Роззувайтеся, ви в Плугаках

Цього хутора не знайдете на жодній карті України, адже навіть водій «маршрутки» «Рівне—Дермань» не міг підказати, де виходити, щоб потрапити в Плугаки. Допомогли місцеві люди. Показали і дорогу до садиби–музею «Плугаки». Адже, тієї осінньої погожої днини, коли сюди примандрував, на хутір завітали також учні Здолбунівської гімназії разом зі своїми наставниками. Його господар Микола Огородник, одягнутий у лляний костюм, зустрічав гостей біля воріт. У брилі та з батогом у руках, пан Микола виголосив правила поводження в садибі, й наголосив: «Всі наші гості роззуваються й заходять у двір босоніж». За приклад Сергійович був сам — адже на своєму хуторі ходить босим і влітку, і взимку. Отож побігати по зеленому моріжку мали змогу всі присутні.

Кому клепки не вистачає

Екскурсія в минуле розпочалася відразу ж за ворітьми садиби, адже експонати розставлені по всьому подвір’ю. І перша зупинка — біля верстата бондаря. Варто було бачити, з яким захопленням та азартом діти взялися стругати клепки для бочки. Для декого стало справжнім відкриттям, що саме від майстрів–бондарів пішов такий відомий вислів: що, клепки не вистачає?

Про кожен свій експонат Микола Огородник може багато чого розповісти. Свою історію має драбинчастий військовий віз, що стоїть на обійсті. Останніми його власниками були вояки УПА. Виготовлений у 1944 році на Рівненщині, віз опинився на Житомирщині: в селі Катеринівка Ємільчинського району його залишили полагодити. Там понад 60 років його зберігали у клуні, а кілька років тому за сприяння українських патріотів перекочував він до Плугаків. Віз стоїть «законсервований», але при потребі на ньому можна вирушати в дорогу. Ще один з останніх експонатів — здоровенна, на зріст людини, бочка для зберігання збіжжя. Колись жодне господарство не обходилось без такої. Нині ж потреби на такі бочки немає, а от у музеї — їй саме місце. Та найкращим експонатом цього скансену є класична волинська хата, що має поважний півторастолітній вік.

А хату придумав чорт!

— А чи задумувалися ви, хто вперше побудував хату? — запитав дітей господар Плугаків. А після недовгого мовчання розповів. — Придумав її чорт, щоб ховатися в ній від дощу, холоду та спеки. Але нечистому не вистачило розуму прорізати в стінах вікна. Довго у темряві він не витримав, відтак віддав споруду Богові. Господь прорізав у стінах три вікна, через які в хату потрапило світло, а тоді подарував її людині.

Микола Огородник запропонував юним мандрівникам також відімкнути двері хати ключем–журавлем. І хоча бажаючих зробити це було багато, двері так і не відкрили.

— А от раніше свідченням того, що вдома нікого немає, була палиця, поставлена біля дверей. Але часи змінилися, — зазначив Микола Огородник, переставляючи палицю до стіни та запросив усіх увійти до оселі. У сінях — підвішені до стелі пучки цілющих трав та квітів. Тут же багато різноманітного хатнього начиння. У світлиці — традиційний для України інтер’єр: над входом полиці з мисками, глеками, горнятами. Праворуч — величезна глиняна піч. За піччю — ліжко, лава, стіл. Біля столу на покутті образ із лампадкою. Долівка в хаті також традиційна — глиняна. А от уже третій компонент хати — комора — вистелена дерев’яною підлогою. «Тут зберігалося найцінніше в господарстві, а тому в коморі й стелилася підлога», — пояснює господар.

Саме тут і розміщено найбільшу колекцію старожитностей Миколи Огородника. Скрині, прядки, гребені, праски, різні лопати, дерев’яний плуг, зрубна сокира, а ще найрізноманітніші вироби з соломи. Навіть є солом’яний вулик. Усе це фактично зібране однією людиною, яка хоче поділитися своїм багат­ством з усіма, кого цікавить історія побуту волинського селянина. У кутку сіней на стіні розвішані грамоти та подяки, тут же стоїть і цеберко для нескупих мандрівників. Адже хутір — проект некомерційний і за його відвідування грошей не беруть, а створювався він задля збереження української духовності та культури.

Плугаки запрошують!

Отож якщо бажаєте побачити оригінальні українські речі та споруди, отримати майстер–клас із традиційних народних ремесел та промислів, посмакувати печеною картоплею з салом, пампушками, спеченими в справжній печі, завітайте на Плугаки до села Дермань Здолбунівського району, що на Рівненщині. Щоб побувати тут, потрібно попередньо домовитися з господарем та приїхати в обумовлений час. Як це зробили, зокрема, здолбунівські гімназисти. Вони і в минувшину занурилися, поблукали дерманськими пагорбами, напилися джерельної води, а ще наїлися гарячих пампушок із часником, вийнятих просто з печі. А гостям тут зав­жди раді.

— У Дермані кажуть, що клямка в нас на воротах негаряча, — жартує Микола Огородник. — Хто хоче до нас прийти, радо зустрінемо. І кожен, хто сюди завітає, отримає задоволенння від побаченого, почутого і спожитого.