Про тижні, фести й павільйони

Позавчора в Німеччині відкрилися «Дні українського кіно в Мюнхені. Панорама українського кіно», організовані Українською кінофундацією. Фестиваль триватиме до 16 вересня і представить найбільшу програму фільмів, досі презентованих Українською кінофундацією: вісім повнометражних стрічок і шість робіт короткого метру. За класику «відповідають» Сергій Параджанов («Тіні забутих предків»), Юрій Іллєнко («Криниця для спраглих»), Кіра Муратова («Короткі зустрічі») і Роман Балаян («Польоти уві сні і наяву»), сучасне українське кіно представлене роботами Олеся Саніна («Мамай»), Єви Нейман («Біля ріки») та останніми роботами вищезгаданих класиків — «Райські птахи» Балаяна і «Два в одному» Муратової. Окрему програму складуть короткометражні та анімаційні фільми — «Йшов трамвай №9» Степана Коваля, «Проти сонця» Валентина Васяновича, «Отроцтво» Дмитра Сухолиткого–Собчука, «Сімейний портрет» Марини Вроди, «На грані» Артема Сухарева і Микити Ратнікова, «Таксист» Романа Бондарчука. Сьогодні німці мають також обговорювати з українцями на «круглому столі» «тенденції українського кіно».

Цей тиждень — один із пунктів річного плану Української кінофундації, заснованої півтора року тому благодійним фондом нашої першої леді — «Україна 3000». Прес–конференція, на якій «батьки» кінофундації і її головний фінансовий донор намагалися звітувати про роботу структури, переросла в роз’яснення принципів цієї роботи. Оскільки кінофундація не займається продажем українських картин на кіноринках, не укладає дистриб’юторських угод, не має справи з продажами DVD, без цифр зроблені справи важко надаються до розуміння, тому директор Української кінофундації пояснював буквально «на пальцях»: «Наприклад, у нас є павільйон у Каннах, там працюють чергові, які кожного дня з ранку до вечора приймають відвідувачів. Приходить людина і каже: мене цікавить фільм Кіри Муратової, чи фільм «Сафо», чи мультфільм «Швейк», який дуже сподобався іноземцям. Черговий дзвонить продюсерам, домовляється про зустріч, вони зустрічаються на терасі біля моря — у нас у павільйоні, — дівчата наші готують каву, є у нас горілка. Далі вони підписують протокол про наміри, складають угоду. Які цифри там фігурують, як це відбувається, ми не знаємо, як найчастіше не знає про це й Міністерство культури, яке переважно й фінансує ці фільми. Тому якихось конкретних цифр сказати не можемо».

Але якщо порівняти прописані в статуті завдання кінофундації, — публікація щорічних каталогів українського кіно, презентація нових українських фільмів на найбільших міжнародних кінофестивалях та кіноринках, видання збірок українських фільмів на DVD, реставрація фільмокопій класичних українських стрічок, організація фестивалів українського кіно за кордоном, і список зроблених «добрих справ» — усе збігається.

Утім по першому колу провезти «старі заслуги» українського кіно світом із каталогами і статтями–роз’ясненнями — це чудово, але ж і кіноринки, і кінофестивалі «харчуються» новинками, а цього кінофундація при всьому бажанні забезпечити не може, бо сама фільмів не виробляє. Між тим організація дуже прислужилася промоції фільму «Живі» Сергія Буковського, який фінансував Міжнародний благодійний фонд «Україна 3000», але наразі тривають юридичні «розборки» з правами на цей фільм. Андрій Халпахчі каже, що до осені сторони мають остаточно завершити майнові стосунки і можна очікувати восени цю картину в українському прокаті.

У присутнього на прес–конференції Романа Балаяна запитали, що він знімає зараз (не забуваймо, що його фільми автоматично потрапляють у каталоги і програми і завдяки магії імені класика, і завдяки професійному рівню). Роман Гургенович у своїй іронічній манері сказав, що фільми знімає раз на п’ятирічку, а від закінчення останнього пройшло всього півтора року. А далі серйозно поскаржився, що є сценарій, але немає Олега Яновського, на якого й писалася головна роль. «Я поки думаю, приглядаюся», — ухильно мовив класик і тверезо сказав, що всі свої найкращі фільми він зняв до 1986 року. Зате пан Балаян зацікавився долею 3D–мультфільмів Микити Ратнікова і Артема Сухарєва на батьківщині, бо за хвилину до того Микита розповідав, що їхній фільм «На грані» об’їздив кілька фестивалів і його побачили в багатьох країнах. Після цього плавно перейшли до проблеми прокату і телепоказів вітчизняного кіно, а це тема, як ми знаємо, безкрая і, на жаль, непідйомна. Андрій Халпахчі похвалився, що проводить переговори з ТРК «Україна» щодо показів українського кіно і що генеральному продюсеру каналу дуже сподобався збірник короткометражок українських режисерів, які йому передали на DVD. Але телевізійний формат документального фільму — 52 хвилини, а як стулити в ефірній сітці короткометражки, наші телевізійники ще й досі не придумали. Перший, хто придумає, обов’язково отримає море компліментів і від ЗМІ, і від громадськості, і, їй–Богу, від телеглядачів.