Література родом із дитинства?

Будь–який письменник, крім того, що пише, час від часу має презентувати свої книжки як за допомогою медійних засобів, так і під час живих зустрічей із читачами. Відвідавши на своєму віку чимало презентацій та зустрічей як із вітчизняними, так і з закордонними виробниками літературних цінностей, можу, попри всю розмаїтість цих дійств, зробити певні узагальнення.

Презентації українських письменників проходять під монотонні славослів’я колег. Сам письменник рідко продукує конструктивний монолог, якщо скаже щось цікаве, то як відповідь на чиєсь питання. Дуже пожвавлюють ситуацію, наприклад, в’їдливі запитання недоброзичливців (про фемінізм чи про щось подібне). А західні письменники говорять менш спонтанно, мають готову продуману розповідь не так про свої твори чи про свої премії та схвальні відгуки преси й авторитетів, як про своє дитинство, іноді шокуючи тих, хто прийшов послухати їх, відвертими деталями про свої витоки, про свої перші свідомі враження.

Зустрічі з французькою письменницею Ірен Френ, яка щойно відвідала Україну на запрошення Французького культурного центру, відбувалася в такому ключі. Елегантна жінка, авторка багатьох романів, здебільшого історичних, розповідала про своє важке дитинство в бретонській родині, де були злидні, де подруги матері переходили на бретонську мову, щоб маленькі дівчатка не розуміли, коли жінки обговорювали занадто відверті теми. Дітей бретонській мові вже не вчили. Окрім злиднів, Ірен пізнала й особисті проблеми не любленої дитини — в родині з п’яти дітей мати любила лише одного. До речі, ні тяжкі конфлікти дитинства Ірен Френ, ні проблеми зникнення бретонської мови, якою досконало й свідомо володів її батько, не стали сюжетами її численних романів, можливо, ще не стали... Мати письменниці була швачкою, шила на замовлення, і в їхньому домі були журнали мод, де писалося про зовсім інше життя, зокрема історії про великих модниць.

— Я могла вибирати між подругами своєї матері й Клеопатрою, тож я вибрала Клеопатру! — розповідала Ірен Френ, яка згодом написала, зокрема, й белетризовану біографію єгипетської цариці.

Дитинство Ірен пройшло в портовому містечку, звідки кораблі відпливали до Індії, куди дівчинка особливо мріяла потрапити. Зараз вона буває в Індії щороку, є авторкою біографії Ганді, добре знає індійську цивілізацію, знає побут і звичаї Індії зсередини. В її доробку — історичний роман «Набоб» про француза, який у ХІХ сторіччі розбагатів в Індії.

Ірен Френ розповідала про свій останній роман «Кораблетроща на острові Тромелен», за який отримала почесні літературні нагороди, і, відповідаючи на питання з залу, знову верталася до свого дитинства, своєї юності.

— Ми прожили з чоловіком стільки років разом, бо обоє мали важке дитинство й обоє дуже боялися бути покинутими, — зворушливо зізналася Ірен Френ. Не знаю, чи українські видавці зацікавляться романами цієї письменниці, як на мене, її вже згаданий останній роман про те, як раби та їхні охоронці опинилися в рівних умовах безлюдного острова, є цікавим. Але в будь–якому випадку лишаються приємні спогади про щиру відверту розповідь французької письменниці.

Розповідати на зустрічах із читачами про важке дитинство і про дитячі травми входить до презентаційного проекту не самої лише Ірен Френ. Відразу згадалася зустріч із письменником Ліонелем Дюруа, яку Французький культурний центр організовував кілька років тому. Письменник оповідав про те саме: про важке дитинство (десять дітей), про тяжкі злидні (в них у домі не було навіть електрики, бо не було чим платити), про тяжкі стосунки з батьком, який, попри злидні, був ультраправих поглядів. Після виходу автобіографічної книги дев’ять братів і сестер письменника перестали спілкуватися з ним — мовляв, яке він мав право розповідати всьому світові про пекло їхнього дитинства? Мені не потрапляли до рук книги Ліонеля Дюруа, але його презентація, в основі якої лежала настільки жахлива, наскільки й ефектно побудована розповідь про тяжке дитинство, запам’яталася і мені, і, певне, всім, хто відвідав ту зустріч.

Водночас із Ірен Френ Україну відвідав норвезький письменник Юстейн Гордер, який направду має світову славу. Зустрічі з такими постатями, як Гордер, мають на меті вже не здобувати, а підтримувати високий статус у літературному світі. І Юстейн Гордер, крім усього іншого, так само багато говорив про своє дитинство. Повторював багато разів сказані слова про своє осяяння у 12 років і про нерозуміння батьків, чого це підлітка раптом так глибоко стурбували світові проблеми.

Обсяг даного нарису не дає змоги навести приклади про інші відвідані мною презентації у Франції чи у Сполучених Штатах, де літератори приділяли велику увагу своїм дитячим враженням, своїм першим усвідомленням. Я не закликаю українських письменників копіювати західні сценарії. Не всі готові говорити прилюдно про своє сокровенне — важливіше, написати про це. Але уміння говорити для тих, хто прийшов, щоб вони слухали, не думаючи про фуршет, і запам’ятали, — то також мистецтво, і воно також скорочує шлях письменника до читача.