«Декалог», або Десять заповідей українського націоналіста», які стали морально–етичним кодексом для сотень тисяч учасників національно–визвольної боротьби ХХ століття, Степан Ленкавський уклав у 25–річному віці. І вже цього, поза сумнівом, було достатньо, аби «забронювати» собі місце в українській історії. Проте декларацією десяти заповідей він не обмежився: якраз перед їх написанням, у лютому 1929–го, молодий Ленкавський став одним із двадцяти восьми співзасновників ОУН, згодом — заступником Степана Бандери.

Уже в перші роки навчання на філософському факультеті Львівського університету за потужний інтелект і глибину мислення однокурсники шанобливо звали його професором, і це почесне прізвисько супроводжувало Степана все життя. Писав він багато й захоплююче. Якщо зібрати статті Ленкавського в підпільній літературі, а також в «Українській трибуні», «Українському самостійнику» і «Шляху перемоги», то вийшло б багатотомне видання творчості дуже скромної, але надзвичайно талановитої людини.

Чому ж такий визначний діяч національно–визвольного руху, мега–інтелектуал не потрапив під приціл нищівної критики радянської контрпропаганди і навіть у незалежній Україні тривалий час залишався маловідомим? З цього почалася наша розмова з вітчизняним дослідником життя і творчості Степана Ленкавського, кандидатом історичних наук Олександром Сичем.