Про те, чого ніколи не було

Єдиний араб у Голлівуді

Можна з упевненістю сказати, що якби не персона Омара Шаріфа, «Мандрівник» (The Traveler) єгипетського режисера Ахмеда Махера не викликав би такого зацікавлення, що спостерігалося на прем’єрі фільму в четвер. «Майже 78–літній» актор (як він сам визначив свій вік) грає у стрічці майже свого ровесника — 80–літнього самотнього старого. «У моєму житті було три дні, які вплинули на мою долю», — починає оповідь старечий голос за кадром. У його надірваній тональності та й, власне, у самому формулюванні відразу вчувається жаль. Людина, яка так говорить, очевидно, не задоволена своїм життям. У 1948 році Хасан (герой Омара Шаріфа) зустрічає дівчину Нуру, яку, здавалося б, любив. Але її забирає інший. У 1973 році його знаходить дочка Нури — Надя, щоб повідомити, що він — батько їй та її брата–близнюка. Як доказ — брат нібито точна копія Хасана, проте він трагічно загинув, і нам тільки залишається вірити словам Наді. У 2001 році до Хасана приходить молодий хлопець Алі з повідомленням, що вже не викликає здивування: він — його онук, син Наді. Старий відразу підбадьорюється й починає доводити собі своє батьківство, знаходячи подібності: Алі здійснив його мрію й став пожежником, він такий же хоробрий, у нього — його очі, проте... ніс — не його. Ніс точно як у законного чоловіка Нури. І Хасан вирішує, що малому потрібна операція. Проте в останній момент він забирає Алі з клініки, але вже пізно — хлопець розчарований і ображений поведінкою діда і йде від нього — старий лишається сам.

І тут виникає питання: «А чи був хлопчик?». Адже закручений на манер мексиканських серіалів сюжет дає привід сумніватися, що ті три дні були й були саме такими, як їх пригадує Хасан. Адже він має дивовижну здатність забувати важливі моменти і згадувати про них, лише коли наслідки тих днів грубо втручаються в його життя. У фільмі взагалі багато нереального, фантасмагоричного: романтичне знайомство, монологи александрійського божевільного, церемонія поховання, що перетікає в церемонію одруження, невдале самогубство діда. І якщо у латиноамериканських чи балканських режисерів такий магічний реалізм йде «на ура» у глядача, то в єгипетському варіанті він викликає недовіру. Все ж таки традиція не та.

Описуючи на прес–конференції власне ставлення до життя, Омар Шаріф зауважив, що для нього особисто вже не має значення ні минуле, ні майбутнє. «Гадаю, що думати про майбутнє — прерогатива молоді, а думати про минуле — намарно для старого». Тепер у житті зірки «Олів’є Аравійського» — лише сьогоднішній день, усвідомлення того, що приходить здебільшого в старості: «не знаєш, скільки тобі ще жити». Хоча спогади в житті старого Омара Шаріфа займають особливе місце, актор із задоволенням згадує минуле й свої досягнення. Легко переходячи з італійської на французьку, він оповідає: «Коли я приїхав у Голлівуд, щоб зробити там кар’єру, то я був єдиним мусульманином і арабом там. І я мав поводитися дуже обережно. Так, мені було страшно. Я знімав фільми, що мені не подобалися. Так тривало п’ять–шість років, а після успіху «Доктора Живаго» я став вільнішим, міг дозволити собі власну думку... Я не почуваюся знаменитістю, я — нормальна людина (у Голлівуді. — Ред.) Я думав, що навколо мене знаменитості, але що я такий — і на думку не спадало».

Ігри з розумом

Як продовження теми «того, що ніколи не було» — картина Яко Ван Дормеля «Містер Ніхто» (Mr. Nobody), що представляє Франція. Іменитий режисер (дві його роботи «Восьмий день» і «Тото — герой» — лауреати Канн) перервав 13–річну мовчанку і тріумфально повернувся на великий екран. «Містер Ніхто» — фантастична історія хлопчика, який має зробити вибір між батьком і матір’ю. Йому дев’ять років, батьки розлучаються, і ось він стоїть на платформі, проводжаючи потяг із матір’ю. Що буде, якщо він побіжить за потягом і залишиться з мамою? Що буде, якщо він зважить на крик батька й повернеться до нього?

«Моя історія не бінарна. Коли ти повинен зробити вибір, ніколи не буває лише дві можливості, а невизначена кількість, що випливає з перших двох. Вони брунькуються», — пояснює ідею свого фільму режисер. За зізнанням ван Дормеля, сценарій він писав сім років, хоча сама ідея мультиопцій з’явилася у 1982–му в одній із його короткометражок. Потім був фільм «Біжи, Лоло, біжи» Тома Тиквера, і ван Дормель був змушений ускладнити собі завдання.

Історію Містера Ніхто оповідає сам Містер Ніхто — древній старий. У далекому 2052 він грається з інтерв’юером, який має відтворити його біографію. Був малий хлопчик, він залишився з матір’ю, став закритим підлітком, відштовхнув своє єдине кохання й залишився самотнім на все життя. Чи ні? Перемотка назад: не відштовхнув дівчину, у них кохання з першого погляду, вони щасливі й доживають у парі до зрілого віку, аж поки чоловік не гине в аварії. Але якщо хлопчик залишився з батьком?... І такі «якщо» розмножуються в арифметичній прогресії.

Ван Дормель інтригує не лише сценарієм, а й зйомками. У кожній імовірній ситуації камера відразу розпізнає стосунки героя: взаємне кохання — вони весь час ніби приклеєні один до одного, нелюбов одного з пари — камера відображає постійний простір між ними. Є у фільмі й епізоди справжньої фантастики: світ майбутнього, коли земляни літають на Марс і проводять там екскурсії. Складні зйомки, фантастичний світ і множинність опцій роздули бюджет картини до понад 30 млн. євро. Хоча гра вартує свічок. Якщо вдаватися до порівнянь, то можна сказати, що «Містер Ніхто» — це «Загадкова історія Джеймса Баттона», тільки краща.

Обидві картини були представлені в програмі основного конкурсу, який у четвер розбагатів на ще одну картину–сюрприз, збільшивши таким чином конкурс до 25 картин. Це фільм «Лола» (буквально «Бабуся») філіппінського режисера Брілланте Мендози, лауреата цьогорічних Канн за фільм «Кінатай». У своїй новій кіноновелі Мендоза розповідає про бабусь. Одна прагне будь–що врятувати від в’язниці свого онука, якого звинувачують у вбивстві. Друга — прагне його покарати за те, що він убив її дитину. У результаті бабусі сходяться на тому, що за вбивство буде заплачено велику суму, таким чином життя знову продовжиться для обох родин: одна врятує онука, друга — сім’ю, що потребує грошей. Фільм знято у ненав’язливій манері відео, так, ніби глядач сам тримає в руці камеру й супроводжує бабусь вузькими вуличками міських нетрів, стаючи свідком їхніх таємних домовленостей.

Який із 25 фільмів отримає головний приз — «Золотого лева», — а також нагороди за режисуру, акторську гру й дебют — стане відомо сьогодні ввечері на церемонії закриття 66–го Венеціанського кінофестивалю.