Відмінники хорового співу

«П’ять лінійок нотного ряду — це п’ять пальців. Мізинець — це нота мі, яка розташована на першій лінійці. Другий палець — безіменний, а нота на другій лінійці — скрипічний ключ соль. Третій — середній, тобто нота сі. І так далі — мі, соль, сі, ре, фа», — Павло Мережин пояснює, як за кілька хвилин може навчити дитину нотної грамоти. І таких секретів у його практиці педагога й керівника хору є чимало. Можливо, успіх дівочого колективу, яким Павло Васильович керує ось уже 40 років, залежить саме від методу його спілкування з дітьми.

Недавно «Зірниця» привезла з Італії чергову нагороду — диплом переможця ІІІ Міжнародного фестивалю народної та популярної хорової музики. Для Солом’янського району Києва цей народний художній колектив — справжня гордість: не кожен аматорський ансамбль витримає випробування часом і доросте до міжнародних нагород. Коли гортаєш у хоровому залі похвальні грамоти, газетні вирізки і звіти про діяльність «Зірниці», виникає питання: невже це все дається так легко? Художній керівник хору Павло Мережин тільки посміхається.

Історія «Зірниці» почалася у 1968 році. Тоді на Солом’янці саме збудували новий Палац піонерів, і на 26–річного випускника Київської консерваторії Павла Мережина лягла відповідальність сформувати зразково–показовий хор, «щоб делегаціям можна було показувати». «Я вже мав десять років досвіду роботи в школі, коли навчався на вечірній формі диригентсько–хорового відділення музичного училища імені Глієра, — розповідає Павло Мережин. — І тут дають таке завдання». Реалізувати його було нелегко: адже учениці навколишніх шкіл відмовлялися від участі в хорі, мовляв, у школі вистачає хорів, а от якби ансамбль організувати... І Павло Мережин пішов на хитрість: створив кілька невеличких ансамблів, а потім організував з них великий ансамбль пісні. «У нас було до двохсот дітей, співали всі — від душі», — згадує ті часи художній керівник. Але зупинитися на досягнутому «Зірниці» та її засновнику не судилося. У 1972 році вони потрапили на концерт у новому Палаці «Україна», де був присутній директор Братиславського палацу дітей та молоді Ладіслав Лауко. Він і запросив «Зірницю» виступити в Чехословаччині. Проте залізні лабети міськкому партії кілька років не випускали колектив у місто–побратим Києва. Вислизнути вдалося лише у 1974 році: на фестиваль, приурочений до 30–ліття визволення Словаччини від німецько–фашистських загарбників, не пустити вже не могли.

Першу перемогу на конкурсі «Зірниця» здобула в тій же Братиславі. У 1979 році привезли приз «За краще виконання пісень про мир і дружбу». Цікаво, що, представляючи державу у Європі, колектив змушений був змінити звичний піонерсько–патріотичний репертуар на такий, що показував би школу хорового співу. На пораду ректора Київської консерваторії Олега Тимошенка, який був членом журі братиславського конкурсу, «Зірниця» вивчила пісню словацького композитора Мілана Новака, «Веселий вітер» Ісаака Дунаєвського та «Дударик» в обробці Миколи Леонтовича.

Кожен виступ ставав ланкою ланцюжка, який продовжувався все в нових і нових конкурсах. Вищими ставали й запити щодо програми. У 1985 році «Зірниця» отримала найвищу нагороду на Міжнародному фестивалі дитячих хорових колективів у Братиславі — «Золотий вінок», — маючи у своєму репертуарі складний твір Дмитра Бортнянського «Славу поем мы солнцу», який насправді має текст «Слава Отцю і Сину». Але найбільше запам’ятався фестиваль у бельгійському місті Неерпельт. І не тим, що перший виїзд за залізну завісу увінчався першою премією з відзнакою. Хор тоді отримав неймовірний досвід у тому, як гартуватися у змаганнях. «Ми виконували нашу програму. Заспівали першу пісню — у залі тиша. Другу — те саме. Бачу, дівчата вже похнюпилися: немає аплодисментів — отже, немає визнання. Потім довго з’ясовували, що не так зробили. Якою ж звісткою для нас було те, що ми серед переможців! Згодом з’ясувалося, що на тому конкурсі просто забороняється аплодувати», — посміхається Павло Мережин. До слова, тоді у Бельгії представники української діаспори подарували «Зірниці» ноти духовних творів українською мовою. Відтоді репертуар колективу поповнився композиціями Артема Веделя й Максима Березовського.

Павло Мережин нагадує той тип людини, яку називають фанатом своєї справи. «Невже весь час пропрацювали в цьому хорі?» — ставлю під сумнів таку відданість. «Та запрошували мене на інші роботи, — починає Павло Васильович, але продовжує за нього голуба керамічна табличка, яку він підсовує мені, — диплом 1972 року з першого закордонного фестивалю «Зірниці». «Почесна грамота» Кабміну, звання «Заслужений учитель України», орден Дружби народів 1982 року, якими пишається Павло Васильович, нагадують мені моїх учителів–безсрібняків.

«Я педагог–організатор, — каже про себе Павло Мережин. — Головне в нашій справі — зібрати дітей, утримати їх, а потім навчити співати». Хормейстер каже, що безнадійних дітей не буває: «Музичний слух розвивається. Навчити нот можна за кілька хвилин».

Павло Васильович працює у хорі за принципом: «створити умови, щоб дитина пізнавала світ». Тому поїздки на закордонні фестивалі — для нього ще й привід дівчатам показати світ. Їхали з Бельгії — заїхали в Париж, були у Великобританії — подивилися Лондон, з останньої поїздки привезли враження від десяти італійських міст і Відня. «Тільки уявіть, вони ходили по місцях, де Штраус писав «Блакитний Дунай» і «Казки віденського лісу». Бачили пам’ятник Моцарту. Я вважаю, що це дуже важливо», — запалюється Павло Мережин. Організовувати поїздки «Зірниці» допомагають спонсори, районна адміністрація, а останню, яку фінансували батьки, підтримали в італійському посольстві.

«Колись діти не хотіли в хор іти, а тепер не хочуть іти з хору», — підсумовує 40 років роботи «Зірниці» Павло Мережин. Зараз у хорі діє кілька груп: старший концертний хор (до 18 років), середній, молодша група й ансамбль «Зірнички» (п’ять—десять років). Свого часу в «Зірниці» співали Катерина Абдуліна (солістка Національної опери України), Наталя Поривай (Корольова), актриса Вікторія Спесівцева (дружина режисера Андрія Жолдака) та Асія Ахат із молодшою сестрою Галею. «Ми підтримуємо бажання дівчат співати соло. От недавно з Ялтинського міжнародного фестивалю–конкурсу «Південний експрес» наша Аліна Полос привезла гран–прі, — хвалиться художній керівник. — Хор, який починається для багатьох як розвага, для декого може визначити й професію».