Бажання і можливості

Лідо — продовгуватий острів на схід від Венеції, що ніби огортає Сереніссіму з боку Адріатики. У путівниках його описують як місце розкоші й розваг, що став відомий завдяки ентузіазму графа Джузеппе Волпі, який у 1932 році розпочав огляд кінематографічного мистецтва. Історія фестивалю, що нині відомий як Венеційський, зазнавала різних пертурбацій. З 1934–го і по 1942–й ним опікувався тодішній керманич Італії й очільник нацистів Муссоліні. У певні роки фестиваль узагалі не роздавав нагороди. 2009 рік також стане історичним, адже ніколи конкурс на «Золотого лева» не мав стільки фільмів — 24 картини.

Майкл Мур проти капіталізму

Більшість із них — американського виробництва, а честь Європи, в основному, захищають італійські та французькі стрічки. Одну з них — «Подвійний час» (La doppia ora) Джузеппе Капотонді офіційно представлять сьогодні. Це історія словенки Соні (її роль виконує російська актриса Ксенія Раппопорт), самотньої жінки, що працює на чужині й закохується в чоловіка, який раптом помирає. Відтоді реальність розмивається для неї, минуле накриває, і режисер нас інтригує: хто ж Соня насправді?

У попередні дні на Лідо переглянули ще дві конкурсні стрічки з Італії. Драму «Білий простір» (Lo spacio bianco) Франчески Коменчіні та «Велика таємниця» (Il grande sogno) Мікеле Плачідо. «Білий простір» — екранізація популярної в Італії книги про жінку, чия дитина перебуває в інкубаторі й разом з якою породілля перебуває на межі життя і смерті. Фільм змальовує кризу сім’ї й відповідальності у стосунках між чоловіком і жінкою. Як пояснила на прес–конференції режисер, цією картиною вона прагнула привернути увагу до питання материнства, того, як бути матір’ю у сучасних умовах. «Це історія жінки, яка народила сама. Вона самотня. Таке трапляється часто, навіть коли поруч є чоловік, жінка почувається самотньою, — сказала Франческа Коменчіні. — Але цей фільм не стверджує, що дитина має бути без батька, а жінка — без чоловіка».

Глобальнішу кризу — світової економіки — розглядає американський журналіст Майкл Мур у документальній стрічці «Капіталізм: історія кохання». У притаманній йому скандальній манері Мур показує на конкретних прикладах, як американська модель економіки спричинила фінансовий колапс. «Капіталізм — це зло, і його не можна врегулювати. Його треба знищити», — закликає Мур. Наприкінці він називає механізм, здатний замінити капіталізм: це найнедосконаліша форма правління, кращу за яку людство не вигадало, — тобто демократія. Оглядачі пророкують Муру «Золотого лева», проводячи паралель із його фільмом «Фаренгейт 9/11», який отримав «Золоту пальмову гілку» в Каннах.

Усі люблять Клуні

Схвальні відгуки публіки викликала також картина–сюрприз, 24–та «темна конячка» в конкурсі, яку оголошують під час самого фестивалю. Це «Сину мій, сину мій, що ж ти накоїв?» німця Вернера Герцога, який нині працює в США. Фільм досліджує темне підсвідоме реального каліфорнійського актора, який убив свою матір. Інша картина Герцога «Поганий лейтенант: порт призначення Новий Орлеан» такого ажіотажу не викликала, хіба зірковим складом акторів: Ніколас Кейдж, Єва Мендес та Вел Кілмер.

Початок цього тижня ознаменувався гучними візитами на Лідо. Спочатку у понеділок на острів завітав президент Венесуели Уго Чавес, що став зіркою фільму Олівера Стоуна «Південніше кордону» (South of the Border). Фільм показують поза конкурсом, і він уже встиг викликати контраверсійні відгуки з приводу створення привабливого образу латиноамериканського керівника. Червоною доріжкою пройшлися Річард Гір (зіграв роль у позаконкурсному фільмі «Brooklyn’s Finest), Мет Деймон і Стівен Содерберг (The Informant), Джейн Біркін.

А у вівторок відзначився американський красунчик Джордж Клуні. Він, його колега Еван Макґреґор та режисер Ґрант Хеслов презентували позаконкурсну стрічку «Чоловіки, які вирячилися на козлів» (The Men Who Stare at Goats). Попри те, що публіка схвально сприйняла комедію на тему паранормальних військових експериментів, персона Клуні цікавила народ найбільше. Фоторепортери, залізши на портативні драбинки й стільчики, старанно відклацали його прибуття (до слова, новий роман Клуні з місцевою актрисою Елізабетою Каналіс став темою №1 у італійських ЗМІ; з нею актор дефілював по червоній доріжці на прем’єрі «Чоловіків»). А кореспонденти на прес–конференції перед тим, як поставити питання, як мантру повторювали: «Джордж, я тебе люблю». Один сповнений почуттів чоловік навіть спричинив скандальну ситуацію, коли зі словами «Джордже, я гей. Візьми мене, обери мене. Можна тебе поцілувати хоч раз?» почав роздягатися до білизни. На що Клуні віджартувався похвалою краватки, що залишилася єдиним, крім трусів, предметом одягу на герої, та зауваженням: «Тяжко, коли ти отримуєш великий шанс, а воно не спрацьовує».

Поза жартами Клуні й Макґреґор (якщо читач пригадує, кілька років тому цей шотландець перетинав Україну на своєму байку) відзначили, що досить важко вдавати комедію, коли герої нібито діють серйозно, а грати треба смішно. Посміятися американці вирішили над військовими, які шукають нові методи ведення війни. У центрі їхніх експериментів, що пов’язані з надприродніми силами, — репортер Боб Вілтон (Макґреґор) та агент Лін Кесседі (Клуні), які перебираються з Кувейту в Ірак. Але... «ми гадаємо, цей фільм не про війну в Іраку», — підкреслив Клуні. В Італії «Чоловіки» вийдуть у прокат 4 грудня.

Студія Pixar уже з нагородами

Політичну тему обрала іранська художниця Шерін Нешат для свого кінематографічного дебюту (прем’єра відбулася вчора). В артсвіті її імя добре відоме: вона автор серії «Жінки Аллаха» (жіночі портрети, покриті каліграфічними розписами) та лауреат Міжнародної премії 48–ї Венеційської бієнале. Як писала «УМ», її фільм «Жінки без чоловіків», що бере участь у конкурсі, був знятий у копродукції з українською продюсерською компанією SOTA Cinema Group. Це екранізація однойменного роману, написаного в жанрі магічного реалізму, іранської письменниці Шарнуш Парсіпур (вона виконала епізодичну роль мадам у борделі). Дія відбувається влітку 1953 року, коли американські й британські сили сприяють зміщенню демократично обраного прем’єр–міністра Мохамеда Мосадега. У фокусі — чотири жінки: Муніс, Фаезе, Зарін і Фахрі. Вони різного віку, статусу й статку, проте однакові у своєму нещасті. Доля кожної з них — це пазл, зібравши їх всі докупи, здавалося б, має скластися картина основної ідеї фільму. Проте лінія повії Зарін вибивається із загальної канви. Адже всі інші жінки, мріючи про чоловіка (Фаезе), давнього друга (Фахрі) чи громадську активність (Муніс), коли наближаються до мрії, обпалюються в розчаруванні. У Зарін же немає мрії — хіба смерть, всі її роздуми, які згодом ототожнюються з роздумами Муніс, — про смерть. Пробираючись крізь лабіринти режисерського задуму, абсурдних поворотів й підсвідомих страхів, намагаєшся намацати провідну нитку Аріадни, яка, здається, має вести до проблеми пригноблення жінки в Ірані. Посвята «тим, хто поклав життя у боротьбі за свободу та демократію в Ірані — від Конституційної революції 1909 року до Зеленого руху 2009–го» має підтверджувати нашу здогадку. Якщо до реалізації ідеї є питання, то до побудови кадру — жодних. Художниця правильно й привабливо вибудувала плани героїнь та декорації. Поки у великих конкурсних програмах — «Венеція 66» та «Горизонти» — тривають змагання, в конкурсі короткометражок фіналісти вже наближаються до фінішу. Сьогодні, у четвер, мають оголосити переможців Corto cortissimo. Перші нагороди 66–го Венеційського кінофестивалю — «За досягнення» — отримали п’ять режисерів 3D студії Pixar на чолі з Джоном Лессетером («Тачки»): це Бред Бьорд («Рататуй»), Піт Доктер («Вперед і вгору»), Ендр Стентон («У пошуках Немо»), Лі Ункріхт («Історія іграшок–3»). Як відзначають хронологи фестивалю, почесну нагороду вперше дали студії. Прикметно, що в той же час в Америці 3D–фільми б’ють рекорди касових зборів.