Легенди і реальність СУМу

Спілка української молоді щонайменше тричі у своїй історії ставала найвідомішою молодіжною українською організацією. Легендарними є історії про створення підпільної організації в першій столиці радянської України та знищення її на гучному «харківському» процесі, існування найчисельнішої молодіжної організації в діаспорі, гучні акції СНУМ—СУМ на межі 80—90–х років минулого століття.

Київ — Харків — Соловки

Про Спілку української молоді широкий загал несподівано дізнався у березні—квітні 1930 року. Тоді на великому судовому процесі, що відбувався у приміщенні головного театру тогочасної столиці України — Харкові, було засуджено 45 видатних інтелектуалів. Про сенсаційний «процес СВУ—СУМ» багато писали, його навіть транслювали по радіо. Адже йшлося про існування та діяльність двох підпільних антирадянських організацій — Союзу визволення України на чолі з Сергієм Єфремовим, якого називали «совістю нації», та Спілки української молоді, яку очолював небіж Єфремова — Микола Павлушков.

Пізніше історики та громадськість дискутуватимуть щодо реального існування чи інспірації певними органами обох цих структур. Утім на той момент сам судовий процес та ідеї підсудних дуже сильно вплинули на українську молодь. Цей ефект посилився під впливом тривалих вироків, які отримали підсудні, а ще за якийсь час більшість учасників цієї справи було страчено. Зокрема, голову СУМу Миколу Павлушкова у 1937 році серед інших 1111 в’язнів Соловецького табору особливого призначення розстріляли «на честь 20–х роковин» Жовтневого перевороту.

Харківський процес у свідомості сучасників поєднав українських інтелектуалів, патріотичну молодь та автокефальну церкву. Після цих подій в Україні та за її межами з’являтимуться структури з ідентичними чи дуже подібними назвами, які тією чи іншою мірою вважатимуть себе послідовниками київського СУМу, який було знищено в Харкові. До прикладу, згадаємо про Спілку української молоді, яка з 1948 по 1951 роки діяла в селі Кошляки на Тернопільщині. П’ятеро юнаків віком 15 років, співпрацюючи з націоналістичним підпіллям, збирали інформацію про представників радянської влади, поширювали листівки, вивчали підпільні матеріали. Назву своїй організації підібрали відповідно до власних історичних знань — прочитавши у книжках про Миколу Павлушкова та його СУМ. У 1951 році кожного з п’яти хлопців засудили за переконання на 25 років ув’язнення та 5 років заслання.

Між СУМом і Пластом

У діаспорі СУМ створили, точніше, відновили після закінчення ІІ Світової війни. Відповідно до статистичних даних, на 1 січня 1946 року у таборах переміщених осіб (displaced persons – DP) в англійській, американській і французькій окупаційних зонах Німеччини та Австрії нараховувалось 102 тисячі українців. Така кількість здебільшого молодих українців і примара подальшого розселення по різних країнах та континентах підштовхнули активнішу громадськість до дискусії щодо створення великої національної молодіжної організації, яка мала б охопити найширші кола молоді та виховати їх в українському дусі. Майбутня організація мала стати запорукою порятунку україн­ства від асиміляції.

І хоча до створення в діаспорі СУМу було залучено різноманітні політичні та громадські українські кола, домінуючими засновниками Спілки української молоді були Організація українських націоналістів (бандерівці) та вихідці зі Східної України. Саме за їхнім наполяганням нова організація отримала назву «Спілка української молоді» й стала спадкоємцем СУМу 1925—1930–х.

Відновлення Спілки почалося з феноменальним завзяттям, адже від липня 1946 року і до 1948 року СУМ здобув 6330 членів. За наступні чотири роки СУМ поширився на інші країни та континенти і з’явився в Бельгії, Англії, США, Канаді, Австралії, Ар­ген­тині, Венесуелі, Парагваї, Бразилії, Франції, Іспанії, Швеції та Тунісі. У 1952 році в СУМі налічувалося загалом понад 8 тисяч осіб. Спілка української молоді стала найчисленнішою молодіжною організацією діаспори. У цей період у системі Спілки української молоді діяло 52 спортивні гуртки, 30 — хорових, 36 — драматичних, а також літературні, шоферські, технічні, з «ліквідації неписьменності». СУМ мав 60 власних бібліотек. Пік чисельності СУМу припав на кінець 1960–х років, коли в лавах організації перебувало 15 тисяч осіб, а остання країна, в якій з’явився СУМ, — Естонія (у 2006 році прийнята до світової структури).

Цікавими виявилися взаємини СУМу та Пласту. Спершу багато пластунів долучалися до діяльності СУМівців. А рішення СУМ про набір членства з 12–річного віку призвело до між­організаційної конкуренції. У 1950 році організації прийняли рішення: «приналежність молоді у віці її фізичного й духового формування одночасно до обох організацій із погляду педагогічного й організаційного є недоцільна... Тому пластуни не належать до СУМу, а члени СУМу — до СУП» (Союзу українських пластунів).

Поміж іншим, це рішення пришвидшило створення власне сумівської виховної методики, і тут у пригоді став авторитетний професор–педагог із Наддніпрянщини Григорій Ващенко, автор нової системи національної освіти та виховання. Характерно, що Степан Бандера двох своїх молодших дітей віддав у СУМ, а старшу доньку — в Пласт. Наступні провідники ОУН — Степан Ленкавський та Ярослав Стецько брали участь у СУМівських заходах, а всі наступники — Василь Олеськів, Слава Стецько, Андрій Гайдамаха та Стефан Романів — були активними членами СУМу.

«Ми були антикомсомольцями...»

Наприкінці 1980–х років масово стали з’являтися організації з ідентичною назвою. За словами Андрія Соколова, одного з тих, хто був тоді серед засновників і сьогодні є активним членом Спілки української молоді в Україні, ідея всеукраїнської організації визріла серед молодих членів Української гельсінської спілки. За порадою В’ячеслава Чорновола, її названо відмінно від діаспорного СУМу. 19 серпня 1989 року на горі Маківці, де Січові стрільці здобули перемогу над окупаційними російськими військами, молодь Львівщини проголосила створення СНУМ. У травні 1990–го Спілка налічувала 18 обласних організацій та понад тисячу членів.

...Львів, початок 1991–го, Радянський Союз. Осередок СНУМу влаштовує акцію. На мосту по вулиці княгині Ольги — величезний плакат із Гімну Української СРСР, зі словами на кшталт «Слава великому російському народу, який дав нам волю». Білий день, група молодих людей зриває той плакат і скидає на землю. За цей час «стукачі» викликали підрозділи міліції. Їдуть «воронки», мигають. Міліція, з одного боку, має затримати хлопців, а з іншого — не хоче...

Черкащина. Два автобуси зі СНУМівцями заїж­джають до невеликого містечка. У центрі міста, біля флагштоку з прапором Радянського Союзу, з автобуса вискакують хлопці, один із них вилазить на флагшток і зриває червоний прапор при натовпі... Такі акції промовляли до людей: радянська система гнила.

Організація діяла на громадських засадах. Осередки (обласні, міські, навіть квартальні) брали під своє головування певний регіон республіки. І в тому районі мали щось зробити для утвердження України. СНУМівці їздили до глухих сіл, агітували за Україну: співали пісні, ходили з синьо–жовтими та червоно–чорними прапорами, роздавали агітки. І шокували місцеву номенклатуру. «Ми були антикомсомольцями, які нищили символи радянської епохи, агітували за українську незалежність, показували власним прикладом, що не треба боятися, що ми є і будемо боротися, — згадує Андрій. — Хоча деякі дії були доволі ризиковані: за ламання пам’ятників Леніну й замальовування російських написів передбачалася кримінальна відповідальність».

Революційна ситуація вимагала і революційних дій, можливо, не завжди розумних. СНУМ створювали для боротьби за незалежну Україну. І тут 1991 рік — Україна знову постала! Що робити? До цього не були готові й деякі політичні організації. Перша велика й незалежна молодіжна організація поєднувала в собі активну молодь із різними поглядами, що призвело до створення двох автономних структур. Спочатку Олег Вітович створює націоналістичну фракцію СНУМу, яка згодом перетворилася в УНА—УНСО. А після Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року інша частина членства, переглянувши мету й завдання, на Другому великому зборі СНУМу (14—15 грудня 1991 року) прийняла рішення про переорієнтацію на виховну діяльність та зміну назви на «Спілку української молоді». Ще через п’ять років, у 1996–му, СУМ з України та діаспори об’єднався в одну структуру, що юридично оформила «Центральну управу» СУМ у «Світову», а вітчизняний СУМ — у «Спілку української молоді в Україні».

Святослав ЛИПОВЕЦЬКИЙ,
Вероніка САВРУК

ВАРТО ЗНАТИ

Відомі СУМівці–сучасники

Сьогодні СУМівці в діаспорі очолюють основні організації, які представляють українські громади у країнах поселень — Світовий конгрес українців (СКУ), Конгрес українців Канади (КУК), Український конгресовий комітет Америки (УККА), Союз українців Британії (СУБ), Союз українських організацій Австралії (СУОА) та інші. СУМ дав Україні двох єпископів — Павла–Патрикія Хомницького (УГКЦ) та Йова Дерев’янка (УАПЦ в Австралії та Новій Зеландії). Із відомих сучасних науковців — професора Сорбоннського університету Володимира Косика. Серед представників СУМівської діаспори, які сьогодні мешкають у Києві, — «перша леді» Катерина Ющенко, президент Благодійного фонду «Карітас–Україна» Андрій Васькович, журналіст Степан Бандера.

У СНУМі (ще до об’єднання зі Світовим СУМом) перебували на чільних місцях тепер чинні народні депутати — Андрій Шкіль (БЮТ), Тарас Чорновіл (ПР), а також керівник Державного управління справами Ігор Тарасюк.