Голлівудська усмішка французької опери

Харківська філармонія, на відміну від інших класичних культурних закладів, які ніяк не можуть розпрощатися з радянським минулим, не дивиться налякано на ринкове сьогодення й дуже швидко познайомилася з поняттям «маркетинг». Віднедавна про філармонію пишуть у всіх ЗМІ, багаті харків’яни купують клавіші нового рояля, «губернатор» допомагає будувати розкішний концертний зал, у самій філармонії проводять опитування, розіграші, вводять абонементи й навіть з’явилися квитки «економ–класу» за десять гривень. Відповідно, філармонія лишається також чи не єдиним закладом, який не надає своє приміщення закордонним поп–артистам, а сама запрошує зірок світового масштабу. Так, минулої суботи харків’яни тішилися оперним співом свого колишнього земляка Сергія Стильмашенка, нині соліста Паризької національної опери.

«Пазл європейської культури не скласти без опери»

Сергія Стильмашенка хар­ків’яни слухали зовсім недавно — у березні, але після того бурхливого захоплення, яке французький баритон викликав у рідному місті, він пообіцяв повернутися якнайшвидше. Звісно, з новою програмою. Цей дивовижний вечір, що проходив у Харківській філармонії в рамках програми «Зірки світової оперної класики», поєднав у собі найкращу французьку, італійську та російську класичну музику. Елегантний, вишуканий і справді європейський Сергій Стильмашенко виконав арії з «Вільгельма Телля» і «Сивільського цирюльника» Россіні, «Дон Карлоса» і «Ріголетто» Верді, «Євгенія Онєгіна» Чайковського, «Кармен» Бізе. Партії Кармен виконала солістка Харківської філармонії Марина Чиженко, диригував дійством головний диригент філармонії Юрій Янко. Стежачи за Сергієм Стильмашенком і слухаючи його дивовижний голос, не могла не відзначити: «І в опері бувають співаки з голлівудською усмішкою».

«Україна Молода» зловила Сергія Стильмашенка напередодні концерту. Із дружиною–француженкою Елєн Сергій говорив французькою, з «УМ», як то не дивно для колишнього харків’янина, — гарною українською. Зі Стильмашенком в Україні виходить так, як із багатьма талановитими нашими митцями: його знають там, але майже не знають тут. Тож на сьогодні Сергій виступав в Україні лише перед харків­ським слухачем. І то не в опері, а в філармонії.

— Мене то не дуже дивує, — пояснює Сергій Стильмашенко. — Так само в усіх країнах: тебе мають знати. Навіть якщо ти співаєш у найбільших театрах світу, тебе не повинні знати скрізь. Ти маєш приїхати сюди, щоб тебе відкрили. Я співаю найбільше у Франції, там мене найкраще і знають. Виступи в Італії, Іспанії чи Німеччині пов’язані передовсім із французькими контактами.

— Тобто це ваша провина, що вас не знають в Україні?

— Так, треба самому домовлятися про виступи. У мене є агенти, але вони не працюють з Україною. Я розумію також і наших диригентів. Що їм до того, де я співаю? Їм потрібно мене випробувати. Харківська філармонія — це рідне місце, бо ж тут моя мама довго працювала, її ще пам’ятають, малим я їздив із харківським оркестром на концерти. Поки що у мене не склалося співати у Харківському академічному театрі опери та балету. Розмови були, але все не збігалися робочі графіки.

— «Без опери не можна уявити сучасну європейську культуру», — сказали ви в одному інтерв’ю. Опера справді конкурує з сучасними видами мистецтва?

— Я не знаю, який вид мистецтва є нині в Європі найважливішим, але пазл європейської ідентичності не можна скласти без опери. Любов до опери — це один із показників, за яким можна визначити, ким є людина. Якщо ти не знаєшся на опері, вважають європейці, ти далекий від розуміння культури.

«Краса опери в тому, що над нею можна експериментувати»

— Французькі романісти минулих століть переконали світ, що до опери ходить еліта суспільства. У столітті двадцятому оперна аудиторія змінилася?

— Розквіт європейської опери — кінець XVIII століття — перша половина XIX століття. Але й тоді до опери ходили не лише аристократи, а й простолюд. Хоча, звісно, розуміння опери потребує певного виховання. Тому присутність в опері — це часто показник не лише культурного, а й соціального рівня. У Франції після концерту часто зустрічаєшся з усілякими впливовими людьми — директорами департаментів, сенаторами. Але й пересічні люди ходять, чомусь більше на Півдні... Свого часу я переїхав із Канади до Франції, бо лише Паризький реґіон робить удвічі більше спектаклів, ніж уся Канада. І квитки тут недорогі...

— Скільки коштують квитки на вистави в Паризькій національній опері?

— Найдешевший квиток, коли ти маєш стояти, — вісім євро. Це смішно, бо ж, наприклад, в Америці чи Канаді ціни починаються з 50 доларів. Ще у Франції є дуже багато програм для дітей, пенсіонерів. Там є розуміння, що оперу потрібно підтримувати.

— Чи є таке розуміння, на вашу думку, в Україні? Здається, у нас оперу сприймають як застаріле мистецтво...

— Подеколи вони мають рацію (усміхається). Щоби зробити добру оперу, потрібно чимало інгредієнтів. А коли люди бачать роками ті ж самі спектаклі, у тих самих декораціях — це неможливо! Можна мати в репертуарі кілька таких раритетних спектаклів, але ж краса опери полягає у тому, що над нею можна багато експериментувати. Це стосується і звуку, і кольору, і декорацій, і часу. У Німеччині, навпаки, інша крайність — там забагато експериментують в опері. Інколи то уже експерименти заради експериментів.

— Тобто опера, на ваш погляд, має еволюціонувати?

— Якщо мистецтво не еволюціонує, воно є мертвим. Не потрібно, звісно, експериментувати лише для того, щоб просто шокувати публіку. Хоча шок допомагає людині задуматися над підсвідомим. Є багато вдалих експериментів, коли оперу змішували з кінематографом. Або ж мені пощастило брати участь у «Русалці» Дворжака у постановці Роберта Карсона. До цього всі вважали, що музика тут хороша, але сама історія не дуже сценічна. Але Карсон зробив величезний крок у психоаналіз: він подав перехід русалки з лісу до замку як перехід від дівчини до жінки. Був басейн майже на сцені, сцена переверталася, піротехнічні ефекти... Дуже гарно, коли Карсон показує, як русалка бачить те, що відбувається на сцені, обома очима: дві такі дзеркальні картини... Казково! Але востаннє я був у «Ґранд Опера» на «Леді Макбет» —в якийсь момент я перестав дивитися, лише слухав добрих співаків. Там було забагато непотрібного насильства.

— З такого експериментального досвіду — ваша участь у фільмі «Нюрнберг» Іва Сімоно з Алеком Болдуїном у голов­ній ролі...

— Тоді я жив у Монреалі, мені запропонували роль радянського офіцера. То був маленький фрагмент, але він сподобався Болдуїну, так що це було приємно. Але кіно — то легше, ніж працювати в опері. В тебе є багато спроб.

«Без медійної складової опера неможлива»

— В українських театрах буваєте?

— Нечасто. Рівень є. В Україні багато гарних співаків. Бракує, звісно, нашим оперним театрам коштів. Те, що робиться в Харківській філармонії, мене дуже радує. Коли закінчать будівництво філармонії, вона стане найкоштовнішою перлиною Харкова.

— Пересічний українець з оперним співом пов’язує лише ім’я Володимира Гришка, та й то не через його репертуар, а через публічність. Це нормально?

— Я ще ніколи не працював із Гришком, але його метод правильний. Це ж саме зробив свого часу Паваротті — чим дуже посприяв популяризації опери. Без медійної складової сьогодні не обходиться ні політика, ні мистецтво. Хоча кожен сам вирішує, чого хоче досягти.

— Чого прагне Сергій Стильмашенко?

— Моя ціль — увесь час рости, бути кращим, бачити, що я можу будувати свою душу далі, що я стаю кращим музикантом, актором, що я змінюю щось навколо на краще. Слава — це лише додаток.

— Хвилювання не полишає навіть маститих акторів і співаків, коли вони виходять до своєї аудиторії. Що відчуваєте ви, коли виходите на сцену «Ґранд Опера»?

— Усе залежить від важливості й складності ролі, від твого самопочуття. Але хвилювання потрібне: це той вогонь, без якого твоя роль не буде досконалою. Паризька національна опера включає у себе «Ґранд Опера» й новішу «Бастилія–Опера». Звісно, «Ґранд Опера» — найкрасивіший оперний театр світу.

«Треба щось робити з маловідомою українською оперою»

— Вам, напевне, і досі складно співати французькою?

— Знаю багатьох французьких співаків, які теж вважають, що французькою дуже тяжко співати. Це не італійська! За дев’ять років я уже трошки прижився у Франції, але є ментальні коди, які я і досі розшифровую.

— Українці до вас підходять після виступів?

— Дуже приємно бачити українців на концертах. Важливо, що ми там тримаємося разом, маємо друзів, з якими можна поговорити українською чи російською, готувати українські страви. Добре, що тепер легко їздити до України, країни, яка, попри всі проблеми, є демократичною. Я виконую багато українських пісень і романсів — набереться на концерт. Опера українська, на жаль, маловідома. Хоча є хороший матеріал. Треба із ним щось робити.

ДОСЬЄ «УМ»

Сергій Стильмашенко навчався співу в Харківському інституті мистецтв у класі Тамари Веске. З 2001 року — соліст Паризької національної опери. Переможець міжнародних оперних конкурсів: Rosa Poncelle (Нью–Йорк, 1994), Tchek (Торонто, 1999), Marmande (Париж, 2001), «Янтарный Соловей» (Калінінград, 2006). На сцену Паризької національної опери виходив понад 150 разів, його спів слухали також у «Мадрід–Опера», «Монреаль–Опера», «Опера–Комік», «Квебек–Опера», «Ванкувер–Опера», а також у Страсбурзькій та Тулузькій національних операх, операх у Ліможі та Реймсі. У репертуарі Стильмашенка 50 оперних партій: Фігаро («Сивільський цилюрник»), Євгеній Онєгін, Князь Єлецький («Пікова дама»), Князь Данило («Весела вдова»), Марсель і Шонар («Богема»), Пітер («Гензель і Гретель»), Др. Малатеста («Дон Паскуале»), Риголетто та інші.