«Нова Одеська опера стане сенсацією в українському музичному світі»

Ім’я піаніста Олексія Ботвінова набуває все більшої популярності в Україні. Його кар’єра формувалася в Німеччині та Швейцарії, куди він виїхав усередині 1990–х з рідної Одеси. Але досягнувши жаданої мети — визнання й життєвих благ — музикант піддався ностальгійним настроям і вирішив хоча б частково повернутися в Україну. Кілька років він давав поодинокі концерти здебільшого в Одесі, започаткував серію відкритих концертів класичної музики, а тепер прийняв пропозицію стати арт–директором Одеської опери, театру, що має складну історію. Лише реставрація одного з найкращих у світі оперних залів тривала мало не з часу незалежності України. Наступний етап роботи оновленої опери ознаменувався «протистоянням директорів» — між Сергієм Проскурнею та Анатолієм Дудою, що вилилося в політичну інтригу. Призначення Олексія Ботвінова на посаді у арт–директора можна розцінювати як закріплення своїх тилів новим керівником театру Анатолієм Дудою. Але якщо абстрагуватися від кадрових перипетій, то присутність Ботвінова на даній посаді видається вчасною і виправданою. «УМ» зустрілася з музикантом, щоб дізнатися, чим живе і дихає людина, що формуватиме репертуар візитки Одеси.

Європейські університети менеджменту й піару

— Олексію, що привело вас до музики? Адже відомо, що діти не дуже люблять відвідувати рутинні уроки в музичній школі.

— Це залежить від педагогів: якщо педагоги хороші, то проблем не має бути. У мене це автоматично відбулося: мій батько тоді був проректором одеської консерваторії, а мама — педагог, концертмейстер вокалістів. Звісно, що мене віддали на навчання, але ніхто на мене не тиснув, оскільки школа мені відразу сподобалася.

— У такому випадку, що вас спонукало виїхати на Захід?

— Це був початок 1990–х — повний розвал у нашій країні, і мені, лауреату всесоюзних конкурсів, треба було вибудовувати кар’єру заново, адже ми жили вже в інших реаліях.

— Чи можна сказати, що ви натура авантюрна?

— Я натура, яка не боїться ризику, нових нестандартних речей. Я не боюся викликати на себе вогонь критики, якщо вірю в успіх.

— Думаю, наша молодь, яка прагне вийти за рамки українського й російського простору, часто стикається з таким питанням: що для цього потрібно — рекомендації та зв’язки чи достатньо й пробивного характеру?

— Швидше за все, пробивний характер. Зв’язки, звісно, важливі, але, наприклад, я пробивався сам. Обрав найперспективніший для себе конкурс — Клари Шуман у Дюссельдорфі, який запрошував лауреатів інших конкурсів і мав високий рівень журі: Марта Арґеріх, Володимир Ашкеназі, Алексіс Вайсенберг. Тобто це були не педагоги, які між собою домовляються, як це відбувається майже на всіх конкурсах. У Дюссельдорфі мене помітили: я отримав другий приз і здобув багато контактів, значно дорожчих за нагороду.

— І яким було ваше перше місце роботи після цього?

— Я грав концерти в різних містах. У Дюссельдорфі почав співпрацювати зі швейцарським хореографом Хайнцем Шпьорлі. Підписав контракт із Цюріхським балетом, чого вистачило, щоб жити і почуватися спокійно. Ще й досі з ними співпрацюю як запрошений соліст–піаніст.

— Як ви почувалися там як людина, яка вийшла з пострадянського хаосу і потрапила в правильний розмірений світ?

— Перше враження культурного шоку минуло досить швидко. Але відчуття, що там рай на землі, не полишало мене довго. А за рік я вже зрозумів, що всюди є свої плюси та мінуси. Мені довелося жити в Європі досить довго, через що почалася ностальгія. Тоді я зрозумів: якщо не повернуся додому, то в мене розвинеться депресія. Спочатку почав давати концерти в Одесі, а в останні роки зрозумів, що час робити масштабніші речі.

Йдеться про різні види діяльності. Один із них — художнє керівництво в Одеській опері. Посаду мені запропонувало нове керівництво театру, а також управління культури міста й області. Для мене це було великою несподіванкою, тому кілька днів я обдумував пропозицію і вирішив погодитися. Хочеться підняти оперний театр на європейський рівень. Існує думка, що оперне мистецтво в Україні консервативне, це естетика 50–річної давнини, і для того, щоб це змінити, треба привнести нову режисуру, новий менеджмент. На Заході опера та балет динамічно розвиваються, вони — цікаві та сучасні, з новими технологіями та ідеями.

Обігнати Большой і Маріїнський

— На яких умовах ви погодилися працювати в Одесі?

— На контрактних. Я програю у зар­платі, але мене цікавить ідея. Планую вибудувати стратегію постановок на п’ять років. Минулого тижня провів у Варшаві переговори з Кшиштофом Зануссі — через рік він ставитиме у нас «Дон Жуан» Моцарта. Веду перемовини з Хайнцом Шпьорлі, щоб поставити одну з кращих його вистав «Сон у літню ніч». Думаємо запросити чеського генія сучасного балету Іржі Кіліана — дотепер його не отримали ні Большой театр, ні Маріїнський. Є попередня згода на співпрацю із Робертом Стуруа. Наступні переговори — із Крістіаном фон Гьотцем, який, плануємо, у середині травня наступного року поставить «Турандот» Пуччині. Це нова естетика, яка не руйнує задум композитора, а подає сучасний погляд — це дуже яскраво і доступно. Якщо все складеться, то, вважаю, це буде сенсація в українському музичному світі.

— Чи запрошуватимете ви українських режисерів?

— Так, перша постановка, що буде у лютому, — опера–балет Губаренка «Вій». Це буде українська команда, українська музика. У 1984 році ця постановка в Одесі прогриміла на весь Радянський Союз. Тепер «Вієм» займатиметься Анатолій Солов’яненко.

— А ви знайомі з роботами Со­лов’яненка–молодшого?

— Так. Річ у тім, що він добре знає цю оперу. Якщо взяти більш трендового постановника, то невідомо, що вийде, оскільки розібратися в тій партитурі дуже не просто. А він цю оперу вже готував у іншому театрі, просто не склалося з її постановкою.

— Названі вами імена відомих постановників, очевидно, дорого коштують. Ви платитимете їм як належить чи за іншими розцінками?

— Ні, ми платимо менше. На жаль, через фінансове питання відпало кілька цікавих кандидатур. У нас західний постановник отримає у два, три, чотири рази менше, ніж у себе на батьківщині. Але в Одеси є культурний бренд, і люди погоджуються піти на таку одноразову, майже благодійну акцію. Таким чином, кілька років можна буде попрацювати на ентузіазмі, а потім, надіюся, з’являться спонсори. Додам також, що нові постановки на ціні квитків поки не відображатимуться.

Театр у Європі — це тренд

— Економічна криза позначилася на культурних запитах українців: помічено, що вони стали купувати менше книжок, менше ходять у театр. Чи є такі тенденції в Європі?

— Поки немає. Там театри взагалі просто забиті — це тренд. Але все одно вони переймаються, що театрами мало цікавиться молодь. Тому з’являються різні проекти на кшталт класичних концертів, що закінчуються дискотеками.

— Сучасні мультимедійні проекти, один із яких ви представили в Україні, — це пошук нових форм у мистецтві чи підлаштовування під глядача?

— І те, й інше. Хоча я не сказав би, що я підлаштовуюся. Питання в тому — як зацікавити класикою молодь, яка ніколи її не слухала? Багато людей у Одесі й Києві казали, що з відеокліпами вони можуть слухати цю музику. Треба робити синтез мистецтв — музика із зображенням, словом чи танцем.

— Чи будете ви продовжувати свої концерти під відкритим небом?

— Наступного року обов’язково будемо: у Донецьку, Львові, Ялті й Харкові. Успіх у Києві довів, що це треба робити. Деякі проекти з мультимедіа ми робитимемо ще й восени, але це будуть концерти у звичайних залах.

— У вашій біографії зазначено, що ви брали участь у гала–концерті ФІФА 2005 року. Що спільного між футболом і Бетховеном?

— Місто Цюріх. Там знаходиться штаб–квартира ФІФА. Тому часто вони проводять свої заходи у місцевому оперному театрі, який, до речі, зводили ті ж архітектори, що й одеський. Тоді Рональдіньйо отримав «Золотого м’яча», а на завершення був концерт. Проект називався «Футбол зустрічається із класикою». Перепрошую за таку деталь, але за останні роки я тричі виступав на весіллях у Європі. Це не значить, що я грав, а гості танцювали та їли. Мій концерт був частиною церемонії, одним із подарунків нареченим. Не уявляю такого у нас на весіллі якогось олігарха.

— Раніше багаті люди дарували також музику композиторів. До вас із такими пропозиціями не зверталися?

— Ні, оскільки зараз не пишу музику. Я займався цим десь із 12 до 18 років, навіть у консерваторії спочатку здобував дві спеціальності — композитор і піаніст.

— Що вас надихало в юнацькі роки на написання музики?

— Емоції, закоханості різні. А що ж іще? (усміхається). У мене була п’єса «Море», яку я присвятив дівчині Лєні. Потім цей твір став дуже популярним у нашій школі. Можливо, я ще повернуся до композиції.

ДОВІДКА «УМ»

Олексій Ботвінов — піаніст, заслужений артист України, вважається одним із найкращих виконавців Рахманінова. Народився 8 вересня 1964 року в Одесі. У 1981—1985 рр. навчався в Одеській консерваторії. У 19 років став наймолодшим учасником і лауреатом І Всесоюзного конкурсу ім. Рахманінова у Москві (1983), після чого став солістом Одеської філармонії і викладачем консерваторії.

Лауреат міжнародних конкурсів ім. Баха в Лейпцігу та ім. Клари Шуман у Дюссельдорфі (1993). З 1995 року грає «Гольдберг–варіації» Баха, що стали його візиткою. Виступав у Європі, Канаді, Японії, Китаї, Ізраїлі, Південній Африці. У 2006 році Ботвінов дебютував у Берлінській філармонії у рамках абонемента «Майстри світового піанізму». У 2008 році ініціював мультимедійний концерт — поєднання класичної музики та відеоінсталяції. Співпрацює з агенціями Adler (Німеччина), ShaksFin (Сінгапур) та Хеленою Керн у Швейцарії.

Володіє англійською та німецькою мовами. Вільний час віддає друзям, кіно, театрам і подорожам, під час яких любить відвідувати музеї. Прихильник класичного живопису. Має кохану дівчину в Одесі. Улюблений одяг — кольорові сорочки від П’єра Кардена.