Байдарка орендована. А «Швейцарія» — своя

Пізнати незвідані куточки краю, де ти живеш, зрозуміти, що за незвичайним не варто далеко ходити, — такою була мета журналістського прес–туру, організованого управлінням культури та туризму Рівненської облдержадміністрації. Спокусилася тим, що хоча вже не раз милувався краєвидами Надслучанської Швейцарії, мальовничими руїнами Губківського замку, бувала у заказнику «Соколині гори», але ж сплав Случем байдаркою — зовсім новий для мене маршрут. Експедиція була розрахована на два дні. Отож, завантаживши в мікроавтобус спорядження, під керівництвом голови правління клубу туристів «Обрій», байдарочника з багаторічним стажем Івана Оліферука, вирушаємо до селища Городниця Житомирської області. Саме звідти й розпочалася наша подорож річкою Случ.

Байдарка для початківців та «ляканий» чай

Наша «флотилія» складалася із шести байдарок. Увесь свій скарб — намети, спальні мішки, теплі речі, продукти — розмістили на них. Байдарка — посудина надійна і хоча важить лише 35—40 кілограмів, та на воді тримає всі 350. До того ж стійка на хвилях, і, щоб перевернутися на ній, потрібно добре постаратися. Звичайно, досвідчені байдарочники відразу легко набрали темп, але згодом і нашому «екіпажу» новачків удалося опанувати основні премудрості управління легким і в’юнким плавзасобом. Сплав на байдарках — це корисний здоровий відпочинок, захоплююча туристична подорож, але ще й неабияке фізичне навантаження, адже гребти веслами треба постійно. І добре, коли робите це правильно, інакше до вечора рук не відчуватимеш.

Річка Случ бадьоро біжить звивистим неспокійним руслом, але підходить для сплаву як початківців, так і бувалих спортсменів — для вдосконалення майстерності. Найбільше ми зазнали клопоту під час проходження під мостами та через перекати, коли течія стрімко несла байдарку на валуни та підводні камені, і потрібно було добре попрацювати веслами, щоб їх оминути, не пошкодити байдарку та не скупатися у воді.

Перша наша зупинка — після здолання приблизно 15 кілометрів шляху. Трохи стомлені, розпалюємо вогнище, нарізаємо бутерброди, а Іван Оліферук пригощає всіх «ляканим чаєм». Це винахід туристів: коли чаїнки не бажають осідати на дно, потрібно так голосно крикнути в казанок, щоб не лише чаїнки «злякалися», але й верхівки дерев зашуміли. Скажу вам, чай виходить смачнющий. Отож, підкріпившись та помилувавшись краєвидами, вирушаємо далі, адже до місця наступної стоянки ще кілометрів із 20.

Добралися до села Маринин, а це вже у Березнівському районі Рівненщини, де на нас чекав нічліг у садибі «сільського зеленого туризму». Господарі обійстя Віталій та Микола Лашти пригостили нас своїми фірмовими стравами — рибною юшкою та кулішем.

Швейцарія над Случем

Зранку — знову в дорогу. Спочатку піднімаємося на Княжу гору, що височіє поряд із селом. За документами XVІ століття Маринин згадується як містечко із князівським замком. Його, як і православний чоловічий монастир, заснував князь Богуш Корецький. Від споруд не лишилося й сліду — тільки замчище на Княжій горі та самотній кам’яний хрест на місці давнього монастиря. Але звідси відкривається неповторна панорама: мальовниче ложе старого Случа з порогами, скелястими каньйонами, крутими обривами, і дивосвіт зелені. Роздивляєшся і дивуєшся: як порівняно «млявий» Случ зумів пробити собі дорогу крізь потужну гранітну перепону? Може, у те незапам’ятне стародення він, юний, був напористим і бурхливим, а нині, створивши на землі диво, втомився і заспокоївся?

Не захоплюватися красою цієї частинки Березнівщини просто неможливо. Із берега це споглядання дає зовсім інші відчуття, а коли сидиш у байдарці посеред річки і дивишся у височінь — здається, що хмари чіпляються за верхівки дерев. І руки самі тягнуться до фотоапарата.

Цей унікальний куточок природи ввібрав у себе ліс, гори і степ, а ще природа наділила цю місцевість цілющими джерелами та рідкісною рослинністю. Розповідають, трапляється в цих краях реліктова рослина — азалія понтійська, або рододендрон жовтий, що занесений у Червону книгу України. Невідомо, як ця рідкісна рослина тут з’явилася. Адже найближче місце, де вона росте, — Кавказькі гори. Азалія понтійська є прикрасою багатьох ботанічних садів світу, а на Поліссі росте вільно.

Поступово занурюючись у Надслу­чанську Швейцарію, тільки й чули: «неймовірна краса», «неперевершено», «надзвичайно». «Альпійську» назву ця місцевість отримала від самих швейцарців. Нібито в одного з місцевих вельмож була дружина–швейцарка. Коли її батьки приїхали сюди погостювати, то захоплено вигукували, що горбисті ландшафти долини річки Случ зі скелястими берегами, заплавними луками, густими лісами дуже нагадують їм батьківщину. З того часу й пішло — Надслучанська Швейцарія. Багато у нас в Україні тих «швейцарій» — Волинська, Подільська, і от наша — Надслучанська.

Зробили зупинку біля скелі альпіністів. Виступи гранітів кристалічного щита й нині активно використовують скелелази, а раніше тут регулярно проводили ще й всеукраїнські змагання. А от наших предків вабила насамперед стратегічна вигідність високих пагорбів і скель, а також наявність повноводної річки, що сприяло торгівлі. Не дивно, що майже на кожній величенькій горі тут виявлено давньоруські городища.

Губківська фортеця

Далі нас чекала ще дивовижніша зустріч — із ландшафтним заказником «Соколині гори», пейзажі якого вважають найкрасивішими в регіоні. Версій щодо виникнення назви місцевості дві. Одна прозаїчна — через велику кількість соколів, що колись жили по горбкуватих берегах Случа, а друга — романтична. Легенда розповідає, що місцевий князь заборонив дочці брати шлюб із простолюдином і замурував її у високій вежі. Кохання ж молодих було таким палким, що вони перетворювалися на соколів і вилітали на побачення. Про це дізнався батько, прокляв їх, а закляття було настільки сильним, що воно на віки вічні прирекло закоханих літати у соколиній подобі. А той князь був власником Губківського замку, що вважався одним із найнеприступніших на Волині, адже розташувався на вершині 35–метрової скелі.

За описами, замок мав чотири вежі з бійницями і ворота з підвісним мостом. У внутрішній частині — господарські приміщення, глибокий колодязь, а також підземелля з в’язницею і льохами. Звичайно, не обійшлося і без легенд про підземний хід, що начебто вів аж до Марининського монастиря, а ще про скарби, що до цих пір приваблюють шукачів пригод.

Тривалий час замок належав роду Семашків. Його кілька разів захоплювали татари, козаки, але найбільшого лиха замок зазнав у 1704 році, коли війська Петра І зруйнували не тільки його, а й усе містечко Губків. У 1708 році шведська армія довершила загибель колись грізного укріплення. Зараз на горі, що піднімається над Случем, видно залишки мурів замку. Руїни нагадують кам’яну піч, що залишилася після пожежі на попелищі дерев’яного будинку. Серед них можна знайти і засипаний замковий колодязь.

А от ще одна легенда розповідає про булаву гетьмана Богдана Хмельницького, яку заховали тут–таки, десь поблизу Губківського замку і Соколиних гір. Нібито охороняють клейноди душі загиблих козаків, чекаючи того, хто був би гідний здійняти над Україною символ гетьманської влади.

І фортеця, і Губків, що був тоді містечком із власними гербом, бургомістром і управою, після руйнації вже ніколи більше не підносилися. Власники перенесли резиденцію в сусіднє село, але за кілька років на іншому березі річки заснували нове містечко Людвипіль (теперішня назва — Соснове). Саме тут і завершилася наша подорож на байдарках. За два дні ми здолали понад 55 кілометрів водного шляху.