Код пам’яті

У радянські часи тут стояв інтернат. Місцеві називали його «інкубатором» — мабуть, тому що тут виховували сиріт та напівсиріт, яких звозили з навколишніх сіл. Діти шахтарів у двох школах селища отримували освіту «на общепонятном языке», а «інкубаторських» тому ж самому навчали українською. Від місцевих вони вирізнялися суржиком, ципками на руках, стрижкою «під нуль» і коричневими вельветовими «одностроями» (вельвет у «ранньобрежневські» часи був найдешевшою тканиною). Велика інтернаціональна дер­жава наче спеціально привчала нас до думки, що українське — то є щось неповноцінне... Коли ж настала «незалежність» — інтернат ліквідували: геть розвалили капітальну триповерхову споруду — із класами, майстернями, їдальнею, спальним корпусом...

Новодонецька аномалія

Кілька років тому на місці інтернату в Новодонецьку з’явився невеличкий храм. Це трохи здивувало, оскільки московській церкві в селищі задовго до того віддали цілий квартал т. зв. бараків (так тут називають одноповерхові гуртожитки «першопоселенців», що півстоліття тому їхали будувати нову шахту). Для чого громаді в сім тисяч мешканців ще одна церква? Та справжній шок пережив, коли недавно дізнався, що нова церква є українською. Точніше — греко–католицькою. Отож не поспілкуватися зі священиком «екзотичної» для наших місць «установи» було неможливо.

...Зранку біля храму порпалися будівельники. Запитую російською: де побачити священика, і несподівано один із робітників відповів чистісінькою українською: отець Володимир буде години за три, але, якщо треба, може назвати номер його мобільного. І хоча в його вимові не чутно було жодного галицького акценту, я знічев’я бовкнув (цього разу вже рідною мовою):

— То ви теж із Галичини?

— Ні, я зі Степанівки.

Степанівка — одне з най­ближчих до Новодонецька сіл. Колись давно між молоддю двох поселень точилася легка ворожнеча, що здебільшого обмежувалася «героїчними» теревенями: «Ми прийшли втрьох, а їх аж п’ятеро виходить...

— Ви, часом, не в цьому інтернаті навчалися?

— У нас своя україномовна школа працює, — із підкресленою гідністю відповів мій новий знайомець. І занурився в розмішування розчину.

Поклик предків

Власне, ми в Новодонецьку завжди знали, що десь поруч із нами мешкають «бендери» — вихідці із Західної України. Та оскільки вже діти колишніх вояків УПА і «просто» засланців із Галичини розмовляли однією з нами мовою — в нашому етнічному ковчегу на особливості походження кожного окремого індивідуума уваги практично не звертали. Зате тепер легко було вгадати, хто саме ініціював появу греко–католицької громади, можна сказати, на задвірках Донбасу. Отець Володимир, священик храму Преображення Господнього, підтвердив мою здогадку:

— Люди прочитали газету, дізналися, що в Донецьку є греко–католицька церква. І захотіли зареєструватися, щоб до них приїжджав священик. Із Донецька або Артемівська, де найближче були священики. Це Володимир Лабай, який перший був. Він служив в УПА, відбув табори, заслання... Зараз живе в Добропіллі, дочка забрала. Хворий.

Панотець назвав ще кількох людей із характерними іменами та прізвищами: Стефанія Олійник, Ярослава Гайвишин, Анна Яцишин... Під час хрущовської «відлиги» колишнім ворогам режиму формально дозволили повернутися в Україну з Колими, Сибіру та Казахстану, але далі західної околиці Донбасу не пустили. І в селах Олександрівського району на Донеччині з’явилися цілі «галицькі» вулиці. До речі, таким чином просто з точки зору хронології виходить, що галичани тут навіть більш укорінені, ніж основна маса російськомовних «номадів». Які в пошуках кращого заробітку кочували від однієї нової шахти до іншої.

— Переді мною були священики: Василь Пантелюк, Василь Іванюк. Коли люди звернулися, це був 93–й рік, а 94–го вже було зареєстровано парафію. Але отець Пантелюк тільки деколи приїжджав сюди з Донецька. Опісля дізналися, що і у Званівці (поблизу Артемівська Донецької обл. — Ред.) є церква. Олійник Стефанія поїхала у Званівку, де якраз і був Василь Іванюк. От він, практично, й почав будувати цю церкву. Довго тут служив, і десь у 2001 році він мене запросив (я тоді ще студентом був). Будували цю церкву практично самі люди, пенсіонери.

Згадавши про поневіряння українських релігійних громад у Луганську, яким відмовляють бодай у клаптику землі під храми, я вирішив, що те ж саме довелося пережити й греко–католикам у Новодонецьку.

— Ви знаєте влада дала нам землю, — розвінчав мої підозри священик. — Ніхто нічого не купував. Зараз земля наша, ми її взяли в постійне користування. Взагалі на цій території має бути церква, каплиця, дім священика...

— То ось цих працівників ви винаймаєте?

— Директор шахти Микола Крещенко донедавна негативно думав про нашу церкву, а коли я з ним сів, поговорив, то він, а потім інші начальники на шахті почали допомагати. Ті люди, які працюють, — вони від них. У нас дах був дуже поганий — то вони дали балки, дали профілі, дали людей і сказали: «Якщо потрібно, звертайтеся». І владика Степан добре до мене ставиться. Коли ми попросили про допомогу, він відгукнувся фінансами.

— Ваша парафія — навколишнє населення? Сусідні села не обслуговуєте?

— Їжджу тільки на Великдень, на Водохреще в сусіднє село Степанівка. Тамтешні греко–католики не зареєстровані, але оскільки багато сіл прилягає до нашої церкви, їжджу на весілля, на похорони. Ми б хотіли, аби нам у Степанівці виділили якесь приміщення. Там є будинок, де ми могли б збиратися, він пропадає — але нашій церкві відмовили! Мовляв, є вже одна церква...

Неофіти

— Якою мовою ви спілкуєтеся з місцевими?

— Я розмовляю українською, але коли бачу, що людина не розуміє — іноді зустрічаються такі — намагаюся пояснити російською. Моя жінка — медсестра, вона теж спілкується українською. На неї спочатку дивилися як на іноземку, але зараз це нормально сприймається.

У цей момент повз лаву, на якій ми сиділи, пройшов із відром розчину той самий робітник, що говорить українською. Отець Володимир кивнув у його бік:

— Шахтарі, які нам допомагають, мають працювати, як у зміні — від восьмої ранку до другої дня. А ось цей Валера каже: «Я в цього бородатого дядька не вірю, але хтось–таки є на світі». І коли зміна закінчується, він може ще працювати годину, дві. Хоча, здавалося б, — відробив зміну, та й пішов собі.

Валера, почувши таку характеристику, пригальмував:

— А я «тимурівець»! — і пішов працювати далі.

— Що вас вразило, коли приїхали сюди?

— Дуже страшно було; для мене все було сірим... Удома був газ, а тут його немає, за водою треба їхати кілометр–півтора... Але головне — сірість. Після нашої мальовничої природи для мене це було дуже дико. Але з часом звик.

Мабуть, саме ця «сірість» відлякує нинішніх молодих галицьких священиків. Отець Володимир поскаржився, що їхати сюди вони не поспішають:

— Запрошення є для семінаристів: приїдьте, подивіться. Але коли до роботи... Приїхали, подивилися: бідно, газу немає... Може бути жінка перешкодою, може, священик ще не готовий, молодий.

Епіцентр

— Де розташована найближ­ча до вас церква УГКЦ? У Званівці?

— Ні, найближча церква — в Петрівці Першій, отець Віктор. І отець Василь — це є Криниці. У «Рассвєті» є церква; там, правда, в хаті служать. А далі — Краматорськ, Сонцеве, Новоявленка...

Новодонецьк — це такий анклав шахтарського Добропілля посеред сільськогосподарського Олександрівського району. Так от перші три названі священиком села розташовані саме в цьо­му районі, причому два з них розташовані ближче до селища, ніж до райцентру («Рассвєт» — це, взагалі–то, назва колишнього колгоспу; село називається Новостепанівка). Чи то галичан опинилося в нашій місцевості так багато, чи так успішно несуть свою віру молоді отці — але шахтарське селище стає чи не столицею греко–католицизму для значної території у північно–західному кутку найчисельнішої області України. Як тут не запитати про методи роботи. І про звинувачення в прозелітизмі з боку, даруйте, конкурентів?

— Коли я починав робити перші кроки у 2002 році, пішов до школи, до дитячого садка. Через деякий час священик іншої конфесії пішов до того садка і почав говорити: «Ви будете прокляті». Бо ми є «не такі», ми — «неправильні». Але все ж таки дозволяли, щоб я приходив з дітьми займатися. Однак такої агітації, яка була 1994 році, що наша церква є неправильною, що «католицька» — то походить від слова «кат», тепер цього, дякувати Богові, немає. З владою стосунки майже ідеальні. Священик має довгий час працювати на свій авторитет, і тільки потім авторитет буде працювати на священика. За сім років, що я тут є священиком, — духовність піднімається. Тому що я знав людей таких... безбожників, і коли весь цей час — сім років — із людьми спілкуєшся, щось говориш про Бога... Вони, може, й не ходять до церкви, але Бога вже почали боятися. Це видно. І ще: священик має бути alter Cristus — «другий Христос», який практично повинен жити згідно з тим, чому людей навчає.