A la guerre... Пащекування нащадків

Колись давно, в ту епоху, яка насьогодні теж стала історією, я слухала в кіно «Вставай, страна огромная» — і священні мурашки бігли по спині, сильна пісня, я читала товсту книжку «Піонери–герої» — і шкодувала, що... війна закінчилася, й на мою піонерську долю не випаде такого жахливого щастя — вмерти за свою Батьківщину. В житті не лишилося місць для подвигу — їх зайняли везунчики, народжені на півстоліття раніше.

Ядерна війна (в яку, схоже, ніхто не вірив у 80–ті) здавалася техногенною примарою, винесеною за межі свідомості. Вона не давала шансу померти виклично, обливаючись красивими патьоками крові, з висмикнутою чекою від гранати в зубах, тобто померти як геройська дівчина, а не розплавитися від атомного гриба, стати безіменною кляксою на полтавському тротуарі, десь на півдорозі до школи. Була ще одна «проблема» — не клеївся образ ворога. Ненавидіти американців не вдавалося. Утім ніхто й не пробував. Особливо коли в місто після Олімпіади–80 завезли пепсі–колу. На відміну від кінофашистів (ненавидіти яких не мало жодного сенсу, адже всі вони були переможеними і давно вбитими), американці здавалися віддаленими, наче інопланетяни. Американці сиділи в сотах своїх неприродних хмарочосів, одягнуті в добротні джинси, посьорбували з соломинки божественну колу й посміхалися відкрито, як Дін Рід. Вони любили чудернацький запальний рок–н–рол. Зрештою, їхній Рейган не виглядав неприємнішим, ніж члени Політбюро ЦК у телевізорі.

Навіть тодішні підлітки розуміли, що «гонка озброєнь» — це своєрідна всепланетна гра, змагання ракет і карикатур у «Крокодилі», гра, від якої насправді ніхто не загине. А ось та війна, Друга світова, була реальна. І через кілька десятиліть по її завершенні нові покоління жили в її страшній героїці, прикрашеній пропагандою і культом братських могил у кожному селі.

Лише з розпадом СРСР стало зрозуміло, що то була справді остання глобальна грандіозна війна, у варварському, середньовічному сенсі. Коли армія — на армію, широко, з диявольським розмахом, фронт — на фронт, очі — в очі, багнет — у груди. М’ясорубка для мільйонів душ. За різними підрахунками, у тій війні загинуло понад 50 млн. людей; лише Радянський Союз втратив до 27 мільйонів!

Людство виросло після цієї війни, задумалося і змінилося. Маю на увазі не тільки росіян та американців, які негайно взялися розробляти абсолютно нові види зброї масового ураження, і не тільки німців, які ретельно виростили у собі комплекс вини й викреслили з історії батьківщини цілий шмат, бо він «поганий», і не євреїв, котрі отримали відтак свою країну й навчилися мордувати спокутою гріхів і німців, і решту світу. Уроки Другої світової врахував увесь світ. Отже, він став раціональнішим, вигадливішим. Нові засоби ведення воєн та оонівська мораль стали якими–не–якими стримуючими факторами від масованого людиновбивства. Сучасні «яструби» не сердобольніші за людей Герінга чи Гудеріана, і ясно, що не матір Тереза вигодувала їх власною груддю. Їм не шкода загублених душ. Просто тепер за кожен десяток треба виправдовуватися, тепер гатити із гармат у натовп вважається «невдобно». Звісно, світова громадська думка та Гаазький трибунал — не Страшний суд, але й перед ними вбивцям треба якось виправдовуватися.

А що було, якби... Якби, наприклад, у 1945–му переміг Гітлер й Україна стала частиною Німецької імперії? Така фантазія, чесно, спала на думку в 1996–му, коли я вперше побувала в Німеччині. Все одно, міркувалося в цьому руслі, українці й так постраждали, і один біс від кого — від німців чи від «братів–слов’ян». Мультинаціональні імперії однак недовговічні, і розпад накрив би Третій Рейх так само, як це сталося з СРСР. Відтак Україна б отримала незалежність, зате зовсім з іншим культурним та лінгвістичним багажем, з раціональнішими традиціями ведення економіки, фрагментами європейської культури та освіти... І я поділилася цією фентезі з мамою.

Вона подивилася на мене так, начебто я зібралася зрадити Батьківщину чи скоїти ще якийсь важкий гріх. Для неї сама така думка була високим проявом цинізму. Війна вдарила по наших краях, коли моїй мамі було п’ять років, і вона назавжди запам’ятала жах артобстрілів, голод, зневагу окупантів. І я тоді відразу й просто усвідомила, що війна — це те, що ти особисто емоційно пережив, твій біль, твої герої, «наші» і чужинці. Все інше — розумні пащекування нащадків. Історія розставить усе на свої місця. Але тільки тоді, коли про ті події вже нікому буде згадувати серцем.