Скромний мислитель ОУН

«Декалог», або Десять заповідей українського націоналіста», які стали морально–етичним кодексом для сотень тисяч учасників національно–визвольної боротьби ХХ століття, Степан Ленкавський уклав у 25–річному віці. І вже цього, поза сумнівом, було достатньо, аби «забронювати» собі місце в українській історії. Проте декларацією десяти заповідей він не обмежився: якраз перед їх написанням, у лютому 1929–го, молодий Ленкавський став одним із двадцяти восьми співзасновників ОУН, згодом — заступником Степана Бандери.

Уже в перші роки навчання на філософському факультеті Львівського університету за потужний інтелект і глибину мислення однокурсники шанобливо звали його професором, і це почесне прізвисько супроводжувало Степана все життя. Писав він багато й захоплююче. Якщо зібрати статті Ленкавського в підпільній літературі, а також в «Українській трибуні», «Українському самостійнику» і «Шляху перемоги», то вийшло б багатотомне видання творчості дуже скромної, але надзвичайно талановитої людини.

Чому ж такий визначний діяч національно–визвольного руху, мега–інтелектуал не потрапив під приціл нищівної критики радянської контрпропаганди і навіть у незалежній Україні тривалий час залишався маловідомим? З цього почалася наша розмова з вітчизняним дослідником життя і творчості Степана Ленкавського, кандидатом історичних наук Олександром Сичем.

Один із «квартету» архіобдарованих

— Так сталося з кількох причин, — відповідає пан Олександр. — Передусім — через виняткову скромність Ленкавського. Він усього себе присвятив ОУН — не мав ні сім’ї, ні власного житла — й уникав будь–яких проявів публічної популярності. Виріс у священицькій родині і змалку засвоїв уроки аскетизму та схимництва. За словами соратника Ленкавського, доктора філософії Миколи Климишина, він був таким, яким вимагав бути укладений ним «Декалог», тобто зразком виконання Десяти заповідей українського націоналіста. Він жертвував себе задля великої української справи, не передбачаючи ніяких дивідендів. Ця скромність тепер обернулася тим, що неможливо зібрати творчу спадщину Ленкавського, бо він здебільшого підписувався псевдонімами та криптонімами. Мені вдалося знайти його праці, які склали три томи, і це, гадаю, навіть не половина.

По–друге, він був надзвичайно талановитим конспіратором. Після перебування у польських в’язницях (вперше був заарештований у листопаді 1930 року) та в нацистському концтаборі «Аушвіц» (гітлерівці схопили його 29 липня 1941–го, а на волю вийшов лише 19 грудня 1944–го) написав чимало посібників із конспірації. У повоєнні роки став заступником Бандери з внутрішньопартійної роботи, курирував військовий сектор та спецслужби ОУН — розвідку, контррозвідку, референтуру крайових зв’язків (К–3), створив і очолював аналітичну референтуру підсовєтських справ (РПС). Специфіка цієї роботи також не дозволяла йому афішувати свою персону. Про справжню роль Ленкавського у структурі ОУН радянські спецслужби так до кінця й не знали.

— Тож яке насправді місце в ієрархії ОУН посідав Ленкавський поруч зі Степаном Бандерою, Ярославом Стецьком та Романом Шухевичем?

— Кожен із них був надзвичайно обдарований по–своєму: Бандера — феноменальний організатор, Стецько — зразок дипломата і міжнародного політика, Шухевич — видатний військовий стратег, Ленкавський — геніальний ідеолог.

Оберіг ОУН–революційної

— Що й коли спонукало вас узятися за дослідження життєдіяльності Ленкавського? До речі, він, як і Степан Бандера, — уродженець Прикарпаття, але щодо місця його народження існують різні версії. Вікіпедія, приміром, називає село Загвіздя поблизу Івано–Франківська.

— За власноручними записами Ленкавського, народився він у селі Угорники, також розташованому неподалік Івано–Франківська. Потім Степанового батька, греко–католицького священика, перевели на парафію в село Фитьків, а вже звідти — в Загвіздя.

До 1998 року я теж мало що знав про Ленкавського. Тоді до мене як до історика звернулися прикарпатські пластуни, котрі хотіли зареєструвати курінь його імені і підготувати реферат про свого патрона. Подана робота була виконана надто вже на любительському рівні, і я почав шукати публікації та документи, аби її доповнити. З’ясувалося, що про Ленкавського майже нічого не відомо. Всі знали про «Декалог», але не знали його автора. Зібравши по крихті матеріали, через рік я видав книжку «Степан Ленкавський: життєвий шлях на тлі історії ОУН». Про неї схвально відгукнувся соратник Ленкавського, професор Тілбурзького університету Омелян Кушпета і запросив до себе в Голландію. Тоді я вперше побачив Європу, подорожуючи приміськими поїздами через Польщу та Німеччину. У Мюнхені вдалося натрапити на особистий архів Ленкавського, і я почав видавати його твори. Уже побачило світ два томи, підготував до друку третій. Його праці — багатогранні за тематикою, глибоко аналітичні й філософськи значущі — присвячені проблемам історії та ідеології українського націоналізму, філософії, міжнародній політиці, совєтознавству. В останні роки життя, вже важко хворий (помер у Мюнхені), він нарешті зайнявся тим, до чого прагнув усе життя, — філософією, а особливо китайською, індійською, філософською спадщиною Сковороди, Канта, Шопенгауера, Шпенглера.

— Ви стверджуєте, що у вкрай напружені періоди розвитку ОУН саме зважена позиція Степана Ленкавського вберегла Організацію українських націоналістів, її революційне крило від масштабних потрясінь.

— Кілька разів Ленкавському справді довелося перебувати на вістрі доленосних для ОУН подій. На першій конференції українських націоналістичних структур, що відбулася наприкінці двадцятих років, Євген Коновалець виступив з ініціативою об’єднання розрізнених груп в єдину організацію, яка б діяла підпільно. Дехто з відомих тогочасних українських діячів, що брали участь у конференції, звикнувши до комфорту легального політичного життя, не хотів піддавати себе ризику, пов’язаному з підпіллям. Були спроби перевести з підпільного формату діяльності у легальний і підпорядкувати Українському національно–демократичному об’єднанню (УНДО) авторитетну серед молоді Західної України Спілку української націоналістичної молоді (СУНМ). Позиції у її Проводі розділилися, і голос Ленкавського на користь продовження підпільної революційної діяльності, а отже, на підтримку пропозиції Коновальця, виявився вирішальним. Згодом саме СНУМ стала базою для розвитку структури ОУН у Західній Україні, а ще пізніше — організаційною основою ОУН–революційної.

Удруге вирішальну роль він зіграв під час передвоєнного розколу ОУН. Намагаючись зберегти єдність Організації, Ленкавський особисто вів переговори з Андрієм Мельником, проте вмовити полковника не вдалося. Тоді Ленкавський — єдиний зі співзасновників ОУН — підтримав Бандеру і надав легітимності ОУН–революційній, або бандерівській.

Третій приклад. Коли проти закордонних частин ОУН була здійснена провокація КДБ (в руки московських спецслужб потрапила одна з кур’єрських груп, що йшла в Україну, разом зі шрифтами, кодами радистів, і кадебісти почали вести радіогру), опозиція на чолі з Левом Ребетом відокремилася від Степана Бандери. І цього разу Ленкавський залишився з провідником ОУН.

На зміну Бандері

— Після загибелі Степана Бандери Організацію очолив саме Ленкавський.

— Так, він із 1959 по 1968 роки керував формально закордонними частинами ОУН, а насправді — всією ОУН. Варто зазначити, що вбивство агентом КДБ Богданом Сташинським у Мюнхені провідника українських націоналістів стало справжнім шоком для всієї Організації, яка два десятиліття вела боротьбу під керівництвом Бандери. Він був її символом і прапором. Водночас радянські спецслужби вдалися до масованої пропагандистської кампанії щодо дискредитації українського національно–визвольного руху. Радіоефір був переповнений злісними нападками на керівництво ОУН, транслювалося безліч фальшивих і написаних під тиском заяв про відречення від націоналізму. Друкувалися десятки брошур багатотисячними накладами з очорненням діяльності Організації. Кадебісти поширювали чутки про те, що Бандеру вбили люди з його ж оточення. Все це переслідувало одну мету — посіяти хаос і деморалізувати ОУН. Але зробити цього не вдалося. Провід Організації після поховання Бандери одноголосно обрав своїм лідером Степана Ленкавського.

Можна лише уявити, який інтелект, силу волі й витримку треба було виявити новому керівнику, аби подолати зневіру в рядах ОУН, уберегти її цілісність. І йому це вдалося, а також — розгадати безліч найретельніше підготовлених провокацій радянських спецслужб і вжити успішних контр­заходів.

— За скромність, жертовність та аскетизм, підпорядковані служінню українській національній ідеї, Микола Климишин назвав Ленкавського «монахом ОУН». Вам щось відомо про його особисте життя: він не мав сім’ї, бо не зустрів коханої жінки?

— Мабуть, він усвідомлено не створював сім’ю, аби не наражати її на небезпеку й не обмежувати себе в діях. Знаю, що в еміграції у нього була закохана Осипа Демчук — секретарка канцелярії Бандери. Чомусь він не відповів їй взаємністю. Мені пощастило розмовляти з пані Осипою, вже немічною жінкою, котра доживала віку в будинку для престарілих у Німеччині. На запитання про враження від особистості Ленкавського вона відповіла: «Він випромінював таку глибину інтелекту, що ставало страшно. Здавалося, що ти поряд із ним — маленька істота».