Георгій Зантарая: Від життя все треба брати по максимуму

Нинішній рік можна сміливо назвати найкращим у спортивній кар’єрі 21–річного вихованця київської СДЮШОР «Юний спартаківець» Георгія Зантарая. У квітні на чемпіонаті Європи із дзюдо у Тбілісі український грузин став срібним призером у ваговій категорії до 60 кг. А вже через чотири місяці в Роттердамі Георгій здобув історичну перемогу — став першим нашим володарем «золота» чемпіонату світу. Проте найбільше вразила не сама перемога, а те, як вона була здобута. Сутички дзюдоїстів зазвичай тривають п’ять хвилин. Георгій же всі шість виходів на татамі завершував достроково! У фіналі киянин переміг японця Хіроакі Хіраоку всього за одну хвилину і дев’ять секунд. Тож цілком заслужено НОК кілька днів тому вручив цьому дзюдоїсту приз найкращого спортсмена серпня.

Утім нелегким був шлях до тріумфу. Після того як Георгія в останній момент не взяли на Олімпіаду до Пекіна, він міг залишити спорт. Але Зантарая — не тільки борець на татамі, а й справжній боєць у житті. І світове «золото» — це тільки початок. Мрій у нашого героя ще багато.

«Замість грошей краще хай дадуть житло»

— Георгію, чи змінилось щось у вашому житті після перемоги на чемпіонаті світу?

— Хіба що люди почали більше впізнавати на вулиці. А ось у фінансовому плані, на жаль, поки що без змін.

— Виходить, держава не оцінила першого володаря світового «золота» серед українських дзюдоїстів?

— Поки що ні. Грошову винагороду обіцяли, але потрібен певний час на оформлення паперів. Скільки це займе — не знаю. Краще б допомогли вирішити квартирне питання, адже зараз я живу з батьками і братом в однокімнатній квартирі на Троєщині.

— Де зараз ваша медаль?

— Після перемоги тиждень возив її з собою в машині. А зараз уже вдома лежить.

— Перед Роттердамом ви заявляли, що їдете лише по «золото». Звідки була така впевненість?

— Багаторічна праця не проходить безслідно. Спочатку хотів виграти європейський чемпіонат, але не вийшло — став другим. І в цьому лише моя провина. Думав, якщо в росіянина Арсена Галстяна вже вигравав, то обов’язково виграю знову. Але того разу я поступився. Довелося зробити певні висновки, проаналізувати, що і як потрібно робити, аби надалі уникати таких помилок. Я дуже ретельно тренувався й до чемпіонату світу був готовий на всі сто відсотків. Мені було байдуже, з ким боротися, я міг би ще сім сутичок провести.

— Ви завжди такі впевнені і в повсякденному житті?

— Я така людина, що ніколи не буду займатися тим, у чому не розбираюся. Дзюдо — це моя справа, яку знаю найкраще, тому тут я впевнений у своїх силах.

— Підвищена увага з боку преси ще не набридла?

— Ні (сміється). Я готовий робити все для популяризації дзюдо в Україні.

«Дякую тим, хто не взяв на Олімпіаду»

— У вашій ваговій категорії дуже велика конкуренція...

— Це допомагає рости. Якби не було сильних суперників, я б зупинився на певному рівні. Тепер спортсмени будуть налаштовуватися на поєдинки зі мною набагато серйозніше. А значить, мені як діючому чемпіону світу потрібно ще краще тренуватися, щоб їх перемагати.

— Відтепер світові форуми проходитимуть щорічно. Мрієте здобути ще одне «золото» на «світі», чи все–таки головна ваша мета — Олімпійські ігри?

— Мрію стати п’ятиразовим чемпіоном світу! Я оптиміст. Вважаю, що все треба брати по максимуму. Звичайно, Олімпіада — це мрія кожного спортсмена. І навіть неважливо, якого ґатунку буде ця медаль, головне, що вона олімпійська. До того ж склад учасників через жорсткий відбір менш численний і слабший за рангом, ніж на світовій першості. Зате атмосфера напруженіша. Олімпійські ігри — це вершина спорту. Проте я завжди радий будь–якій нагороді.

— Наскільки вас засмутило, що ви пройшли відбір на Олімпіаду, а в останню мить замість вас узяли іншого? Чи не розчарувалися в спорті, в людях?

— Тоді було бажання кинути все. Добре, що поруч був мій тренер Віталій Дуброва — він мене підтримав. Він дуже хотів і все робив, щоб я потрапив на Олімпіаду. Я був готовий виступати, і, можливо, виграв би медаль.

А зараз я навіть вдячний тому тренерському штабу, який не взяв мене до Пекіна. Можливо, це б мене розслабило, і цього року я б не показав високих результатів. Я став ще більше тренуватися, хотів довести, що саме мене потрібно було брати на Олімпіаду. Тепер нехай про це шкодують інші, адже в нас могло бути дві олімпійські медалі із дзюдо.

— У десятирічному віці ви самі прийшли до борцівського залу. Чим вас так привабило дзюдо?

— Я дивитися спорт не люблю, а от займатися — це інша справа! У 119–й школі, де я навчався, була секція дзюдо, куди ходили чи не всі учні, крім мене. Одного разу сусід запропонував піти на тренування разом із ним. Я спробував — і ось досі тренуюся.

«Перша освіта — юридична, друга — спортивна»

— За освітою ви юрист. Плануєте по завершенні спортивної кар’єри зайнятися юриспруденцією? Чи, може, душа лежить до тренерської роботи?

— Принаймні зараз є бажання працювати юристом. Тренерський хліб важкий. Звичайно, я не знаю, як складеться життя, але нині тренером бути не хочу.

— Юридичну освіту ви здобували на Закарпатті, а другу, спортивну, отримуєте в Кам’янці–Подільському. А чому не в столиці?

— Мені пропонували навчатися в Києві, але тренери порадили вступити до Закарпатського державного університету. Не скажу, що навчатися там було досить легко. Доводилося постійно їздити, інколи навіть на тиждень залишався, щоб усе поздавати. Поблажок мені практично не робили, хоча інколи ректор університету ішов назустріч і переносив терміни здачі сесій. Зараз планую сюди ж вступити в магістратуру. А в Кам’янці–Подільському навчаюсь на третьому курсі.

— Ваш молодший брат пішов маминою стежкою й учиться на лікаря. Два медики в сім’ї — це добре для спортсмена?

— Мама тільки лікує застуду (сміється). У спорті ж у мене є постійний лікар — чудовий фахівець.

— У дитинстві часто сварилися з братом?

— Ми не сварилися, лише боролися. Він часто виступав моїм спаринг–партнером і вдома, і в залі. Я свого брата дуже люблю, знаю, що він у мене один і завжди на нього можу покластися, як і він на мене.

— Готові до самостійного життя?

— Готовий, ось тільки дер­жава ніяк не реагує на першого українського чемпіона (сміється). У мене вже три роки є дівчина. З одруженням не кваплюсь, тому що нема де жити. Наймати квартиру надто дорого, а жити з батьками — затісно.

— Ви народилися в Грузії. Успадкували щось грузинське?

— У мене виховання грузинське, а це, в першу чергу, повага до старших у сім’ї.

— У Грузії дзюдо набагато популярніше, ніж в Україні. Ви там були б національним героєм. Тим більше вам пропонували виступати за Грузію.

— Так, запрошення було, й не одне. Але міняти нічого не хочу — я в Україні виріс, тут живуть мої батьки, тренери, друзі. Було б непорядно по відношенню до них узяти й усе ось так залишити. Грузія мені, звичайно, не чужа, там залишилися родичі, але саме в Києві я відчуваю себе своїм.

«Дзюдо займає друге місце після футболу»

— Чому, на вашу думку, в Україні дзюдо не має великої популярності?

— Тому що в дзюдо вкладають мало грошей, його не популяризують. Хоча Україні є чим пишатися, адже багато тутешніх дзюдоїстів підіймалися на найвищі сходинки п’єдесталів найпрестижніших змагань. А через низькі зарплати талановиті спортсмени відмовляються виступати.

Дзюдо популярне в усьому світі. Кажуть, за кількістю людей, що ним займаються, дзюдо займає друге місце після футболу. Лише в Японії цією боротьбою захоплюється 20 мільйонів.

— Якби у вас була така можливість, що б ви змінили у дзюдо?

— У самому дзюдо — нічого. Там скільки «геніїв», які й так що три місяці вигадують нові правила. А в Україні я зробив би все можливе, щоб ця боротьба стала популярнішою. Коли на Хрещатику проводився олімпійський урок, до мене підходили багато батьків із дітьми, які цікавилися, де і як я тренуюся й чи можна займатися їхнім дітям також.

— Ваші батьки часто приходять за вас повболівати?

— Батьки, якщо є можливість, завжди мене підтримують. Їздили зі мною на чемпіонат Європи до Грузії. Хотів узяти їх і на світову першість, але в мами не вийшло, а тато один не захотів. Добре, що наше телебачення транслювало всі мої поєдинки, тому за мене вдома вболівали по телевізору.

— Життя спортсмена дозволяє бувати в багатьох містах. Яка країна чи місто вас найбільше вразили?

— Хочу ще раз побувати в Домініканській Республіці. Мені там дуже сподобалося, коли був на юніорському чемпіонаті світу. У захваті від Парижа. Якщо є час і можливість, у будь–якому місті можна знайти щось цікаве й красиве.

Мені в багатьох містах сподобалося, але вдома все одно краще.

— Ви якось говорили, що хотіли б спробувати себе як актор кіно. Яку б роль зіграли?

— Я передивився всі нові фільми: два–три рази на тиждень із задоволенням ходжу до кінотеатру. А роль мені ще ніхто не пропонував; запропонують — тоді подивимося (сміється).

— Як ще проводите вільний час?

— Спілкуюся з друзями. Намагаюся більше сидіти вдома, адже через спорт і так дуже рідко буваю з родиною. Інколи ходжу на риболовлю. Книги не дуже полюбляю читати — вистачає навчання. На дискотеки раніше ходив частіше, а зараз майже не навідуюся. Останнього разу був, коли з друзями святкував своє чемпіонство.

Наталія ТИДЕНЬ

ДОСЬЄ «УМ»

Георгій Зантарая

Майстер спорту міжнародного класу із дзюдо (вагова категорія — до 60 кг)

Народився 21 жовтня 1987 р. в абхазькому місті Сухумі (Грузія). Спортом почав займатися в 10 років.

Чемпіон Європейського молодіжного олімпійського фестивалю в Парижі серед 17–річних 2003 р. (у вазі до 55 кг), чемпіон Європи серед юніорів до 20 років 2006 р., бронзовий призер чемпіонату Європи серед молоді до 23 років 2007 і 2008 рр., срібний призер чемпіонату Європи 2009 р., чемпіон світу 2009 р.

Тренери — Віталій Дуброва, Ярослав Павленко, Віктор Калінін.

Перший тренер — В’ячеслав Бріман.
Неодружений.