Механічні деталі видінь

Приблизно щоп’ять років Стівен Кінг видає збірку новел (у «гіршому випадку» — повістей). Це вже не просто традиція, а своєрідний ритуал, яким письменник убиває двох зайців: одного він звично жертвує своєму Постійному Читачеві, іншого ж ховає до морозильної камери. З надією, що той час, коли доведеться розморозити цей стратегічний запас, настане ще не скоро. Він бо добре знає: «В житті є багато речей, що нагадують катання на велосипеді, але вміння писати короткі оповідання до них не належить. Можна забути, як це робиться».

Нова збірка Стівена Кінга «Коли впаде темрява», спритно оприлюднена харківським «Клубом сімейного дозвілля» (якщо хто стежить за українсько–російським видавничим змаганням на швидкість публікації світових бестселерів, можете записати ще один гол на нашу користь; і знову відзначився перекладач Олександер Красюк), містить тринадцять оповідань. На перший погляд, нічого дивного. «Король жаху» й число тринадцять — гармонійне поєднання. Пастка полягає в тому, що ти відчуєш потребу перерахувати кількість оповідань у цій книжці, не повірити, і знову перерахувати. А потім рахуватимеш усі речі, які тебе оточують. Радітимеш парній кількості черевиків у передпокої та сахатимешся звичайних букетів із непарною кількістю квіток (а про число 13 навіть краще не згадувати). І подумаєш, що це не така вже й безглузда ідея. І вжахнешся від однієї лише цієї думки, з якої починається у кращому випадку синдром нав’язливих станів, а в гіршому — подорож до іншої, вкрай незатишної і густо заселеної монстрами, реальності.

Що ближче до темряви, то більше зморщок довкола очей, більше втоми і більше червоного, зрештою — більше можливості роздивитися, що чекає по той бік. Стівен Кінг звик зазирати туди, де чекають на кожного з нас. Він просто виконує свою роботу трохи краще, ніж більшість інших хлопців, навчених проколупувати дірки у стінах нашого затишного світу. Кінг нагадує одного з тих робітників у комбінезонах, які вільно переходять через роздільну смугу світів у новелі «Велотренажер», щоб хоч якось, ціною неймовірних зусиль, підтримувати баланс. Ідея балансу між світами, збереження якого і є сенсом життя, — одна з найважливіших у творчості Кінга. Власне, саме їй присвячений цикл романів «Темна Вежа», а сюжети численних його романів зроджені внаслідок моторошних фантазій, що може трапитися, коли цей баланс порушиться — чи то у родинних взаєминах, чи то у розташуванні речей, чи то глибинах власної свідомості, — внаслідок чого «весь той потойбічний космос просочиться до нас, як блювотиння крізь мокре денце паперового пакета».

Порівняно з попередньою збіркою оповідань 2002 року («Все можливо»), нова книжка Кінга помітно слабша. Заморожених зайців у нього залишається дедалі менше, тому доводиться утримувати голодну публіку оповідками про славетні полювання минулих десятиліть, ба навіть відшуковувати на горищі давно забуті опудала на кшталт давньої новели «Пекельний кіт», змайстрованої з реверансів перед «Чорним котом» Едгара По. За винятком цього оповідання, решта написана фактично «на одному диханні», але більшість із них є своєрідним поверненням до ключових тем, ідей та сюжетних подробиць останніх романів Кінга. Він намагається знову і знову розповісти ті епізоди, які вмуровані в «Історію Лізі» чи «Острів Дума». Дівчина–колобок, яка тікає від спогадів про смерть доньки й опиняється в руках одержимого маніяка — це та ж таки Лізі, а герой «Велотренажера», що не стільки бореться з відчуттям утрати та зайвою вагою, як вибудовує свій шлях «по той бік мороку», — мало чим відрізняється від Едгара Фрімантла і його острівної терапії мистецтвом. «Я створив вас зі споминів і запчастин», — ці слова Кінг міг би сказати й багатьом іншим героям своїх нових оповідань, від яких віє попелом і піском.

Звісно, того абсолютного горрору, яким Кінг насичував оповідання «Команди скелетів», уже ніхто від нього й не чекав. Але й такої нечувано низької концентрації монстрів на сторінках його прози я не пригадую. Власне, лише в одній — і, мабуть, найкращій у збірці — новелі «N» на читача чекає побачення з уже знаною проекцію зла, котра вигулькує наприкінці тієї самої «Історії Лізі».

Чого від Кінга варто було найменше очікувати — так це історії під назвою «Речі, які вони залишили по собі». Ця крихка психологічна новела про події 11 вересня пронизана відчуттям безповоротних змін, яких зазнав світ, і хоча про це вже говорилося багаторазово, Кінгу вдалося показати ці зміни не в глобальних масштабах — людства, нової геополітики чи ще якоїсь апокаліптичної маячні — а лише на прикладі поодиноких речей, залишених людьми після наглої смерті. Речей зі своїм життям заради тих, хто вижив.

«По той бік темряви» залишає відчуття, що справжні жахіття якраз і починаються там, де закінчуються байки про нашестя вампірів та демонів. Так, вони можуть бути нудні, як старіння, та повільні, як смерть ракового хворого. Це ті речі, з якими більшість із нас рано чи пізно знайомиться. Для горрору цього іноді замало, а чи встигне Кінг перемолоти ці кістяки на літературу — ще побачимо.