«Мазепа­фест» — головний культурний феномен Полтавщини, який за сім років існування не тільки виробив власну музично­молодіжну політику, сформував смаки й істотно вплинув на розвиток жанру в самому місті, а й «робить погоду» у цілому регіоні, до якого входять сумська і харківська області. Від початку фестиваль мав міцний історико­ідеологічний підмурівок, який можна вкласти у формулу «історія, патріотизм, національна ідея». Найяскравішими виразниками мазепинського духу були «Плач Єремії», «Вій», «Гайдамаки», «Вася Клаб», «Сад», «Перкалаба», «Кому вниз». Відомий трек останніх — пісня «Гуцул», стала гімном «Мазепи­фесту», яким розпочинається та завершується шоу.

Днями в українські музеї передали 29 картин українця, котрий усе своє свідоме життя жив і працював на Туманному Альбіоні. Акція проходила на високому державному рівні: передачею опікувалися Міністерство культури України та Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України, що діє при Мінкульті. Таким чином культурне керівництво держави намагалося привернути увагу до законодавчих проблем повернення українських культурних цінностей.

Від сьогодні зі спокійною душею і словами «ні пуху ні пера» можна надсилати свої щойно написані рукописи романів, п’єс, кіносценаріїв і віршів на конкурс «Коронація слова». Перемога не головне — таких висновків можна дійти після прес–конференції, де організатори конкурсу — Юрій і Тетяна Логуші — підбивали підсумки про видані твори після «Коронації слова — 2008». У кожній із чотирьох номінацій по три премії і, відповідно, стільки ж лауреатів. Якщо творця при параді урочисто викликають на сцену під час церемонії нагородження в Театрі Франка і вручають конвертик із заслуженою премією, очевидно, що він сподівається найближчими місяцями побачити свій твір на полицях книгарень, на екранах чи сцені.

Приблизно щоп’ять років Стівен Кінг видає збірку новел (у «гіршому випадку» — повістей). Це вже не просто традиція, а своєрідний ритуал, яким письменник убиває двох зайців: одного він звично жертвує своєму Постійному Читачеві, іншого ж ховає до морозильної камери. З надією, що той час, коли доведеться розморозити цей стратегічний запас, настане ще не скоро. Він бо добре знає: «В житті є багато речей, що нагадують катання на велосипеді, але вміння писати короткі оповідання до них не належить. Можна забути, як це робиться».

В урочищі Заруда, котре розкинулося на краю села Куцівка, що в Смілянському районі на Черкащині, тихо хлюпоче водами тамтешній ставок. Тут безлюдно, тільки ледь чутно шелестить очерет, схиляючись під подихом вітру. Колись над цим урочищем на краю великого поля стояла батьківська хата Тодося Осьмачки. У ній він народився і виріс. Нещодавно його земляки встановили тут пам’ятний знак. Віршовані рядки, написані Осьмачкою: «Мріяв все, — що колись повернуся до поля», стали справді пророчими.

77–й випуск альманаху «Хроніка 2000» має рекламну назву, здатну попервах дезорієнтувати читача. Справді, читаючи на обкладинці: «Культура і наука світу: внесок України» — ви вправі очікувати на енциклопедичний формат, як–от, наприклад, у минулорічній книжці Володимира Сергійчука «Що дала Україна світові?» (К.: Сергійчук М. І. ), де подано відомості про три сотні українців, що лишили слід у світовій культурі. Натомість наш альманах знайомить лише з чотирма постатями, але читач таки не буде у претензії за суворе кількісне обмеження, оскільки воно компенсоване безсумнівною якістю «портретів»: приміром, у В. Сергійчука йдеться про Георгія Кістяківського у двох абзацах, а тут — на 170–ти сторінках.