Дмитро Павличко. Час

Час не тисне на поезію — вона «працює» з вічними цінностями. Але поети, як сейсмологи, вловлюють найтонші вібрації свого часу, бо в земному вимірі мають вік. Видатному українському поетові Дмитру Павличку в понеділок, 28 вересня, виповнюється 80 років, і цикл його віршів, написаних у ювілейному, 2009 році, називається «Час». «У цих віршах я не згоджуюся з тим, що на мене насувається вічність, я не згоджуюся з тим, як я жив, я не згоджуюся з багатьма речами. Це досить відверта розмова з самим собою. Є американський письменник, який написав «Це я, Господи», я міг теж так назвати ці вірші, але не хочу бути плагіатором. Бо справді майже в кожній цій мініатюрі герой — це я, яким я себе уявляю і яким я б хотів, щоб і люди мене бачили. Віддаючи ці вірші в руки редакторів, я відчуваю, що це невичерпна і недосконала річ, але принаймні я намагався бути максимально щирим у цій розмові з собою і зі своїм часом, і своїм народом».

Як застосувати до поета, що святкує 80 літ, формулу, що поезію пишуть молоді, а досвід, роки, мудрість виливаються в прозі? «Я теж пишу прозу, але не друкую її поки (у вчорашньому номері «Літературної України» під рубрикою «Сюрприз од Д. Павличка» надруковано п’ять новел пиьсменника. — Ред.). «Час» — це зрілі вірші, я не бавлюся в поезію, я не вишукую чогось, щоб здивувати. Це не епатаж. Найкращі поезії ми знаходимо в центрі найкращої прози, з кожного цього восьмивірша можна зробити оповідання».

Його книжкам присуджували державні премії і рубали на січкарнях, він відкрив Україні Богдана–Ігоря Антонича і переклав твори з 54 літератур світу, він написав «Два кольори», які стали ментальною українською піснею, він побудував пам’ятник Шевченку в Польщі, коли був у цій країні Надзвичайним та Повноважним Послом, його любив Павло Тичина і Петро Шелест, у 1991, будучи членом Президії Верховної Ради України, він збирався поїхати в Америку і вбити вбивцю свого брата, який колись служив у гестапо. Він стояв біля витоків Народного Руху України і уклав антологію світових сонетів. У нього молодий гострий, гнівний розум і трагічні очі...

«УМ» пропонує читачам нові, по–газетному — «свіжі» — вірші поета, а привітаємо його в понеділок, забобони є забобони...

 

* * *

Я дні свої стинав, немов цукрову трощу,

Пишавсь, як боровик, під дубом по дощі;

Я обіймав життя, як жінку найдорожчу,

Що сходила з небес в блакитному плащі.

 

Тепер я схожим став на сушеного гриба,

Поморщеного так, як іронічний сміх.

І вислизнуло з рук моїх життя, як риба,

Що я її тримав, та втримати не зміг.

 

* * *

Мене не малював ні Дюрер, ані Кранах,

Лишень Іван Марчук шукав подібних з’яв.

Я був оратором на рухівських майданах,

На помаранчевім помості я стояв.

 

Моє життя — як дощ, веселе і похмуре,

Але не бачили мене майстри старі

В полках Виговського, і в куренях Петлюри,

І в сотні Спартана на Канівській горі.

 

* * *

Йду коридорами, долаю сходи,

На поверхи найвищі пішки йду,

З вікна дивлюся на дніпровські води,

На Києва соборність золоту.

І сходжу вниз, зчорнілий від засмути, —

Пішов би в землю, в гості до крота,

Щоб челяді чиновної не чути,

Чужої мови — з кожного кута.

 

* * *

Розпластаний і битий на бетоні,

В тюрмі не плакав. Сорому й ганьби

Боявсь, ховав свої плачі в долоні,

Палив себе сльозами проклятьби.

А що тепер? Горить сльоза в очу,

Душа, як листя на трепеті, грає,

Коли дитя наш прапор, як свічу,

Несе й од вітру серцем затуляє.

 

* * *

Мої товариші, ровесники–студенти,

Не озиваються на клич моїх думок.

Ми схожими були, як ті набої з ленти,

Що поодинці їх вганяють у замок.

 

Смерть кулею стає, гарячою, сліпою;

Сховатися в землі жадає і летить.

О Господи, не дай, щоб я на полі бою

Стріляв у ворога в свою останню мить!

 

* * *

Моє серце, ламане на друзки,

Живить люті, пажерні слова,

Наче збите яблуко з галузки,

Що його з’їдає мурахва.

 

Докоряють славні побратими:

Жив не так, не згинув на посту...

Друзі, я — не яблуко! Ростиме

Кров моя, допоки я росту.

 

* * *

Час тече, мої думки полоще,

Гострить їх і миє, мов ножі.

Знаю вже: в людини найдорожче

Не життя, а сяєво душі.

 

А моя душа вогнем згоріла;

Де мені тепер її знайти?

В згарищах та в попелищах тіла

Біль живе — немає чистоти.

 

* * *

Себе я бачу, та не впізнаю.

Горджуся зброєю і постолами.

Соромлюся, що я втрачав свою

Відвагу й честь, побитий шомполами.

 

Не звідає ніхто моїх болінь;

Життя давало ріст, життя мене й ломило.

Моя ненависть — то любові тінь,

Моя любов — ненависті світило.

 

* * *

Тепер на світі скорше час іде,

Все більше на дорогах катастроф,

А я свого шляху від магістралі

Вселюдської ніяк не відділю.

 

Я намагаюсь їхати поволі,

Давати всім дорогу, хто спішить.

Свого загину я боюсь, та більше

Чужої смерті на моїм шляху боюсь!

 

* * *

Де вороги мої? Нема.

А чи були вони? Не знаю.

Мій дух у шрамах від ярма,

Що згризло плечі мого краю.

 

Я те ярмо палив дотла,

У жмені брав щасливі сльози;

А край мій, схожий на вола,

Реве: «Де ж ділися занози?!»

 

* * *

Мій друг — святий.

Тобі в обличчя плюне,

Якщо згадаєш, Боже борони,

Що був партійний за часів Комуни,

Писав — брехав, як інші брехуни.

 

Він згадує мої гріхи й провини, —

Я зізнаюся, каюся, терплю.

Їм святощі його, як хліб із глини

В осколках товченого кришталю.

 

* * *

Таким щасливим я не був ніколи,

Як того дня, коли творився Рух,

І наближалась небезпека смерті —

Число, позначене в календарі.

 

Життя мойого радість непійманна

Несла мене за межі помертя,

Та я своєї перемоги дату

Забув і — знову смертним став навік.

 

* * *

Я все життя жадав свободи,

Я владу не любив чужу...

Чому нашийний хрест з колоди,

Як в’язень, досі я ношу?

 

Упали імперські закови,

Та визволу мені нема,

Не вивів я своєї мови,

Свого народу із ярма.

 

* * *

Нема нічого вічного, аж ні, —

Все вічне, що диявольське і Боже;

Йде боротьба. Той нині на коні,

Кого вже завтра піший переможе.

 

Мій ангел–охоронець — жартівник,

Зав’язує мені навмисне очі,

Щоб я не знав, хто виграв, хто поник,

Щоб я махав мечем бездумно на обочі.

 

　

* * *

Вертається бджола з трудного медозбору

До вулика свого на пасіці старій,

Де триста пнів стоїть, і чує вже знадвору,

Як тішиться й гуде її родинний рій.

 

І я вертаюся, і чую вже здалека:

Мій край гуде! Горять ненависні шершні!

І постає народ, мойого духу спека,

Моїх бджолиних мрій набутки медяні.

 

* * *

Питаюся: «Навіщо я прийшов

На цю планету, як не маю змоги

Ненависть перевтілити в любов,

А злочину путі — в добра дороги?»

 

Тут все — від катастроф до катастроф,

Все — від розп’ять до атомної зброї...

І сам же я запалююсь, як торф,

З проклять, що йдуть з глибин землі сирої.

 

* * *

Повмирали друзі. Світ пригас.

Хмари насуваються, як скелі.

День, немов розтовчений алмаз,

Ніч, немов дорога в підземеллі.

 

Їх нема й мене також нема;

З ними в бій ходив і на сторожу;

Хрест я ніс із ними легкома,

А без них піднять його не можу.

 

* * *

На ниві, де ворони й круки

Клюють посіяне зерно,

Сіяч, схопивши бука в руки,

Кричить, а птахам все одно, —

 

Збирають зернятка. Врожаю

Не буде мати той сіяч...

А той сіяч — то я, мій краю,

Твій син. Пробач мені, пробач!

 

　

* * *

Всього я не віддав, що велено віддати,

Бо то — в моїй крові, на дні мого життя.

Його я висловив лишень наполовину,

Бо все явити може тільки смерть.

 

Чим більше правди, тим до смерті ближче.

Так створено цей світ і, може, не потрібно

Від нього й від людини вимагати

Всієї правди, бо вона страшна!

 

* * *

Все, що хотів я зберегти собі,

Як добре, найдорожче і найкраще,

Мене змінило і само змінилось,

І я тепер до себе не подібний.

 

Побив мене зрадливий ідеал;

Змайстровані із пір’я та із воску,

Розпались мої крила. Я розбивсь,...

Та виростаю знов зі свого болю.

 

* * *

Мій друг не був господарем моїм,

Мене він зрадив; то чому ж я плачу?

Я маю власну думку, власний дім,

Роботу власну й незалежну вдачу.

 

Я не один під куполом небес,

Таких, як я, надовкруги доволі.

Але чому ж я вию, наче пес,

Покинутий господарем на полі?

 

* * *

Колиби, замки, хижини, палати

Передивився я на всій землі,

Та кращої ніде не бачив хати,

Як батькова в стопчатівськім селі.

 

Вона стоїть і бачить без антени

На куполах небесних вітражі.

Її побудували не для мене,

А для моєї зрячої душі.

 

　

* * *

Стояла на майдані моя мати

У натовпі. Не підійти. Глота.

Хотіла щось (а що?) мені сказати,

Рукою прикриваючи вуста.

 

Я зрозумів: «Не говори, мій сину,

До мікрофону не біжи притьма;

Навчись любити мовчки Україну,

Бо слова незрадливого нема!»

 

* * *

Квітучі килими степів лежать,

Від обрію по обрій — трави й трави.

Безмежна українська сіножать,

Над нею сходить сонце кучеряве.

 

А я хмелію від донецьких трав,

Це все моє, що бачиш недовкола;

Я на коні на цьому полі грав,

Де ковила, немов орда монгола.

 

* * *

Як вдариш ти мою машину,

Вона заплаче й закричить,

А як ти душу мою вдариш,

Вона заплаче й замовчить.

 

Той крик затихне — і ніколи

Не вернеться до вух моїх,

А те мовчання мене коле,

Як схований під серцем гріх.

 

* * *

Квадрат Малевича, землі квадрат,

Мистецької не бачу в ньому хиби,

Бо то земля, що орана стократ,

Являє рівні, викохані скиби.

 

А на самому днищі полотна

Я бачу матір, що за мною плаче,

І не зникає з чорного вікна

Її обличчя, скорбне і незряче.

 

* * *

Сучасники мої, Ісус і Прометей,

Той — Господа слуга, а той — суперник Богу;

Той гине на хресті з любові до людей,

Той людству шле вогонь з небесного чертогу.

 

Той — наче сяючий космічний корабель,

Пропав у небесах, в далечині брехливій,

А той — кавказький бог, прикований до скель,

Висить, як бойовик в чеченській шапці сивій.

 

* * *

На світі все мінливе й ненадійне,

І я молюсь: «Мій Господи, прости,

Якщо не можеш припинити війни,

То як же нам свободу зберегти?

 

Благаю: відверни новітні Крути,

Дай нам, посталим до життя з труни,

Бодай одне століття перебути,

Одне — без братовбивчої війни!»

 

* * *

Не буде чуда на землі моругій,

Все буде відтепер, як дотепер;

І поклонятись Катерині другій

В Одесу приїжджатиме Вольтер.

 

Та буде ще Європа, курва хижа,

Здивована, побачивши з вікна,

Як танки йдуть по вулицях Парижа,

Чужі, немов залізна сарана.

 

* * *

Я був на ярмарку, де зброю продають:

Ракети, літаки, гармати, бетеери...

Я голоси людей, що завтра їх уб’ють,

Почув з блакитної, надсвітової сфери.

 

То був не реквієм, не псалм, не горній плач,

Що кров нагадує на божому мольберті,

Не крик передчуття, не скрегіт залізяч,

А пісня радості засуджених до смерті.

* * *

В Гущанках цілу ніч весілля грало,

Сопілка щебетала, як пташа,

Ридала скрипка, бубон бив зухвало,

Як миш, сховалася попса чужа.

 

Це Україна, досі irredenta*,

Козацькі співи, музика жива.

О Господи, пошли нам президента

З весіль, де не співає ще Москва!

 

*Irredenta (італ.) — невизволена.

 

* * *

Чужий народ тебе візьме й пригорне,

Але вдавай нещасне сиротя,

Життя свого народу вбоге й чорне

Кляни й хвали відступника життя.

 

А далі забуття, як домовина, —

Чи був, чи ні, цього ніхто не зна,

Бо є лишень людиною людина,

І тільки бузиною — бузина.

 

* * *

Будуються нові газопроводи

В обхід материка — по дну морів,

В обходи української свободи —

До хитрих європейських прапорів.

 

Європа грітиме кістки старечі,

А ми — народ, що до морозів звик, —

Спинятимем і братимем на плечі

Призначений для неї льодовик.

 

* * *

Земля незорана, колючий бур’янище,

Не чути трактора, не видно чорних нив,

Печальний жайворон у небесах не свище,

А плаче: «Людоньки, а що я завинив?»

 

Роса, як море сліз, і вітер дме солоний,

Пустизна довкруги... Та ні, поглянь, зрадій:

Не видно ще плугів, та пара білих коней

Стоїть на пагорбі в упряжці золотій.

 

* * *

Іржала блискавка над лісом,

Ставало небо на диби,

А на узліссі, мов залізом

Пробиті, падали дуби.

Земля лежала, мов розп’ята,

Вдихала воду жизняну,

І жолуді, як немовлята,

Будились до життя зі сну.

 

* * *

Свободою не чваньтесь, демократи,

Бо ви її вбиваєте самі,

Будуєте для себе каземати,

Щоб знов пишатись волею в тюрмі.

 

В сибірських штольнях ждуть вас вагонетки,

На Соловках новітні храми ждуть;

Ви в Сандармосі помрете, як предки, —

Та ваші внуки прах ваш проклянуть!

 

* * *

Вже в тундру нас ведуть і йдуть самі

Розсварені вожді та їхні джури,

Що обіймались, як брати, в тюрмі,

А на свободі, наче амбразури,

 

Плюють один на одного вогнем,

Вбиваються од величі своєї.

Ми дивимось на них, та не збагнем:

Чом наші велетні такі пігмеї?

 

* * *

Усе, що смертне, здатне жити

І після свого помертя,

Але старим життям платити

Потрібно за нове життя.

 

А все, що ніби невмируще,

Могутнє, імперське, старе,

Озброєне все дужче й дужче,

У свому розквіті помре.

 

* * *

Як був людиною, йому не вистачало

Свободи на землі, а втім, вона вже є.

І в ньому ожило твариняче начало,

І в’язень обернувсь в нещадного рантьє.

 

Він прагне мати все: купити сонце в Бога,

Орендувати рай на сорок дев’ять літ...

І вже людиною не стане ця безрога,

Хоч зажени її знов за колючий дріт.

 

* * *

Сліпець, задивлений у власну душу,

Багато більше бачить, аніж ти,

Занурений в юрму людей байдужу,

В скорботну порожнечу самоти.

 

Ти схожий на автомобіль у корку;

Надовкруги — метал. Одне і те ж!

Однаково в Парижі чи в Нью–Йорку,

Однаково, чи житимеш, чи вмреш.

 

* * *

Немає Бога понад Бога,

Що каже: «Покохай без меж

Орла, змію та носорога,

Як хочеш знати, де живеш.

 

І може, це тобі поможе

Понищити в собі дотла

Усе зміїне й носороже,

І вивчитися на орла».

 

* * *

Благословенне лемківське підсоння,

Де жив поет, як хрущ і як бджола,

Де молодесенька дякова доня

Від явора дитину привела.

 

Тут чути пошум сонячної крові

У людських скронях, в колосках вівса,

Живуть безсмертні діти яворові

І не лягають спати небеса.

 

* * *

Я спав, накритий смеречиною,

Туливсь до зброї, наче звір.

У сні я бачив, як з повиною

Йшли друзі з партизанських гір.

 

А вранці — бій. Вони попадали.

Я вбитим чувся, я ридав,

Бо хлопці ті в бою не зрадили,

Що сон їх ворогу віддав.

 

* * *

Співали негри на зеленім полі

Державний славень свій, як отченаш,

А наші футболісти низькочолі

Скривились, як почули славень наш.

 

І стало байдуже, в чиї ворота

Влітали, наче постріли, м’ячі.

Моя команда рідна й криворота —

Моя ганьба і хрест мій на плечі.

 

* * *

Якби ти міг пройти з Підволочиська

До Збаража полями в ясну ніч,

Побачив би самого Бога зблизька,

Великого женця, що йде навстріч.

 

На пагорбах за ним — скирди соломи

Проблискують, як храми золоті.

Той Бог працює і не знає втоми,

Хоч був колись пробитий на хресті.

 

* * *

Цей світ — вистава, доки ти дитина;

Та як доходиш зрілості ума,

В театрі опускається куртина,

Ти — вже актор. Твого життя нема!

 

Світ відкривається тобі, як рана,

її ти бачиш навіть крізь бинти.

Ти можеш грати блазня і тирана,

Але себе не можеш віднайти.

 

* * *

Безодня слова. Знадна, ніби гріх.

Не має дна те урвище в просторі.

Ми всі живем у прізвищах своїх —

Народи, люди, звірі, птахи, зорі.

 

Є імена імен таких понять,

Що трони валять і будують схрони.

Є слово Бог, що не дає рознять

Цей світ на атоми та електрони.

 

* * *

Усе, що в людській знищене уяві,

Приречене в ніщоту перейти.

Не люблять один одного лукаві,

На вбивство налаштовані брати.

 

Нема любові і нема розкаянь,

Хто народився — вмер, а не воскрес.

Знов Авеля убити має Каїн —

Такий шовіністичний інтерес.

 

* * *

Все пам’ятає нація здорова

(І тями в неї ти не відбереш):

Держава — територія і мова,

Земля і слово — то одне і те ж!

 

Як світ, багатомовним будь, народе,

Та рідне слово бережи, як твердь

Своєї невмирущості й свободи,

Бо другу мову приймеш ти як смерть!

 

* * *

Як на Водохреще в Дніпрі

Вожді купались в ополонці,

Мирились — вороги старі —

І цілувалися на сонці.

 

Але молились мовчкома,

Щоб того, хто горлав за згоду,

Ковтнула, наче звір, зима,

Скрегочучи зубами льоду.

 

* * *

Я на Говерлу йшов.

З Говерли йшли туристи.

«Що ви там бачили?» — питав я жартома.

«Вершину бачили, над нею небо чисте,

На ній росте трава. Нічого там нема».

 

Проходили хахли і кепкували з мене:

«Іди, побачиш сам — пуста гора в лісах!»

Аж ось мале дитя, розумне, хоч зелене,

Сказало: «Там є хрест і синьо–жовтий стяг!»

 

* * *

Коли на Місяці збудують тереми

І навезуть туди вареників з Полтави,

Повітря із Карпат, а снігу з Колими,

І матюків мішки з відомої держави, —

 

Тоді перевертні збагнуть, де їхній рай,

І ринуться туди, до рідних благ охочі...

О Боже, скорше дій, американцям дай

Причалити до скель, що сяють нам щоночі!

 

* * *

Коли до нас прийшла свобода нелукава:

Живи, не боячись, показуй власну суть! —

В духовній наготі постала вся держава,

Все скинуто старе — від шапок аж до взуть.

 

Всі душі, як тіла оголені у лазні,

Відкрилися, але — не скинути татуж*...

Там зоряні вожді, орли двоглаві й плазні —

Це твій народ?! Та ні, це кодло рабських душ!

 

*Татуж — татуювання.

 

* * *

Книжок нема. Все — в інтернеті.

Все — в павутині світовій.

Висять і перші півні, й треті,

І сонце теж висить на ній.

 

Його піймали, наче муху,

Премудрі й хижі павуки.

І никне тінь людського духу,

Що жив у письменах віки.

 

* * *

Есхіл, Софокл та Евріпід

На площі між людьми стояли;

Там міліцейські генерали

Вели вогонь в народний схід.

 

В той день, неначе в сні й сльозі,

В моїй стривоженій уяві

Залиті кров’ю, величаві,

З’явились людства дідусі.

 

* * *

В багатій хаті повно хламу,

Предметів псевдозолотих.

Стоять, украдені із храму,

Камінні статуї святих.

 

Схилили голови зі встиду,

В підлогу дивляться — сумні.

А Бог — в просторах краєвиду,

Як сонце в темному вікні.

 

* * *

Вночі був дощ. Краплинами на листі

Стоїть вода, як золоте зерно.

І сонце йде в гуцульському намисті,

Як дівчина, що я кохав давно.

 

Там жде мене гущавина соснова

І дівчина, княгиня молода.

Давно? Це що таке? Такого слова

Не відає ні сонце, ні вода.

 

* * *

В капличці Божій край дороги

Стояв крилатий серафим.

Благав я в нього допомоги,

Як з хлопцями боровсь малим.

 

Як виріс, я любив смеркання

І доторки дівочих вій.

В цілунках всі мольби й прохання

Підносив дівчині своїй.

 

* * *

Ти мав колись у серці молодому

Жадання жити в гуркоті громів.

Ти пригортав сліпучу душу грому,

Вогонь її любив і розумів.

 

Тепер ти йдеш до неї на розмову,

Коли спізнав скорботне житіє...

Якщо кохає, хай осяє знову,

Якщо забула вже, — нехай уб’є!

 

* * *

Я їхав, а вона стояла

Коло дороги. Змах руки:

«Спинися! Подивись на мене!

Я — гарна! Підвези мене!»

 

Я не спинився, тільки глянув,

Вона зайшла в автомобіль,

Посиділа і вийшла. Запах

Весни забула при мені.

 

* * *

Пушиночка із вредної тополі

Влетіла в мій автомобіль і спить.

Вона приносить алергічні болі,

Її збудити маю й задушить.

 

Не можу. А вона росте поволі,

В красуню обертається руду.

Я на її коліна, гострі й голі,

Тремтячу руку з острахом кладу.

 

* * *

На травах роси, наче небо зоряне.

Лелека, батько мій, клепає косу.

Йдуть косарі так повагом, як ворони,

Найкращу дівчинку я бачу — босу...

 

А я, метелик, — вже у косах кучерявих,

У дзбанку дівчина нам воду подає.

Так починається на небі і на травах,

Біля коси і кіс трудне життя моє.

 

　

* * *

Коли заграла музика троїста,

Весілля повставало з–за столів.

Мене до танцю кликнула невіста,

Я від святої вроди захмелів.

 

Злетіли ми на поле й обороги,

У поцілунки танці перейшли.

І цілував я губи, груди, ноги,

І повертавсь голодний за столи.

 

* * *

Ти казала мені: «Вже кликали мене в КДБ,

Тебе наказали кохати й стежити за тобою!..»

Мила бабусенько, спогад про це напиши:

Націоналіста любила, а писала, що я більшовик...

 

Ти добре писала — я більшовик по натурі,

Ненавиджу злодіїв, що розкрали мій край,

І маузер я взяв би... ми кохалися ніжно,

Я крайку синьо–жовту з твого стану знімав...

 

* * *

Я довго йшов. Біля шляхів моїх

Стояли мальви, постаті дівочі,

Принадливі, як непорочний гріх,

Як груди випнуті у підсороччі.

 

Втім мальви десь пропали. Я — назад

Біжу, вертаюся, щоб їх уздріти.

Заходжу раптом у старезний сад,

У будяки, осінні милі квіти.

 

* * *

В соборі я стояв і слухав літургію,

І знав — за смерть легку молитися пора.

Втім дівчину уздрів, мого юнацтва мрію, —

Співала, сяяла, мов ангела сестра.

 

Я ближче підійшов, і пахощі знайомі,

Неначе з пазухи дівочої колись,

На мене хлинули в печальнім Божім домі,

І став я молодим, пружистим, наче рись!

 

ДОВІДКА «УМ»

Дмитро Васильович Павличко

Народився 28 вересня 1929 року в селі Стопчатові Яблунівського району на Івано–Франківщині. У 1953 році закінчив філологічний факультет Львівського університету. Працював заввідділом поезії в журналі «Дзвін» і редактором журналу «Всесвіт»(1971—1978). Вийшли збірки його поезії «Любов і ненависть», «Моя земля», «Чорна нитка», «Правда кличе», «Гранослов», «Сонети подільської осені», «Покаянні псалми», «Рубаї», «Три строфи», «Аутодафе» та інші, книги перекладів «Світовий сонет», «Антологія словацької поезії ХХ століття», «Сонети В. Шекспіра», «50 польських поетів», «Поезії Хосе Марті», «Мала антологія хорватської поезії». Автор сценаріїв до кінофільмів «Сон» і «Захар Беркут».

 

P.S. 28 вересня з нагоди 80–річчя Дмитра Павличка відбудеться вечір у Національній опері України.