Те, що історія не має умовного способу, відомо всім. Тепер до цієї сентенції слід додати ще твердження Мікеле Плачідо, що історія не має минулого. «Минуле, яке актуальне сьогодні», — лейтмотив нової стрічки Плачідо «Велика мрія» (Il grande sogno). Мікеле Плачідо знімає фільми з 1990 року, але для нас він так і залишиться актором, який відтворив на екрані незабутній образ поліцейського, принаймні допоки його режисерська робота не здобуде серйозну кінематографічну нагороду й не перекриє лаври «Спрута». «Велика мрія» — один із таких шансів. Проте навряд чи фільм ухопить «Золотого лева» — надто очевидні асоціації із «Мрійниками» (2003) Бернардо Бертолуччі, й не на користь Плачідо — хіба «Кубок Вольпі» за кращу акторську гру.

Після його смерті нічого не сталося ані з рок–музикою, ані зі співаною поезією, — пісок уміє їсти мовчки, тільки шерхотіння й розвіяні прості акорди нагадують про його ненажерливість, про цю його кляту здатність бути простором втраченого часу і придбаних зі значною знижкою втрат. Сучити з піску мотузки — ось що залишається, і нікуди від цього заняття не втечеш; якщо тобі по–справжньому потрібні ті спеціальні мотузки, котрими душа кріпиться до реальності, згодиться навіть пісок. Тим більше, що його можна видобувати з–під землі й на нього можна чекати разом із вітром і вечірньою газетою в руках, розбивши своє дзеркало і опинившись поблизу межі.

Якщо щастить усе життя, значить у долю втручаються вищі сили. У житті Осипа Зінкевича, крім розчарувань і втрат, були випадки, які не назвеш інакше, ніж диво. Якась невідома сила виводила його з в’язниць, допомагала перетнути кордони і вирватися з пазурів більшовиків. Він відпрацював аванс долі сповна, зробивши колосально багато, йому нема від кого ховати очі.

Розмову з Осипом Степановичем «УМ» веде у виставковій залі заснованого ним Музею українського самвидаву в будинку видавництва «Смолоскип».