Войцеховський із почтом у Львові. 1924 р. (Фото з архіву.)
85 років тому, 5 вересня 1924–го, у Львові здійснено невдалий замах на президента Польщі Станіслава Войцеховського. Це уже вдруге в 20–х роках ХХ століття керівник польської держави відвідав Львів і вдруге бойовики Української військової організації (УВО) спробували убити польського високопосадовця. Попри невдалий результат, президенти до самого падіння польської держави у 1939 році більше жодного разу офіційно не відвідували Львів.
Галичину в міжвоєнний період у Європі порівнювали з Ірландією. Десятки акцій саботажу, бойових нападів та політичних убивств — ціна, яку платили українці полякам за втрату Західно–Української Народної Республіки (ЗУНР). У свою чергу, поляки придумували акції «пацифікації» (насильного «умиротворення»), арешти та тривалі судові терміни для українських революціонерів. Національна самосвідомість українців була настільки високою, що відомий адвокат Степан Шухевич у своїх спогадах записав: «Усі арештовані за політичні справи ставали в очах загалу національними героями. Кожний молодий чоловік мріяв про те, щоб засісти на лаві обвинувачених за українську справу». Відомий капелан українських в’язнів доктор богослов’я о.Богдан Лепський зауважував, що серед засуджених до смерті були справді святі люди. А в історії політичних процесів не було жодного прикладу, коли б сім’ї відрікалися від своїх рідних засуджених за українську справу. Часто це були й люди, які належали до змішаних україно–польських родин.
Серед багатьох кривавих подій, які залишилися в пам’яті обох народів, винятковими є два замахи на керівників польської держави, організовані УВО в 1921 та 1924 роках у Львові. Їх невдале виконання не призвело до пролиття польської крові, зате надало українцям статусу переможців у двобоях. Першим гучним замахом, здійсненим УВО, була невдала спроба убити лідера Польщі Юзефа Пілсудського 25 вересня 1921 року. Тоді, в результаті пострілу на площі Ринок було поранено львівського воєводу Казимира Грабовського. Цікавою виявилася постать бойовика УВО — Степана Федака. 21–річний юнак був сином одного з найвідоміших у Львові громадських діячів — директора страхового товариства «Дністер» та низки українських установ. На момент виконання сином атентату, він очолював Український горожанський комітет — єдину українську репрезентаційну структуру перед польською владою.
Польська влада виявилася неготовою до таких подій, а відтак Степан Федак (молодший) отримав невелике покарання — шість років тюрми. Через десять років за подібний вчинок можна було б отримати 15–річний, максимальний, термін ув’язнення. Щоправда, з точки зору міжнародного права, на той час Галичина формально перебувала під протекторатом країн–членів Антанти, тому замах на Пілсудського не міг трактуватися як «державна зрада», хоча саме в цьому було обвинувачено Федака. Його постріл відкрив дорогу тривалому збройному протистоянню українських націоналістів щодо польської влади.
У 1924 році геополітична ситуація була вже радикально іншою — 15 березня 1923 року Радою амбасадорів у Парижі територію Галичини було визнано за Польщею. Це ставило хрест на будь–яких надіях на українську державність. Водночас поляки прагнули закріпити свою присутність у «Східній Галичині». Тому й організували «Східні Торги» — велику економічну імпрезу, що мала спонукати до тісних торговельних стосунків між Польщею та її південно–східними сусідами. Особливий статус цієї події мав би підкреслити приїзд президента Польщі Станіслава Войцеховського.
Для Української військової організації «Східні Торги» та присутність президента у Львові стали унікальною можливістю заманіфестувати на весь світ, що українці не погоджуються з підневільним статусом Галичини. Відтак було задумано виконати атентат на Войцеховського. З цієї нагоди організація виготовила дві бомби й підібрала двох бойовиків. Вони заздалегідь приїхали до Львова й кілька днів вивчали вулиці та закапелки міста. А 5 вересня, під час урочистого проїзду президента з ескортом вулицями Львова, під гучний крик збудженого натовпу «Нєх жиє!», в бік Войцеховського полетіла бомба. І хоча вона не вибухнула, серед натовпу почалася паніка. А керівник польської держави безславно втік зі Львова. Усі значні заходи з нагоди «Східних Торгів» скасували.
«Нездара, недбалюх, незнайко в своїм ділі — це ще найделікатніші епітети. Погрожували поставити мене під суд УВО за те, що запропастив атентат», — записав у спогадах реакцію організаторів атентату Федір Яцура — конструктор вибухівки, яка не спрацювала. Керівництво УВО в перші хвилини було готове поставити «хіміка», який виготовив бомбу, під організаційний суд. Але ввечері того ж дня стало відомо, що вибухівка здобула високу оцінку фахових спеціалістів — експертів слідства. Проте не зірвалася, бо основний вибуховий складник — меленіт — набрав вологи і втратив свої вибухові властивості. Це був чи не єдиний випадок в історії УВО та пізнішої бойової діяльності ОУН, коли атентат складав загрозу життю великої кількості невинних людей. Те, що він не відбувся, не надто засмутило його організаторів. Пропагандистська ціль була виконана, а подальше слідство не виявило ні виконавців, ні організаторів.
Невдалий атентат на Войцеховського мав своє продовження. На місці замаху поліція затримала єврея Штайгера, якому висунули обвинувачення в організації атентату. Пізніше це призвело до великого судового процесу. Найбільше це вразило єврейську спільноту — побоюючись репресій або й погромів, єврейські кола в Європі інтенсивно розпочали наводити контакти з керівництвом УВО. Коменданту УВО Євгену Коновальцю запропонували три речі: щоб українці офіційно взяли на себе відповідальність за виконання невдалого атентату; щоб бойовик зробив таку ж декларацію; єврейські кола готові перевезти бойовика до Америки й там забезпечити його поселення, а також надати фінансову компенсацію УВО.
Команда Української військової організації відмовилася від цих пропозицій. Хоча з часом офіційно взяла на себе відповідальність за бойовий чин. Але, не виявивши ім’я виконавця, самостійно переправила його в Західну Європу. Цікавою і характерною виявилася реакція на подію батьків одного з виконавців замаху Теофіля Ольшанського — сина священика з відомого й давнього галицького роду. Коли після замаху син признався, що це була справа його рук, то мати, яка походила з Наддніпрянщини, не без гордості зауважила: «Він же з козацького роду, то й не диво, що ваблять його до себе пригоди». Через брак доказів та заяву УВО Штайгера відпустили на волю. А полякам інциденти під час візитів Пілсудського та Войцеховського засвідчили, що на Галичині з’явилася політична сила, здатна бойовими акціями зустрічати «непроханих гостей».
Найгучніші замахи УВО–ОУН в міжвоєнний період:
1921 рік, 25 вересня — бойовик УВО Степан Федак здійснює невдалий замах на лідера Польщі Юзефа Пілсудського та львівського воєводу Казимира Грабовського. Степана Федака було засуджено на 6 років ув’язнення.
1924 рік, 5 вересня — замах на президента Станіслава Войцеховського. Замах поліцією не розкрито, а атентатники були переправлені за кордон.
1926 рік, 19 жовтня — двоє бойовиків (один із них Роман Шухевич) вбивають керівника львівської шкільної округи Станіслава Собінського. Засуджують на 10 та 15 років двох невинних українських хлопців.
1931 рік, 29 серпня — у Трускавці бойовики УВО–ОУН Білас та Данилишин здійснили атентат на польського політика та парламентарія Тадеуша Голуфка. Через рік двох бойовиків було страчено після невдалого нападу на пошту.
1932 рік, 22 березня — вбивство комісара поліції Чеховського. Поліція не розкрила атентат, а на лаві підсудних опинився один із поліцейських інформаторів.
1933 рік, 22 жовтня — вбивство членом ОУН Миколою Лемиком радянського консула у Львові. Бойовик свідомо здався в руки поліції, щоб на судовому процесі засвідчити, що атентат був виконаний як протест проти Голодомору на Великій Україні. Лемика було засуджено на довічне ув’язнення.
1934, 15 червня — вбивство в центрі Варшави міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Бойовик Григорій Мацейко втік до Галиччини, а звідттіля був переправлений через Чехословаччину до Аргентини.
1934, 25 липня — атентат на директора львівської гімназії, колишнього старшину Української Галицької армії Івана Бабія. Дане вбивство було одним із найбільш драматичних для української громадськості, адже йшлося про українця, який опосередковано служив полякам. Бойовик під час переслідування зробив спробу самогубства й через три тижні від отриманої рани помер.
«Польському урядові дуже незручно випала ця демонстрація УВО. Його пропаганда голосила у світі, що українці в Галичині погодилися уже на польську державність, аж тут нараз — бомба на президента! Поляки старалися зсунути всю вину на комуністів і навіть заінсценізували цілий великий політичний процес проти жида Штайґера, що його зловили в моменті, коли юрба розбігалася в страху перед бомбою. Закидали йому большовицькі зв’язки і виконання атентату на наказ з Москви».
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
