Самовираження як скандал

Слова з анотації про те, що в цій книжці зібрано «есеїстику з відтінком скандальності», спершу мені видались не більше, ніж PR–ходом видавництва. З есеями Євгена Барана, написаними у форматі авторської колонки, я був знайомий і з періодики, і з його невеличкої збірки «Порнографічна сутність правди» (2007), нічого скандального в них не вбачав. Скоріше навпаки — у текстах ішлося про добре впізнавані ситуації, які можна зустріти мало не на кожному кроці: син, який надовго засідає за комп’ютерні ігри, корупція в освітніх закладах, щемливо–печальне спостереження за тим, як на малій батьківщині відходить старше покоління найближчої рідні, загальновідома «повість» про те, як посварилися новітні Іван Іванович та Іван Никифорович (себто Юрій Віталійович та Леонід Михайлович) тощо.

Проте чим глибше я вчитувався в книжку «У полоні стереотипів» (вийшла цього літа в Івано–Франківську), значно ширшу й об’ємнішу, тим переконливіше виглядала анотація. Парадокс полягав у тому, що за автором не помітно жодного розрахунку на скандальність, жодних потуг розбурхати бурю в склянці води. Просто він відверто називає речі своїми іменами. А в суспільстві, де прийнято «А і Б не казати, чорне й біле не називати», де вчорашня радянськість почасти усього лиш перефарбувалась на українськість, проте внутрішньо не змінилася, це виглядає злісним порушенням негласних правил гри. Саме існування жорсткої, непідмальованої правди вже є скандалом.

Хіба ж не про це саме, не про нас усіх йдеться в есеї «Московсько–українська война...»: «Ми вкотре дали себе ошукати пройдисвітам, авантюристам і дешевим кишеньковим злодіям. Поки вони «дерибанили» українську землю, ділили накрадене, ми раптом заспокоїлися і подумали, що так і повинно бути»...

Євген Баран відомий передусім як літературний критик, тому окремим чималим блоком виділяються тексти на теми літературні і навкололітературні, оприявнені в слові враження від зустрічей із письменниками. Деякі з них, на жаль, стосуються літераторів, яких зовсім недавно не стало. Тому своє кредо автор визначає у найтіснішому зв’язку з літературою: «Свою місію і своє покликання вбачаю у тому, аби не втомлюватися говорити про книгу». Додамо від себе, що не тільки про книгу, а й, як засвідчує нове видання, про життя також.