Профілі світової чеканки

77–й випуск альманаху «Хроніка 2000» має рекламну назву, здатну попервах дезорієнтувати читача. Справді, читаючи на обкладинці: «Культура і наука світу: внесок України» — ви вправі очікувати на енциклопедичний формат, як–от, наприклад, у минулорічній книжці Володимира Сергійчука «Що дала Україна світові?» (К.: Сергійчук М. І. ), де подано відомості про три сотні українців, що лишили слід у світовій культурі. Натомість наш альманах знайомить лише з чотирма постатями, але читач таки не буде у претензії за суворе кількісне обмеження, оскільки воно компенсоване безсумнівною якістю «портретів»: приміром, у В. Сергійчука йдеться про Георгія Кістяківського у двох абзацах, а тут — на 170–ти сторінках.

Альманахи «Хроніки 2000» — це збірки малоприступних архівних матеріалів про відомих осіб. Відчутна хиба цього культуртрегерського проекту — відсутність сучасних коментарів, які би «вписали» публіковані свідчення до сучасного стану знань. Проте 77–ма «Хроніка» є приємним винятком, бо містить достатньо ґрунтовну передмову відомого історика–культуролога Ігоря Гирича. Можливо, ця принада зумовлена обраними персоналіями, знаними в Україні ще далеко не адекватно їхньому світовому реноме. А отже, й більшість матеріалів цієї книжки — раритетно–ексклюзивні.

Оглянемо портретну галерею збірки по порядку. Першим репрезентовано Георгія Кістяківського, зі славного українського роду, що дав Україні відомих юристів, соціологів та держслужбовців. Питання про їхню «українськість», як справедливо зауважує І. Гирич, річ складна. Дід Г. Кістяківського був відомим діячем «Старої Громади» в Києві — саме з того українського клубу «рекрутували» посадовців для першого українського уряду 1917 року. Його батько став одним із перших академіків щойно створеної 1918–го гетьманом П. Скоропадським Української академії наук. Але «повернення до Києва в часи гетьманату П. Скоропадського не виробили з Б. Кістяківського людини, що стоїть на позиціях окремішності України. Навіть ставши академіком УАН, він залишає Київ з денікінськими військами... Потрапивши на еміграцію у Францію, до білої еміграції пристав і брат Богдана — Ігор Кістяківський — міністр юстиції і внутрішніх справ Української Держави».

Віце–президентом Американської Академії наук пізніше став молодший з роду — Георгій. Він, як і батько–дід, був громадянином Російської імперії; українські визвольні змагання були для них неприйнятні. Разом із батьком «Г. Кістяківський воював у Добровольчій армії і був танкістом військ А. Денікіна. Та й у вигнанні долучився до Білої російської, а не української уенерівської чи гетьманської еміграції». Еміграція до Сполучених Штатів зробила з нього стовідсоткового американця (якого відтепер звали, ясна річ, Джорджем). Тут він зробив кар’єру науковця–хіміка — і то блискучу кар’єру: під час Другої світової війни Г. Кістяківського залучили до топ–менеджменту «Мангеттенського проекту» — створення атомної бомби. Тут він був керівником відділу вибухових речовин і відповідав за створення детонатора. Як відомо з історії Хіросіми та Нагасакі, зі своїм завданням Г. Кістяківський впорався уповні.

Потім він став активістом американського антиядерного руху і водночас — радником з питань науки та технологій при трьох поспіль президентах: Ейзенхауері, Кеннеді та Джонсоні. Працюючи радником, Г. Кістяківський вів щоденник, частина з якого й опублікована в рецензованій книжці. Такого роду мемуарної літератури ми, здається, досі не мали — «живі» свідчення того, як вершиться геополітика на найвищому щаблі. Наш земляк зафіксував усе: і президентські емоції, які впливають на державні рішення; і багатоходові лобістські спецоперації з розподілу бюджетного пирога Америки; і культурний рівень осіб, що вершили тоді долями світу. А упорядники вибрали для нас найцікавіше з тих записів: період першого візиту М. Хрущова за океан та Карибської кризи.

Окрім навколополітичної інформації, тут міститься чимало свідчень побутового, сказати б, характеру, які дають нам знання з перших рук про американську демократію. Наприклад, про справжню незалежність тамтої університетської системи. Г. Кістяківський згадує, як прикро вразив його лист від адміністрації університету, де він читав лекції, «що Гарвард наступної осені не візьме мене на погодинне викладання». А тепер спробуйте уявити, що, скажімо, Київський університет відмовляє людині, яка чи не щодня бачиться з президентом країни...

Другий портрет у книжці — Ігор Сікорський. Тепер уже, здається, всі в Україні знають, що цей киянин — родоначальник американського вертольотобудування. Але на цьому наше знаття здебільшого й обривається. Принаймні книжок про нього пригадати не можу. А от в Америці таких книжок вийшло декілька, і фрагменти з них представлені в альманасі «Хроніка 2000». Ось головний висновок: «Якщо хтось відкрив еру гелікоптерів, то це Сікорський... Хай не він винайшов цю нову форму польотів, але він створив першу у світі компанію, яка налагодила серійне виробництво гелікоптерів і була єдиною аж до кінця ІІ Світової війни».

Біографія Ігоря Сікорського — це біографія успіху, посібник для всіх тих, хто насмілюється підкорити світ. У 23 роки (1912 р. ) він їде з провінційного на тоді Києва до столиці імперії Петербурга і того ж року стає головним інженером авіазаводу при Російсько–Балтійському вагонобудівному заводі. Наступного року цей завод випускає перший у Росії комфортабельний авіалайнер — чотиримоторний літак, що його назвали «Великий», де були «такі небачені зручності, як закрита кабіна, туалет, оббиті крісла... оглядовий балкон для пасажирів». А ще через рік тут запустили в серію другий винахід І. Сікорського — найпотужніший бомбардувальник Першої світової війни «Ілля Муромець» (усього виготовлено 70 бойових машин).

До США емігрант І. Сікорський потрапив без грошей та знання мови. Але через п’ять років збудував великий двомоторний біплан, що став прототипом більшості сучасних літаків, а трохи згодом спроектував літак–амфібію, який домінував на панамериканських авіалініях аж до ІІ Світової. По війні він повернувся до своєї старої (ще київських часів) ідеї вертикального злету і почав проектувати та будувати верто­льоти. Його S–55 став піонером гелікоптерного пасажирського сполучення у США; на ньому було здійснено перший в історії трансатлантичний гелікоптерний переліт, а під час Корейської війни військовий варіант цієї машини так само уперше довів незамінність гелікоптерів у бойових діях. 1953–го року за ліцензіями І. Сікорського гелікоптери будували у Британії, Франції та Японії (на щойно створеному заводі «Міцубісі»). А наприкінці 1960–х І. Сікорський почав будувати... швидкісні поїзди. Його «Метролайнери» курсували на основних трасах: Нью–Йорк — Бостон, Монреаль — Торонто.

У нашій книжці є рядок, що провокує адреналінові очікування: «Також він написав автобіографічну оповідь про своє життя під назвою «Роман летючого S». Такі нотатки, якби їх видати в нас, цілком можуть позмагатися з біографічними матеріалами Говарда Х’юза, що стали основою оскароносного кінофільму.

Найменше відомостей маємо про третього фігуранта збірки — Георгія Вернадського. Навіть в «Енциклопедії українознавства» професора Кубійовича є тільки стаття про його батька Володимира Вернадського (теорія ноосфери, пам’ятаєте?). Лише у підготовленій академічним Інститутом історії «Енциклопедії історії України. В 5 т. Том 1. А–В» (К.: Наукова думка, 2003) міститься біографічний нарис про цього історика й політолога, професора одного з трьох найбільших університетів США — Єльського. Щоправда, у цій статті Г. Вернадського названо «російським істориком» по тому, як батька задекларовано «представником давнього козацького роду». Але ж із Росії Георгій емігрував 1920–го і все життя пробув американським істориком Джорджем...

Відтак лише процитую декілька промовистих місць з американських праць Г. Вернадського про Леніна (робота 1931–го року), щиро шкодуючи, що упорядники не з’ясували вплив цих висновків на тодішню «совєтологію»: «З метою привернути людей на свій бік Ленін свідомо грав на темних інстинктах юрби — заздрості та ненависті... Йому було потрібно волання, яке утримувало б людей на вулиці, яке розпалило б почуття неорганізованих натовпів і закликало їх згуртуватися навколо червоного прапора большевиків. Таким воланням стало «Грабуй награбоване!»... Якщо судити за кількістю людських життів, знищених урядом Леніна, то неможливо не зарахувати Леніна до найжахливіших тиранів, яких знала історія».

Найбільше місця в альманасі віддано скульпторові світової орбіти Олександрові Архипенку — це колаж із ґрунтовного каталогу, виданого до світового посмертного турне його творів (1969) та власної книжки О. Архипенка «П’ятдесят творчих років» (1960) — обидві у нас раніше не перекладалися. В обох текстах зібрано найбільш точні й адекватні оцінки творчості скульптора (сам О. Архипенко ретельно визбирував висловлювання критиків на свою адресу, а потів коментував їх — і це є у збірці).

Оцінки такі: «Невпинний потік ідей... Він ліпив спогади про візії чи жести» (Гійом Аполлінер); «не тільки художник, але також і винахідник скульптурних форм. У царині мистецтва він вишукує базові елементи предметів і явищ» (Святослав Гординський); «першим, хто може пишатися собою за збагачення скульптури ХХ ст. новими цінностями, є Олександр Архипенко» (знаний німецький мистецтвознавець 1920–х років, професор Ганс Гілдебрандт); «він розуміє, скоріше інтуїтивно, що іноді викручена статуя виглядає більш монументально, ніж цілком реалістична. Ось тому ми багато в чому маємо завдячувати варварам, що відбивали в грецьких статуях голови, ноги, руки... завдяки їм навіть деякі солодкаві витвори еллінів дійшли до нас такими монументальними!» (ще один тодішній німецький професор–мистецтвознавець Теодор Дойблер).

Оминаючи купу інших, не менш цікавих, рефлексій, акцентую увагу читачів на тому, що саме О. Архипенко був чи не найбільшим промоутером нинішнього всемогутнього дизайну: «Практичні дизайнери всіх напрямків дивилися на роботи Архипенка з великою зацікавленістю. Тому вони й поквапилися пристосувати його граційну обтічність до своїх скороминущих цілей — крикливих дешевих прикрас, реклами курчат і таке інше», — так писала головна газета Сан–Франциско 1951–го року. А поруч доречно процитувати таке: «Крім Пікассо, жоден художник не зазнавав таких шалених атак, такого систематичного шельмування і кпинів, як Архипенко».