Осип Зінкевич: Я не належу до генерації професійних нарікальників

Якщо щастить усе життя, значить у долю втручаються вищі сили. У житті Осипа Зінкевича, крім розчарувань і втрат, були випадки, які не назвеш інакше, ніж диво. Якась невідома сила виводила його з в’язниць, допомагала перетнути кордони і вирватися з пазурів більшовиків. Він відпрацював аванс долі сповна, зробивши колосально багато, йому нема від кого ховати очі.

Розмову з Осипом Степановичем «УМ» веде у виставковій залі заснованого ним Музею українського самвидаву в будинку видавництва «Смолоскип».

Шляхом із України в Європу

— Ваша молодість припала на цікавий і складний історичний період, про який нині сперечаються історики й політики. Це тогочасні події загартували вашу силу духу і запрограмували на бурхливе життя?

— Ну що вам сказати про моє життя. Я сам походжу зі Снятинщини (Івано–Франківська область. — Авт.). Вчився у школі. Пізніше, коли наближалися більшовики, то моя родина вирішила тікати, бо батька як січового стрільця хотіли заарештувати. Ми доїхали до міста Косів кіньми. Там якраз ковпаківці воювали з німцями. Німці тоді взяли 12 заручників і мого батька розстріляли.

Я був членом юнацтва ОУН. Це не так легко. Хтось мусив показати на тебе пальцем, тоді з тобою вели розмову. То називалося «втягати в ОУН». Сам не входиш — мусять прийняти. Я з дитинства старався бути активним, книжки читав, переписував, ховав їх чомусь. Як корови пас — брав із собою, читав багато Руданського.

Коли дійшли ми до Косова, то батька розстріляли, а лишилися мама і моя сестра. І ми, кілька хлопців, вирішили йти самі, пробиватися на Захід. Ми дійшли так аж до Судетів — Чехословаччина. Тоді був десь 1945 рік. Ішли ми лісами й натрапили на велику групу радянських партизанів. І вони зразу до нас. Ми виходу не мали, так я й потрапив у більшовицькі партизани. Тоді прийшла вже Радянська армія, всіх партизанів прийняли в Червону армію і кинули на здобуття Праги. Я вже німців так страшно ненавидів за те, що вони батька розстріляли... 12 людей безневинних взяли й розстріляли ні за що... Партизани воюють, а беруть звичайних селян, зокрема тих, які тікають від більшовиків, і розстрілюють. Я воював майже героїчно, бо після здобуття Праги я отримав від маршала Конєва перший і останній орден «За відвагу» СРСР. Тоді я вже пробився в Західну Німеччину.

— Як ви туди потрапили?

— Так само зі складнощами. Я знайшов у Празі українців–закарпатців і попросив їх, щоб вони мені допомогли пробитися на Захід. І один із закарпатців поїхав зі мною аж до чеського міста Пльзень — то був останній вокзал перед американською зоною Західної Німеччини. Їду в поїзді без жодних документів, дивлюся — група з 16 німців, які мають документи і яких легально пускають на Захід. Я підходжу до їхнього начальника й кажу: «Я українець, не комуніст, хочу прорватися. Чи не могли б мене взяти з собою?». А він каже: «Добре, ходи з нами». Я до сьогодні не розумію того щастя. Нас вели до кордону під охороною і увесь час кричали, щоб ішли по четверо. 16 осіб по чотири, а я — 17–й (сміється). І я так плутався, що мене не розкрили. Підходимо до зони, перевіряють документи, а в мене документів немає. Мене американці заарештували і — в тюрму. Мовляв, ти дезертир, ти молодий — а мені тоді було 18 чи 19 років. Наступного дня дивлюся — приїхав «джип» із червоноармійцями забирати дезертира. Так я оголосив голодування, зсередини забарикадувався. І друге щастя, що серед тих американців знайшлися українці зі США. Як вони довідалися, що тут є українець і хоче втекти від більшовиків, то мене не видали совєтам. Так я залишився в Німеччині.

Студентське життя оунівської родини

— Пізніше ви перебралися до Франції. Чому саме туди?

— У мене мрія була. Коли я ходив у десятирічку, то вивчав там французьку мову. Перейшов нелегально. Знову мене заарештували на кордоні, посадили на тиждень і дали вибір: або повертатись назад у Німеччину, або працювати в шахті, сільському господарстві чи індустрії. Я подумав і вибрав шахту. Я на селі виріс, тому господарство мене не цікавило. Мене тоді вислали в містечко Себонкур на півночі Франції. Я там працював у шахті рік. Був випадок, коли стався вибух. Ми понад тридцять годин були відрізані від світу. Тому коли говорять про проблеми наших шахтарів, то я розумію, що воно таке. Ми не знали, чи вийдемо звідти. Пробували самі вибратися, але зсередини ж нічого не можна зробити. До нас пробилися ззовні. Відбув я там рік, мав право на французькі документи і вирішив по лінії зв’язку з ОУН пробитися до Парижа. Я пішов до колишнього міністра закордонних справ УНР Олександра Шульгина, який займався допомогою українцям–біженцям. Хотів якусь стипендію отримати, щоб навчатися. Мене цікавила література, історія, археологія, але він сказав, що на такі предмети стипендії точно не зможу отримати. Я подумав і обрав хімію. Отримав стипендію, вступив до Інституту індустрії хімії, через чотири роки закінчив. Працював уже хіміком і заробляв непогано. А моя мама й сестра уже були в США. А я на той час уже був одружений, мав двоє дітей. Я познайомився зі своєю дружиною, коли вона ще була ученицею. Тоді вона виїхала до Великобританії, там навчалася, працювала медсе­строю. Ми листувалися. А після випадку в шахті я їй написав, ми якось зійшлися листами, що треба одружуватися.

— А де ви з нею познайомилися?

— У Німеччині. Вона теж тікала з батьками. Її батько — політв’язень, за польських часів сидів у в’язниці за діяльність в ОУН. Так що ми з такої родини, оунівської.

У Парижі, коли я був студентом, дуже цікаве й бурхливе студентське життя було, гарне товариство. І ми тоді вирішили видавати якийсь молодіжний студентський журнал.

— Українців багато було?

— Не зовсім багато. Було дві церкви — православна й греко–католицька. Ми ходили до будь–якої церкви: одного дня до православної, другого — до греко–католицької, знайомилися. Життя було дуже гарне й цікаве. Хтось запропонував тоді, щоб до української газети «Українське слово» ми видавали додаток у вигляді студентської сторінки. Так воно й почалося. Хтось із нас — до сьогодні не пригадаю, хто саме, — запропонував ту сторінку назвати «Смолоскип». І так воно почалося. У всіх молодих людей — я не знаю, позитив це чи негатив, — є бажання до самостійності. Ось ми були зв’язані з газетою. До нас досить толерантно ставились. Редактор часом погоджувався з деякими матеріалами, а часом не погоджувався. Все ж таки хтось над нами висів. І ми тоді помаленьку почали усамостійнюватись. Зі сторінки перейшли на звичайний формат журналу.

— Ви його видавали коштом університету чи якихось спонсорів?

— Ні, за університетські й мови не було. Просто виходили при газеті, бо газета мала свої фонди, і безплатно друкували. Сторінку «Смолоскип» разом із газетою розсилали своїм передплатникам. А от коли почали видаватися окремо, то треба вже було збирати кошти. Уже у США група товаришів зібрала кошти. Зробили гарне видання на якісному папері й почали шукати передплатників. Перший номер випустили, зібрали адреси української інтелігенції й розіслали безплатно з провідним листом, де просили пожертвувати на журнал. І люди відгукнулися. На той час жодної студентської чи молодіжної газети не було. У нас підхід був дещо відмінний від інших видань, бо ми цікавилися подіями в Україні.

«Ми були першими, хто писав про вхід і літературу нової генерації»

— А як ви отримували інформацію крізь «залізну завісу»?

— Ще коли в Парижі я був, то ходили в одну єдину в місті друкарню, де продавали радянські видання. Старші нам суворо забороняли, лякали, що коли підемо, то нас схоплять і вивезуть до Радянського Союзу. Вони дуже боялися, щоб комуністична ідеологія на нас не вплинула, щоб ми не поміняли своїх позицій із суто українських національних. І спершу то дійсно був страх. Хтось ішов у ту книгарню, а на вулиці нас чекали — вийдемо чи не вийдемо звідти. Моя дружина, звичайно ж, зі мною ходила, чекала годину чи й більше. Але ж там був досить великий вибір українських газет, журналів, книжок. Якраз це були часи після смерті Сталіна, демократизаційні тенденції. І про це писали в газетах: виступали, висловлювали свою думку, бо сталінізм уже не дуже влаштовував людей. Тому ми це продовжували на місці, бо ніхто з українських газет не писав про це. Ми тоді отримували всі українські журнали: «Дніпро», «Вітчизна», «Київ», «Літературна Україна» — і були в курсі. І коли на початку 60–х почався рух шістдесятництва, деякі журнали дещо писали про це. Ми були першими, хто писав про вхід у літературу нової генерації. Почали від Ліни Костенко, зібрали речі — її в той час перестали друкувати — і видали велику збірку віршів, на 400 сторінок. Так «Смолоскип» почався як видавництво. Те, що забороняли в Україні, ми друкували. Деякі речі отримували шляхом самвидаву.

— Хто їх вам привозив?

— Були зв’язки. Люди їздили, як туристи. Тоді ми почали готувати наших зв’язкових, які їхали б до України. При Київському університеті кожного року були курси української мови для українців із–за кордону. Зазвичай туди їздили з Канади, бо там була дуже сильна українська Комуністична партія, з Америки дуже мало. Молодь їздила вивчати українську мову. Але фільтрували, хто їде, а хто — ні. Ми пробували пропхати когось із наших, хто б їхав і зміг зустрічатись із людьми, привозити літературу, самвидав. Так воно й крутилося. У нашому журналі «Смолоскип» ми найбільше з усіх діаспорних видань мали інформації про шістдесятників — по кілька сторінок у кожному номері давали про Вінграновського, Симоненка, Драча та інших.

1962–го стався погром шістдесятників. Тоді була страшна критика у Спілці письменників, на з’їздах. Критикували всіх: Дзюбу, Сверстюка, Драча, Вінграновського. А ми про це все писали, нас усе це цікавило. Тоді почали з’являтися молоді письменники–емігранти, які орієнтувалися на шістдесятництво. Їхні твори теж друкували в журналі. Дещо пізніше створили видавництво «Смолоскип». А коли на Захід дійшли вірші Симоненка, його щоденник, листи, то ми дали видавництву його ім’я.

Видали багато, але не хотіли бути видавництвом універсальним. Тому видавали, в першу чергу, твори 20—30–х років, заборонені в Україні. Видали п’ятитомник Хвильового, величезну книжку про Леся Курбаса. У Колумбійському університеті знайшли унікальні речі, які й дотепер тут не опубліковані. Ми дістали виступи і Куліша, й Хвильового з часу, коли був літературний диспут довкола Курбаса й театру «Березіль», — унікальні речі! Пізніше почало з’являтися все більше й більше самвидаву.

Гельсінська «бомба»

— Які шляхи отримання самвидаву з України вдалося налагодити?

— Я назву тільки кілька. Перший і дуже важливий — через Болгарію. Там жив приятель Олеся Бердника, одружений із болгаркою. Бердник передавав самвидав. Приїздив в Україну, а оскільки була соціалістична країна, то на зворотному шляху його взагалі не контролювали. Він зв’язався з болгарською опозицією, і ми висилали туди наших зв’язкових як туристів. Там контролювали на кордоні, зокрема в аеропорту. Бердник домовився з працівниками аеропорту, щоб вони переносили матеріали на другий бік і нашим хлопцям чи дівчатам передавали. Це було колосально! Ми дуже багато отримали через Болгарію.

Другий спосіб — хоч люди бояться й до сьогодні не хочуть про це відкрито говорити, — нам вдалося домовитися з моряками, які везли пшеницю й різні продукти з Одеси до Копенгагена, в Данію. Ми співпрацювали з данськими правозахисниками. У парку біля озера вибрали місце, де зустрічалися з одним матросом у цивільному. Моряків пускали у місто до восьмої години, а я з ним зустрічався десь близько десятої і собі голову ламав: як він міг з’явитися у місті пізніше? Потім з’ясувалося, що то був сам капітан. Нині він, здається, адмірал у Чорноморському флоті, але й до сьогодні боїться зізнаватися, бо є помста навіть серед них. Він привозив і залишав у парку під деревом невеличку фляжчинку з датою і часом наступної зустрічі. Одного разу я просто–таки щось відчував. Ніколи з ножем нікуди не їздив. А тут купив собі невеличкий ножик і в кишеню поклав — тоді не так контролювали, як тепер. Я приїхав, сиджу біля фонтана і чекаю. Годину, півтори — нема. Десь ближче десятої з’явився капітан у цивільному, а під пальтом у нього — пакунок, загорнений у газету і шнурком перев’язаний. Дуже поспішав. Мені тоді здалося, що то бомба. У такий самий спосіб убили голову ОУН Коновальця в Роттердамі. Я був певний, що там бомба. Він мені пакунок тицьнув і майже побіг. Я не хочу й кинути його — а раптом не бомба! То вже вечір був, я перескочив через паркан у парк, де вночі не велено нікому ходити. Сів там між величезними дубами, поставив подалі пакунок і чекаю: вибухне чи не вибухне? (Сміється). Уже над ранок почало світати — не вибухає. Беру той ножик, розрізаю шнурок, і всі листочки — а то були документи Української Гельсінської групи, найбільша кількість, яка в такий спосіб потрапила за кордон, — по схилу вниз посунулися і розсипалися. Я почав збирати, аж бачу, згори дивиться на мене величезний данський поліцай (усміхається) і питає: «А що то таке? Збирай та ходи сюди!». Я все те зібрав, пішов у поліцію і розказав, у чім річ. Мене за це пізніше дуже критикували. Вони переглянули, дещо взяли до іншої кімнати — напевно, зробили собі копії — і відпустили.

Інший спосіб — міжнародні спортивні змагання. Я був членом Міжнародної федерації спортивної преси, тому майже автоматично отримував акредитацію на Олімпійські ігри, Універсіади тощо. Тоді я як журналіст мав доступ до спортсменів і до журналістів, зокрема й українців, які приїздили. Так само деякі матеріали ми отримували через спортсменів. Журналісти пробували нас викрити, бо були агентами КДБ. Я вже тепер це розумію. Якщо ми були знайомі,зустрічалися не раз, то чого, знаючи, що ми в Києві, до нас не підійти? Значить, совість не чиста, чогось не можеш в очі подивитися.

Ми видавали найбільше самвидаву. Брали навіть не дуже якісні, на наш погляд, тексти. Керувалися тим, що, коли людина пише, і її за це саджають, значить, є за що — є якийсь ідеологічний чи політичний підтекст.

— Чула, що якось ви переправили самвидав через голову Комуністичної партії Канади. Як вам це вдалося?

— Наш хлопець Богдан Колос написав статтю, як це все відбувалося. Він їздив на курси мови в Україну з прогресистами, як вони себе називали, хоча насправді були комуністами. Він їхав якраз із Петром Кравчуком — головою прогресистів — і знав, що його не контролюють. Богдан запхав у його сумку плівку, перевіз і витягнув. А одна дівчина викрала з бібліотеки в Торонто спеціальні наліпки для книжок, які мали надсилати в Україну. Так відправляли письменникам книжки. Я про це десь сказав. І вже за незалежності «Вечірній Київ» надрукував обурення Петра Кравчука, що, мовляв, які ми злодії.

З Марса в незалежну Україну

— Що змінило в політиці «Смолоскипа» проголошення незалежності України?

— Коли проголошено було незалежність, то постало запитання: що робити далі? Уже все можна видавати. Ми перенесли видавництво сюди. Скажу, що на мене дехто до сьогодні ображений. Я почав із письменників середньої та старшої генерації, але не вийшло. Я наче з Марса впав! У мене — один підхід, а в людей інший. На мене ображалися. Нам треба навчитися бачити у своєму суперникові людину з іншими поглядами, а не ворога.

Мені пощастило, що я натрапив на групу молодих людей — творчу організацію, яку очолював Максим Розумний. Щодо книжок, ми, знову ж таки, не хотіли бути універсальним видавництвом. Оголосили конкурс для творчої молоді, лауреатів першої та другої премії ми зобов’язалися видати окремими книжками. Ще під впливом діаспорної політики почали видавати книжки письменників 20—30–х років, які було заборонено. Почали серію «Розстріляне Відродження». Спочатку видали Аркадія Любченка, але він не пішов, потім Майка Йогансена, то він пішов на «ура». Потім Клима Поліщука, Сергія Пилипенка, Івана Багряного... Коли ми готуємо серію «Розстріляне Відродження», то звертаємося до молодих людей, щоб вони робили ці видання. Всі книжки, за винятком Клима Поліщука, готувала молодь.

Ще одна серія в нас є — «Політичні ідеології». Її розпочав Олег Проценко, коли йому було — тільки подумайте! — 18 років, на першому курсі Педагогічного університету імені Драгоманова навчався. Він якось мені запропонував. Але ж я — хімік, а він на першому курсі. Я собі думаю в душі, ну що ти, мовляв, хлопче, знаєш про політичні ідеології, а я ж іще менше знаю. Але погодився. То Олег тоді домовився з колишнім політв’язнем Василем Лісовим, і першою вони підготували книжку «Консерватизм». Це в основному переклади теоретиків, ідеологів. Потім вийшов «Націоналізм», «Лібералізм», «Демократія». І ці книжки йдуть, то їх і перевидаємо.

Підхід у нас дещо інакший, ніж у інших видавництв. Ми видаємо відповідну кількість книжок, скажімо, дві тисячі. Якщо за два роки тираж продано, гроші повернулися, тоді ми книжку перевидаємо. Наприклад, дитячу українську дошкільну книжку ми з дружиною підготували. Маємо гриф Міністерства освіти. Сім разів перевидавали! Підхід у цій книжці був патріотично–національно–релігійний, а не про котиків–песиків.

Інша річ, що й видавництва мають проблеми. Якщо немає свого приміщення, доводиться платити астрономічну суму за оренду. Нам дуже пощастило, що ми цей будинок придбали, це є наша власність. Тут же і книгарня, в якій продають лише українські книжки. І ми бачимо, що є український покупець. Гроші повертаються, то ми не витрачаємо на цю книгарню, може, навіть якийсь прибуток є.

Деякі видавництва видають книжки за спонсорські гроші, то для них і зовсім не важливо, чи книжку хтось купить, чи ні. Вони не втрачають нічого. Ми часом дзвонимо, просимо привезти книжки для продажу, бо цікавляться, а їм начхати. Якщо є книгарня, яка легально працює, то мусить бути якийсь договір. Ми сім місяців чекали, щоб одне видавництво підписало договір. Це така безвідповідальність, що мене дивує.

Проте перспектива є. Незважаючи на кризу, читачів стає більше. Я думаю, що все буде тільки краще й краще. Я не належу до генерації професійних нарікальників. Буває, люди приїздять із–за кордону, і все їм погано, що тільки бачать. Чому так? Бо ми тисячі років були бездержавними, не було нормальної держави. Ми були русифіковані майже 400 років. Як ми хочемо зараз за один день перейти на українську мову? Тут немає мовної проблеми, нема чого воювати. Воно саме поволі до цього дійде.

— Нині видавництво проводить ще й семінари творчої молоді. Чому ви вирішили виховувати культурну еліту України?

— У 1995 році я вперше поїхав в Ірпінь. Це був останній семінар Спілки письменників. До мене підійшли хлопці й дівчата — я був здивований, що не галичани, а з Одеси і Криму — і закликали зустрітися. Вони запропонували інший підхід: те, що проводила Спілка письменників, — семінари для творчої молоді, а вони хотіли, щоб це були їхні, а не для них. Хотіли самі готувати, вирішувати, про що говорити. Я був захоплений і сказав: «Давайте!». Тоді в оргкомітеті були Максим Розумний, Олесь Доній, інші, і то був перший семінар їхній, а не для них! І так воно до сьогодні. І ми не маємо права говорити — лише ставити запитання і слухати. І це правильно!

— Розкажіть, будь ласка, про Музей самвидаву, який ви організували.

— Ще коли я опинився за кордоном, то мав звичку збирати всілякі папірці. Листи, газети — в мене нічого не зникло. І коли почав з’являтися самвидав — те саме. У нас є найбільша колекція самвидаву. Ні в КДБ стільки немає, ні в Бібліотеці імені Вернадського. У нас є багато матеріалів, і багато часу піде, щоб усе це впорядкувати. Це все зберігається в будинку видавництва, і ми назвали архіви наші Музеєм українського самвидаву. Дуже багато є оригіналів, хоча є й копії. Влаштовуємо виставки. Тут були і Президент наш Віктор Ющенко, і посли. Приходять дослідники вже. Є окрема кімната з кондиціонером, щоб можна було спокійно працювати, ксерокс безкоштовно зробити. Це ділянка, яка дуже мало досліджена молодими дослідниками. Зараз ми готуємо величезний енциклопедичний довідник руху опору в Україні від 1960–го до 1990 року.

— Багато говорять про те, що на початку 90–х українські організації зловживали фінансовою підтримкою з діаспори. Можете підтвердити таку думку?

— Багато про це я знаю. Поіменно знаю. Люди повірили багатьом політикам, які прийшли до цього всього. Дечого я особисто був свідком. Сьогодні про це незручно говорити, якщо відверто. Таке було — це факт. І це так само наша хвороба, що кошти, призначені на якусь конкретну позитивну ціль, використовують для особистих інтересів. Це дуже не чесно. Я вам скажу, що якби у «Смолоскипі» ми так поводились, то нас би не було. І мене б не було, якби я особисто так поводився. Ми дуже скромно живемо, «каделяками» не їздимо. Були такі речі. Але люди скоро оговтались, побачили, що і як. Має бути сувора звітність. Зокрема, тепер ця допомога фінансова є дуже мінімальною. Тут патріотизм ні до чого, бо треба боротися з людською хворобою.

ДОСЬЄ «УМ»

Зінкевич Осип Степанович, псевдоніми Петро Варнак, Богдан Арей, Петро Якуб’як. Народився 4 січня 1925 року в селі Малі Микулинці нині Снятинського району Івано–Франківської області.

1956 р. — закінчив Інститут індустрії хімії в Парижі. У 1957 р. переселився до США. 1957 — 1980 рр. — член Об’єднання українських письменників в екзилі «Слово» та Спілки журналістів в екзилі (США).

З 1968 р. — засновник і голова правління українського незалежного видавництва «Смолоскип».

З 1994 р. член Національної спілки письменників України.

Нагороджений орденами «За заслуги» III ступеня (1997 р.) та «Святого Володимира Великого» (2001 р.).