шахтарі. Є серед дзержинців персони знані й відомі — композитор Іван Карабиць, джазмен Петро Петрухін, колишній голова Ради міністрів СРСР Микола Рижков. Саме про Миколу Івановича Рижкова і піде мова, адже привід для цього суттєвий — наш відомий земляк, радянський та російський господарник і політик, який був «стерновим» горбачовської перебудови, вчора відзначив свій 80–річний ювілей.
Коли Миколу Івановича запитують про його коріння, він не без гордості наголошує, що воно в нього — шахтарське. На шахті «Північна» (колишня «Ворошиловська») працювали дід Федір, батько Іван і його брати, опісля їхніми слідами пішов і молодший брат Євген. Микола вибрав іншу дорогу — вгору.
Майбутній глава уряду СРСР народився у мальовничому селі Диліївка (тепер селище Кірове), розташованому в балці Залізній на річці Кривий Торець. Початок тутешнім поселенням поклали запорозькі козаки Кальміуської паланки, які в XVI столітті осіли на цих родючих степових землях, заснувавши хутори–зимівники. Від малої батьківщини у нашого героя широка, як донецький степ, душа і працелюбність, а унікальна цілеспрямованість — від предків–шахтарів.
Батьки Миколи Івановича хоч і не закінчували університетів, від природи були людьми розумними і працьовитими. Батько, Іван Федорович, після семирічки закінчив робфак, працював на шахті забійником. Кажуть, був дуже хорошим спеціалістом. За першу отриману на шахті премію купили хатину, а згодом уже збудували на батьківському подвір’ї свою, власну.
Мама, Олександра Павлівна, мала всього два класи церковно–приходської школи, але сільчани поважали її за мудрість і добросердечність. Знала трохи знахарство, лікувала людей. На повазі до людей і до праці Іван Федорович і Олександра Павлівна виховували й своїх дітей.
У 1946 році старшого сина Миколу, який на той час закінчив місцеву семирічку, благословили «в науку». У ті голодні повоєнні роки він здобував знання у Краматорському машинобудівному технікумі. «Дуже цікаво було пізнавати машинобудівне ремесло у стінах технікуму й на виробництві, але в юнацьку пам’ять врізалася недостача їжі. На кожні вихідні приїздив додому, щоб запастися харчами», — зізнавався пізніше Микола Іванович. Краматорськ, де зосереджені унікальні машинобудівні заводи, і нині вважається українською кузнею талановитих фахівців–машинобудівників, верстатників, став відправною точкою в подальшій діяльності Миколи Рижкова.
Після закінчення технікуму, в далекому 1950–му, молодого техніка–механіка за розподілом направили у Свердловськ, на славнозвісний «Уралмаш». Працював змінним майстром, проте жага до навчання не вщухала: без відриву від виробництва закінчив Уральський політех (1959 р.), здобувши спеціальність інженера–механіка. З того часу, за якихось одинадцять років, цілеспрямований і наполегливий фахівець пройшов шлях від начальника цеху і головного технолога зі зварювання до генерального директора «Уралмашу». За шість років очолюване Миколою Рижковим підприємство стало справжньою машинобудівною імперією: під його керівництвом здійснювалася реконструкція старих потужностей, відкривалися нові філії виробничого об’єднання. За його безпосередньої участі впроваджувалися у виробництво нове обладнання для металургійної та гірничорудної промисловості, бурильна техніка для видобутку нафти й газу, розроблялися прогресивні конструкції машин і обладнання, нові технологічні процеси, сучасні системи управління величезним господарством під назвою «Уралмаш».
Талановитого виробничника помітили «у верхах» і в 1975 році призначили першим заступником міністра важкого і транспортного машинобудування. З цим призначенням, як повідав «УМ» міський голова Дзержинська Володимир Сліпцов, пов’язана цікава історія. Якось Микола Косигін, тодішній голова Ради Міністрів СРСР, на зустрічі з гендиректором «Уралмашу» озвучив ідею щодо придбання прокатного стана для Липецького металургійного комбінату. Німецьке обладнання коштувало майже мільярд марок. Почувши таку цифру та оцінивши інтелектуальні й виробничі можливості очолюваного ним об’єднання, Микола Іванович запропонував виготовити стан на «Уралмаші», надати можливість своїм машинобудівникам і «серйозну справу» зробити, і грошей підзаробити». Оскільки для країни прокат був одним із основних джерел наповнення державного бюджету і це обладнання було на вагу золота, то брати на себе таку відповідальність могла людина, впевнена не лише у своїх силах, а й у можливостях колективу. Рижков запропонував народні гроші вкласти у вітчизняне виробництво. Косигін був здивований тим, як піклується про людей генеральний «Уралмашу». Зрештою, кошти було виділено, і через деякий час фахівці «Уралмашу» прокатний стан виготовили, а потім і змонтували.
Після цього кар’єра Миколи Рижкова стрімко пішла вгору, і в 1985 році, відомому як роком початку перебудови, досягла найвищої вершини. Тодішнього секретаря ЦК з економіки призначили головою Ради міністрів СРСР. На цій посаді Микола Іванович пропрацював до 1990 року. Це були непрості для країни роки: в 1986–му вибухнув Чорнобиль, у 1988–му — землетрус у Вірменії. Роботи з ліквідації наслідків цих страхітливих подій очолював безпосередньо наш земляк. Та й керувати величезним союзним господарством, яке під егідою упертого Горбачова котилося у прірву, легкою прогулянкою назвати не можна. Було важко, але Микола Рижков завжди залишався порядним і людяним. Так кажуть про нього друзі, не заперечують цього і недоброзичливці.
«Усім, чого досяг наш земляк, він завдячує лише своїй працьовитості та цілеспрямованості. У нього ніколи не було високих покровителів, протекції йому ніхто не складав. Одного разу, коли батьки гостювали у сина на Уралі (у той час він уже був гендиректором), приходить Іван Федорович із магазину додому й каже: «Чув у магазині від людей, що ти чоловік ніби й не поганий, але тебе хтось тягне... Казали, що батько у тебе десь у міністерстві... Так, у міністерстві, на глибині 800 метрів!» — засміявся старий шахтар.
«З бідної робітничої сім’ї дійти до найвищих керівних щаблів найбільшої у світі держави — для цього треба бути не лише наполегливим і талановитим, а й мати неабияку мудрість. Добрий і в той же час принциповий. Вимогливий не лише до людей, а насамперед до себе. І ще дуже відповідальний», — так характеризує Миколу Івановича його давній приятель, колишній міський голова Дзержинська Віктор Прасол. Саме завдяки Віктору Петровичу й підтримці Миколи Рижкова їхній рідний Дзержинськ став містом, яким і сьогодні пишаються його мешканці.
Незважаючи на постійну зайнятість, Микола Іванович як міг допомагав своїй малій батьківщині. За його протекцією вирішувалися складні на той час питання будівництва житла, водогонів, теплотрас, ремонту будинків тощо. Була в Дзержинську проблема з громадським транспортом — автобусів не вистачало. Рижков посприяв, і скоро по Дзержинську вже курсували екологічно чисті й на той час дешеві тролейбуси. Палац культури, СТО, будівництво доріг і газифікація, допомога лікарням і селам району — це далеко не повний перелік добрих справ земляка з Білокам’яної. «Вислухавши суть проблеми, обов’язково запитає, яким чином її можна розв’язати, при потребі порадить, і лише упевнившись, що справу буде зроблено — надасть практичну допомогу. І про результат запитає неодмінно. Так прагматично вирішував проблеми рідного міста Микола Іванович», — згадує Віктор Прасол. А ще в Рижкова була ідея побудувати в Дзержинську радіоприладний завод. У шахтарському місті стояла нагальна проблема із працевлаштуванням жінок. Микола Іванович домігся, щоб дали дозвіл на будівництво радіозаводу на 15 тисяч робочих місць, з яких 70% — для жінок. Вже прийняли відповідну постанову, знайшли генпідрядника. Будівництво заводу, а заодно й технічного училища, технікуму та житла для заводчан мало розпочатися в 1992–му... Не судилося...
Через десять хвилин неквапливої їзди автівкою від міської ради потрапляємо на Рижков–хутір. Так у народі називають куточок, де народився і виріс наш герой. Хоча хутором назвати його важко: асфальтована дорога, газифіковані будинки, водопровід. Тут і зараз мешкає багато Рижкових — близьких і далеких родичів Миколи Івановича.
Вулиця Садова, 50. Хвіртку відчиняє привітна літня жінка. Це дружина Євгена, молодшого, але вже покійного брата Миколи Івановича. «Вибачайте, не встигла причепуритися — щойно з городу», — посміхається Людмила Іванівна і запрошує у двір, де зростав майбутній прем’єр–міністр. Невеличка, але чепурна батьківська хата, сарай, лазня. П’ятнадцять соток городу, квітник, на подвір’ї — кури , у будці сховався від сонця пес — все як у звичайній українській садибі. За хатою, біля городу, вагонетка з водою. «Микола Іванович приїжджає на батьківщину щороку, як правило, влітку. З дороги завжди обійде рідне обійстя, вийде на город, умиється водою з вагонетки і каже: «Я вдома!» — розповідає Людмила Іванівна.
У батьківській хаті зараз ніхто не мешкає, але видно, що доглянута. Кілька невеликих кімнат, на стінах — світлини батьків, родичів. У Миколиній кімнаті — ліжко, диван, шафа з книгами, телевізор — ось такий скромний набір. При своїх можливостях міг звести тут не один палац, як, скажімо, сучасні бізнесмени. «Влада його не розбестила. Розкіш його не приваблює, їжу любить домашню — борщ, вареники з картоплею, сало, огірки малосольні, помідори. Може дозволити собі і чарочку–другу горілочки, зробленої за батьківським рецептом», — розповідає Людмила Іванівна. Ще коли батьки були живі й тримали свиней, завжди передавали синові в Москву «гостинець» — свіжину. Хоча знали, що син забезпечений, та батьки є батьки, завжди передавали домашнє. Обов’язково клали в гостинець і пляшечку домашньої. «Коля, ти покопайся у салі — там знайдеш «ядок», — писав у листі батько, з гумором називаючи продукт власного виробництва.
Для Миколи Івановича відвідини малої батьківщини — свято. Його приїзд для родичів — також. Щоразу московські гості привозять «Люсиному виводку» (так лагідно називає своїх родичів найстарший Рижков) подарунки. І дорослих, і маленьких родичів перецілує, кожного наділить увагою. Людмила Іванівна розповідає, що Микола Іванович завжди підтримував їх і морально, і матеріально. Не забуває вітати своїх Рижкових із нагоди свят і ювілеїв. Словом, не цурається свого роду–племені.
І, звісно, щороку відвідує могили батьків, які поховані на сільському цвинтарі. Цьогоріч установив пам’ятник, на якому викарбувані імена всіх нині покійних родичів.
Микола Іванович, і це стверджують усі, хто його знає, — зразок справжнього сім’янина. Уже більше 50 років незмінною його супутницею є Людмила Сергіївна, з якою познайомилися та побралися на початку трудової діяльності на «Уралмаші». Дружина більше 20 років працювала на підприємстві інженером–конструктором. Донька Марина — юрист, кандидат юридичних наук, старший викладач Академії внутрішніх справ РФ. Зять Борис — також юрист, майор у відставці. Онук і онучка — головна турбота і надія Миколи Івановича і Людмили Сергіївни. Сімейство Рижкових має в Підмосков’ї дачу, на якій порається Людмила Сергіївна. Любить вирощувати квіти, особливо троянди. Коли земляки бувають у Рижкових у Москві, на «гостинець» привозять саджанці троянд, якими, як відомо, славиться Донецький край.
Мешкає родина в Москві у трикімнатній квартирі. «Хороми чи палати те помешкання не нагадує. Гарно, затишно, але без особливого шику. І в цьому проявляється скромність та невибагливість господаря», — розповідає нинішній мер Дзержинська Володимир Сліпцов. Головне надбання — книги, в яких господар закоханий з дитинства.
У своїй розповіді ми не випадково оминули політичну та громадську діяльність Миколи Рижкова. У публічних людей всі їхні справи та вчинки на виду. Тому намагалися відкрити читачам маловідомі риси нашого земляка, який досяг вершини владного Олімпу. «Мені ніхто в житті протекції не складав. Та я не хочу сказати, що в мене не було вчителів... Так, вони були», — каже ювіляр. Попри поважний вік, Микола Іванович і зараз у великій політиці. З 2003 року в Раді Федерації Федеральних Зборів РФ він представляє адміністрацію Бєлгородської області, очолює комісію з природних монополій та є членом комітету з питань місцевого самоврядування.
Але дотепер теплі стосунки пов’язують Миколу Івановича із земляками. Він і зараз небайдужий до долі малої батьківщини, теплого куточка свого дитинства. Любов’ю і шаною платять йому й земляки. Микола Іванович — почесний громадянин Дзержинська. Ось і тепер міський голова Дзержинська Володимир Сліпцов повіз на ювілей подарунок — частинку Донецького краю. Спеціально до цієї дати легендарному землякові виготовили невеличку копію вагонетки на рейках, у якій шматочки справжнього коксівного вугілля з місцевої шахти, а зверху відбійний молоток як символ нелегкої праці. А ще дзержинці підготували картину: на полотні Микола Іванович стоїть серед широкого степу, а за ним розкинулися дорогі його серцю краєвиди...
Рижков Микола Іванович
Народився 28 вересня 1929 року в селі Диліївка, Дзержинського району на Донеччині. Росіянин. У 1950 році закінчив Краматорський машинобудівний технікум, почав працювати слюсарем Уральського машинобудівного заводу. У 1970—1975 рр. очолює ВО «Уралмаш».
У 1975–1979 рр. — перший заступник міністра важкого і транспортного машинобудування СРСР, із лютого 1979 р. — перший заступник голови Державного планового комітету СРСР. У 1982—1985 рр. — секретар ЦК КПРС, завідуючий дипломатичним відділом ЦК КПРС, у 1985—1990рр. — голова Ради міністрів СРСР, 1989—1991рр. — народний депутат СРСР, 1995–2003 рр. — депутат Державної думи РФ. З 2003 року — член Ради Федерації Федеральних зборів, представник адміністрації Бєлгородської області.
Одружений. Має доньку, онука, онучку та правнука. Захоплення: книги.
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
