Сергій Жадан: У літературі існує лише дві теми — любов і війна

Це інтерв’ю я взяла у Сергія Жадана на «Махно–фесті». 23 серпня відомому письменнику «стукнуло» 35. Його колега, поет, перекладач, драматург, прозаїк Олександр Ірванець за столом прочитав Жаданові поетичну «здравицю»:

У місті Старобільську вродилося хлоп’я.

Дано йому талантів ізроду до фіга.

Тож німцям і полякам, кацапам і жидам

Він віршики каляка, Сергійко наш Жадан.

По світу він мотається там–сям, туда–сюда,

Та зі своїм народом до столу він сіда,

І зі своїм народом виходить на Майдан

Назустріч хліборобам Сергійко наш Жадан!

Сергій Жадан дозволяв собі вносити корективи в програму фестивалю «День Незалежності з Махном», робити імпровізовані виступи з маловідомими гуртами та забувати слова віршів. Публіка аплодувала і пробачала все, закидавши улюбленця подарунками.

— Ви чудово зімпровізували з запорізьким гуртом «Крапка». Чи є надії, що в перспективі складеться гарний творчий тандем?

— Усе можливо. Це було досить спонтанно — не заготовка. За день до його ми разом виступали — вони спробували підіграти. Якось «скомкано» вийшло: вони не встигли, а я рано закінчив. Але зрозуміли, що це варто повторити. Репетнули. І вийшло, як на мене, досить непогано. Цю штуку, яку грали, точно можна записати.

— Офіційна презентація тво­єї нової книжки «Лілі Марлен» мала відбутися 1 вересня в Харкові. Чому ти вирішив її перенести чи то до свого дня народження, чи до Дня Державного прапора і фестивалю «День Незалежності з Махном»?

— Я просто вирішив це зробити на фестивалі. Люблю цей фестиваль. А цього року постало питання, що презентувати — це ж не цікаво: просто приїжджати і читати. А тут якась ідея, якась концепція є. Лілі Марлен — це героїня давньої німецької солдатської пісні, написаної під час Першої світової війни Гансом Ляйфом. Це знаменита пісня, яку співали солдати під час Першої світової, Другої світової воєн. Її, зокрема, виконувала Марлен Дітріх. А я переклав цей текст, і в мене є вірш, де фігурує Лілі Марлен. І от такий образ нареченої солдата, дівчини, яка чекає свого чоловіка з війни. І знову ж таки це крутиться навколо двох основних тем — любов і війна. У літературі насправді існує лише дві теми: тема любові і тема війни.

— І те, і те — смертельна небезпека… Над «Лілі Марлен» ти працював разом із фотографом Ігорем Нещеретом. Спільний проект можна оцінити як фотопоезію чи добре проілюстровану книжку?

— Ця книжка добре проілюстрована. Він підбирав фотографії таким чином, щоб вони поєднувалися з віршами. Більшість світлин зроблені до проекту, деякі він знімав спеціально. У Ігоря велике портфоліо, і він дуже ретельно до цього поставився, підбираючи під конкретні вірші конкретні фотографії. Але у вересні у Харкові ми будемо робити фотовиставку, для якої Ігор Нещерет зробив спеціальні колажі з фотографій до моїх віршів.

— Це твоя забаганка чи читачів, які стають усе більш вимогливими?

— Це, скоріше, наша з фотографом забаганка. Точніше, ідея була Ігоря Нещерета — він мені запропонував зробити цю книжку, а я погодився. Так виникла ідея. Я довго думав, які вірші підібрати. Спочатку хотів зробити книжку вибраного, потім подумав, що це буде не дуже цікаво, бо це все вже можна купити. Тоді я просто взяв вірші, які ще ніде не друкувалися, дещо дописав, щось додав із попередніх книжок, щоб тематично й сюжетно поєднати. Вийшла книжка інтимної лірики не просто вибраного — вона пронизана наскрізною сюжетністю.

— Що за тур із Андруховичем і двома швейцарцями плануєте?

— Тур називається «Культпохід «2x2», де будемо ми з Юрком і два швейцарські поети Педро Ленц і Рафаель Урвайдер. Ми з ними вперше виступали навесні цього року в Берні, у Швейцарії. Це було в театрі, зібралося дуже багато людей, тоді й виникла ідея весь цей проект повторити в Україні. Усі четверо дуже різні поети. Ми з Юрком перекладаємо їхні вірші на українську. Вони читатимуть оригінали, а ми — переклади.

— Ти все далі запускаєш щупальця в європейський літературний простір. Наскільки там затребувані українські автори?

— Цікавляться. Як і польськими, російськими.

— Є така думка, що автори, які в Європі користуються популярністю, час від часу радять європейським видавництвам, кого варто перекласти й видати. У нас уже так склалося в політиці кумівство, побутує думка, що таке кумівство вже є й у літературі.

— Це надумано. Видавництва, як правило, самі намагаються зондувати ґрунт. Хоча час від часу звертаються до мене і поляки, й німці, запитують стосовно того чи іншого автора, просять когось запропонувати. Я без усілякого кумівства раджу те, що мені подобається. Ну, ясна річ, це суб’єктивно. Але я не буду радити те, що мені не подобається. Іноді вони погоджуються, але, як правило, не погоджуються, бо мають своє бачення. Тому всі ці плітки про те, що є якась українська літературна мафія, — дурниці, від якоїсь заздрості й недалекості. Насправді ті видавці — польські, німецькі, російські, які цікавляться українською літературою, — намагаються звертатися не до самих письменників, а подивитися, що робиться в літературі, на книжковому ринку.

— А кого, на твою думку, з європейських авторів слід було б перекласти для українського читача?

— Багато кого. Я, наприклад, люблю сучасну польську літературу. Павла Гіля, але українською його, здається, зовсім немає. Дуже люблю Анджея Стасюка, але в нього вийшла українською лише одна книжка, Ольгу Токарчук. Я б переклав Єжи Пільха, проза надзвичайно цікава і сильна. Шкода, що в нас її мало знають.