Заберіть у Ван–Гога ножиці!

Остаточно відвоювавши для себе місце в пантеоні божевільних геніїв сучасності, Трієр склепав кіно, в якому «режисерський задум» розчиняється в історії хвороби, й уся ця надзвичайно жорстока і безглузда мішанина більшою мірою заслуговує не на компромісний «антиприз», а на елементарне людське співчуття.

Головні герої стрічки — це сам режисер і його депресивні родичі: скорбота, біль, відчай і троє злидарів. Формально «Антихрист» оповідає історію краху одного подружжя після втрати дитини — матір покладає провину за нещасний випадок на себе, батько ж — психотерапевт за фахом — намагається повернути її до повноцінного життя. Але спроби «психологічної реабілітації», насичені істеричним сексом та бесідами про істинні причини страху, в останній третині фільму закінчуються різаниною та мордобоями, що могли б викликати заздрість у продюсерів «Хостела».

Автор означує жанр стрічки як поєднання жахів та драми, хоча й сам розуміє, що зазнав нищівної поразки: з тим–таки успіхом можна обговорювати ознаки горору у фільмах за участі містера Біна. Звісно, у Трієра є один захалявний козир — це сама назва, яка викликає недоречні асоціації з доволі трешовою стрічкою «Антихрист» Альберто де Мартіно та Джо д’Амато 1974 року. Навіщо Трієру взагалі знадобилася ця назва — запитання на мільйон. Вона стала його персональною писаною торбою та дрібним бонусом для прокатних контор, і не більше.

Фільм наповнений метафорами якогось суто внутрішнього вжитку, які поза свідомістю режисера, втілені на екрані, розбігаються в різні боки, наче масовка в епілозі стрічки. «Природа — церква диявола», — твердить одержима героїня Шарлотти Генсбур, і режисер поділяє це її переконання, перетворивши ліс на філіал пекла з розтерзаною звіриною, яка опосередковано натякає на історію смерті хлопчика. Ці натяки можна було би укріпити, але в Трієра забракло мотивації — й він тільки максимально розхитав цю символічну конструкцію. Навіщо в його псевдореалістичній оповіді раптом з’являється балакуча лисиця, яка загрозливим гроулінгом промовляє словосполучення «влада хаосу», чому лісові звірята в його фільмі — це і демони, і вигадане сузір’я, і як це все впливає на специфічну манію оскоплення головної героїні? Немає жодного сенсу морочити собі голову цими запитаннями — з Трієра вони висипалися випадково, й режисер залишив цей розсипаний дріб’язок на підлозі; раптом хтось захоче його визбирати?

У кращому разі «Антихриста» можна сприймати як нікчемну пародію на роботи Девіда Лінча. Єдине, що Трієру вдалося (у кожного генія залишається автопілот), так це вибудувати похмуру атмосферу, в якій діалоги й події мають другорядне значення. Зрештою, він ніколи не був інтелектуалом чи метафізиком. Натомість завжди прекрасно вичавлював емоції, а робота з кадром, композицією та кольором незмінно заслуговували найвищих оцінок (ба навіть у горопашному «Антихристі» чимало такого бісеру). Уявне ж вторгнення у простір горору змусило Трієра засипати всі візуальні досягнення кепсько вмотивованим насильством і покласти згори асфальт ненависті до жінок.

Незакінчена дисертація головної героїні, присвячена відьомським процесам середньовіччя та генітальній дискримінації, згадується у фільмі просто так, про всяк випадок. Як і ще одне чудернацьке свідчення її демонізму: вона, бачте, регулярно взувала дитині правий черевик на ліву ногу, а лівий — на праву, внаслідок чого у хлопчика деформувалися ступні. Чоловік одержимої (горем? демонами? хворобою?) ніяк не реагує на всі ці «дивовижні» відкриття. Дружина відбиває йому яйця й прохромлює ногу — він тікає. Коли ж вона наприкінці стрічки й собі калічить геніталії — він її душить і спалює.

Чому це все відбувається? Бо «коли приходять троє злидарів, хтось має вмерти». І вони приходять: оленятко, лисиця й ще якась каркуша. Можна аплодувати стоячи.

Після того як Ларс фон Трієр завершив «Ту, що танцює у темряві», він часто розповідав пресі, що збирається знімати порно на власній студії. Після «Антихриста» можна тільки порадіти за порноіндустрію, яку це лихо нібито оминуло. Зі своєю теперішньою прихильністю до натуралістичного садизму він міг би завдати серйозних збитків ХХХ–жанру. А от нещасному горору вже тепер доводиться відмиватись від кривавої сперми генітального Ван–Гога сучасності.

ДО РЕЧІ

Минулого тижня на прес–конференції, присвяченій «Дням українського кіно в Мюнхені. Панорама українського кіно», директор «Української кінофундації» і за сумісництвом арт–директор Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість» Андрій Халпахчі заявив, що дистриб’юторська компанія при «Молодості» займатиметься прокатом останнього фільму Ларса фон Трієра «Антихрист». Але ситуація з «Антихристом» не така однозначна. «Цей фільм ми готуємо на «Молодість» у програмі «Фестиваль фестивалів». Титрування робить кінофундація. Однак у прокат, швидше за все, він не піде», — сказали «УМ» в «Українській кінофундації».