Олексій Герман–молодший: Ми не стали новою хвилею

Зустріч із російським кінорежисером Олексієм Германом відбулася на 66–му Венеційському фестивалі, де він разом із чотирма колегами — Борисом Хлєбніковим, Іваном Вирипаєвим, Петром Бусловим та Кирилом Серебренниковим — представляв альманах короткометражних фільмів «Коротке замикання» (конкурс нових напрямків у кіно «Горизонти»). І хоч пророкування режисерів — «Ми не отримаємо премією» — здійснилося, свій слід на Лідо Герман–молодший вже залишив: минулого року його картина «Паперовий солдат» отримала «Срібного лева» за найкращу режисуру (до слова, відразу після Венеції Олексій привіз фільм на київську «Молодість»). Взагалі, здається, що Венеція — саме його місце: всі чотири кінопроекти режисера свого часу показали на цьому фестивалі. На прес–конференції, присвяченій альманаху «Коротке замикання», Олексій Герман–молодший досить скептично відгукнувся про рівень і місце сучасного російського кінематографа. «УМ» попросила режисера, якого сьогодні вважають одним із найпотужніших кінематографістів Росії, розвинути думку. Багато з того, що говорив перспективний Герман, син Германа–класика, можна спроектувати на українське кіно.

Нова кіномова на зміну кіномандрам

— Ви говорили про формування нової глобальної мови у світовому кінематографі. Хто її формує? І якими образами вона оперує?

— Я би зараз сказав так: законом стає інтернаціональне прочитання висловлювань, прозорість того, як проговорено кіно, щоб люди з різних країн чітко розуміли, що йдеться про загальнолюдські цінності, які існують у всіх народів без винятку. Безумовно, такі великі художники, як, приміром, Фелліні, завжди говорили про загальнолюдські цінності. Але зараз через те, що світ глобалізується, кіно як спосіб подорожі в іншу країну відходить на другий план. І те, що цінувалося 10—15 років тому, — побачити, як живе Китай чи Іран, — зараз уже є нецікавим. Люди наситилися географічними мандрами. Тепер вони хочуть говорити однією мовою. Але основна проблема полягає в тому, що мистецтво не може говорити однією мовою, воно має говорити різними мовами. І в цьому конфлікті криється основна проблематика.

Сьогодні, на жаль, ми живемо у світі однакових машин, ми їмо однакову їжу, читаємо однакові книги і дивимося однакові фільми, навіть артхаус. Знаєте, яка найпопулярніша книга серед в’язнів Гаунтанамо? «Гаррі Поттер»! Те, що ми бачимо в останні 15—20 років — це повторення пройденого, нічого нового, на мій погляд, не з’являється, немає якісно нового стрибка у розвитку кіномови. А як мало би бути — ось це я наразі й намагаюся зрозуміти. Може, це все дурниці, марне роздування щік і втрата часу... Але думати про це треба.

— Зараз ви працюєте над новим сценарієм. Про що він? І чи пов’язаний із новими пошуками?

— Так. Не розповідатиму сюжет, лише зазначу: він про те, що покоління 40–річних і 20–річних, особливо в Росії, — абсолютно різні. Система цінностей абсолютно різна в тих, хто народився в Радянському Союзі, і тих, хто народився після його розпаду. Мені це цікаво. Тому що в нашій свідомості є Ленін і Троцький. А для 20–річних Ленін як індіанець Джо... Я гадаю, що щороку російське кіно стає дедалі менш цікавим. Причина — у нас самих. Цього року в Каннах нікого не було, у Берліні — нікого не було, у Венеції — нікого не було (йдеться про конкурсні програми найбільших світових кінофестивалів. — Ред.). А картин у Росії виробляють багато. Це ж щось означає. Ми програємо.

— Чому?

— Тому що ми на два кроки позаду. Ми не переганяємо, а доганяємо.

— У «Тижні критиків» на Венеційському фестивалі показували перший фільм російського поета й ресторатора Іллі Дємічєва «Какраки». Вам цей фільм сподобався?

— Так, мені здається, це хороший фільм. І дуже подобається Міша Єфремов. Усі знають, що він талановитий актор, але, гадаю, Ілля відкрив його саме в епізоді.

— Дємічєв прийшов у кіно щойно. Чи відрізняється його фільм від того, що намагаєтеся робити ви? Чи можна сказати, що це інша хвиля російського кіно?

— Ми не стали хвилею насправді. У нас були всі шанси два–три роки тому, а потім щось сталося. Мені подобається картина Іллі, але нічого кардинально нового він не винайшов. Думаю, російське кіно може стати новою хвилею, якщо вчитиметься на своїх помилках і піде вперед, незважаючи на кризу й розподіл грошей.

В Україні є хороші режисери, але немає грошей

— Російському кіно доводиться орієнтуватися і на західного глядача, і на вітчизняного — а це різні смаки. І якби режисер починав робити щось радикально нове, то, перш за все, ніхто не дивився би це в Росії, тому що аудиторія до цього не готова.

— Чому? «Ейфорія» непогано пішла свого часу. Коли я кажу про нове, то не маю на увазі, що зелений колір треба замінити на синій, а синій — на помаранчевий. Нове має бути в дрібницях, це відчуття дихання.

— І все ж для більшості нове — незрозуміле. Як на нове кіно знайти гроші?

— Як і в усьому світі, де місцеві фонди підтримують мистецтво. Бюджет на кіно в Росії в 440 разів більший, ніж в Україні. І саме тому ми не бачимо українського кіно, хоча там є багато чудових режисерів: Олександр Шапіро, Кіра Муратова, Роман Балаян, Ігор Стрембіцький, який зняв «Подорожні», що отримали приз у Каннах. У своїх висловлюваннях я орієнтуюся на недавній лист, підписаний головою Українського союзу кінематографістів й адресований Президенту Ющенку з проханням підтримати українське кіно й твердженням про те, що вони знають, як зробити його окупним. Хоча я вважаю, що вони мали би сказати Ющенку: «Давайте гроші, бо інакше наша культура зовсім пропаде. І не чекайте, що це негайно принесе гроші». Якщо зникне увага до української культури — зникне дух.

Культура зберігає наші кордони, нашу самоідентифікацію — із собою, з історією, але практичного сенсу вона не має. Тиражі великого російського поета Блока становили всього кілька тисяч екземплярів. Культура насправді не конкурентоздатна. Тому що тонкий поет менше затребуваний, ніж письменник, що пише 35 детективів про одного героя...

— Чи допомагає вам як режисеру те, що ви отримали «Срібного лева» у Венеції?

— Допомагає. Коли вийшов «Паперовий солдат» — дійсно важка картина, то в магазинах я зустрічав дуже багато піратських DVD. Як на мене, це досить добре, оскільки показує, що це кіно комусь потрібне.

ДОВІДКА «УМ»

Олексій Герман–молодший
російський режисер та сценарист

Народився 4 вересня 1976 року. Син кінорежисера Олексія Германа. Режисерську освіту здобув у ВДІКУ у майстерні Сергія Соловйова та Валерія Рубінчика. Перший фільм Германа–молодшого «Останній потяг» (2003р.) відразу дебютував на Венеційському кінофестивалі й отримав російську нагороду «Ніка» як «Відкриття року». За версією «Ніки», Олексій Герман–молодший також володар нагород «Кращий режисер» за фільми Garpastum (2005р.) та «Паперовий солдат» (2008р.). Остання робота принесла йому також «Срібного лева» Венеційського кінофестивалю 2008 року.