Геній Бастилії

Антон СОЛОМУХА,
художник

Я виїхав у Францію 30 років тому. Як мені це вдалося — не знаю. Але я був серед тих трьох, хто покинув Радянський Союз того року. У Парижі для вихідців із СРСР була дуже сприятлива атмосфера. Хто не мав що приховувати, виступав на радіо й телебаченні. Російських художників, яких називали російським авангардом або нонконформістами, запрошували виставлятися в галереях. У цій атмосфері ми себе називали БСЧ («бывший советский человек»). Моя перша виставка відбулася в галереї Міші Шемякіна, на той час одній із найкращих у Парижі. Чотири тижні день і ніч я вимучував роботи фарбами із банок, якими африканці і бідні студенти малюють стіни (на фарби з тюбиків і полотно заробив пізніше, створивши серію боксерів, останніх героїв другої половини ХХ століття). Мої перші мистецькі експерименти у французькій столиці увінчалися контрактами з кількома галереями: за тиждень я мав писати шість робіт розміром 160х180 см.

Але в 1990–х виявилося, що не вистачає нафти. Нафтова криза дуже вдарила по ринку мистецтва: закрили 90 відсотків галерей. Тільки у моєму районі із 30 галерей залишилися дві: одну з них на два тижні в місяць здавали в оренду під розпродаж одягу, другій же пощастило не змінювати свій профіль — вона була японська, тобто багатша.

Нічого не розуміючи, ми тоді вирішили перечекати кризу, що було фатальною помилкою. Відомі художники, які виставлялися в багатьох музеях, виїхали в Америку. А старше покоління, що залишилося, змушене було знизити ціни на свої роботи. Наша генерація об’єдналася в угруповання «Генії Бастилії». Генії — це не те, що ви думаєте, це — пряме посилання до скульптури крилатого хлопчика на стовпі в Бастилії. Ми чекали змін, час від часу роблячи якісь виставки, але через три роки наше місце зайняла інша генерація, і нам довелося починати все заново, вибудовувати нові зв’язки із галереями. Якщо всі мистецькі періоди у світі названі, то хлопці після кризи 1990–х залишилися непоміченими і часом їх називають «загублене покоління 1990–х».

Сьогоднішню кризу називають стабільною. І хоч художник не бізнесмен, але, не освоївши бізнес, не виграєш кризи. Тому молоді художники мають зрозуміти, який проект може бути цікавий, щоб ринок мистецтва не спорожнів, бо ж старші художники не захочуть відмовлятися від виробленої роками технології. У 1990–ті ми зрозуміли — щоб мистецтво зазвучало по–новому, треба не тільки малювати картини, робити фотографію, а ще написати кілька книг, зняти кіно, створити оперу і навіть, можливо, балет. Тоді зародилося таке явище як мультимедія, коли галереї спеціалізуються не на техніках, які вивчають у школах, а на тематиці, ідеях. Відповідно у колах художників зародилася думка, що у ХХІ столітті мистецтво буде двох напрямів — неопоп і неокласика.

Неокласика — це повернення до Істана, Ікара, історії Біблії, коли створюються проекти на базі міфу, щоб не загубити культуру Лувру чи Ермітажу. Чимось подібним займаюся і я, називаючи свої роботи реконструкцією Лувру. До мене звертаються відомі у Франції люди і просять взяти участь у моїх проектах, так французи впізнають у картинах із Лувру рок–зірок і телеведучих. У свою чергу, неопоп — це продовження журнального, рекламного зображення, яке хоче шокувати і продаватися. Це коли поганий живопис без базису школи набирає обертів, тому ми часто жартуємо, що освічені художники зможуть краще писати поганий живопис, ніж погані художники.

Через рік в Україні буде представлено мій останній проект «Чорнобиль», який дуже сподобався у Брюсселі. Жах Чорнобиля, відомий у всьому світі, я вирішив поєднати з прекрасними картинами з Лувру. Як на мене, вийшло дуже оптимістично, тому я пропоную українцям також працювати у різних жанрах. Зараз в українських галереях переважає етична, християнська постановка питання. Я не кажу, що погано займатися «соціалкою», та майбутнє цікавить зовсім не соціальне питання.

Записала Ольга ЖУК