Останнім часом баян (читай інакше — кнопковий акордеон) здобувся на прицільну увагу. То «Бульвар» друкує розгромне інтерв'ю про справи музичні — чесні й не дуже — з Володимиром Безфамільновим, яскравим представником української баянної школи; то Володимир Рунчак вшановує пам'ять Олександра Ємця суперавангардовим концертом зі своїх баянних творів у виконанні Павла Фенюка. То «Афіша» дає блискучий анонс на польське акордеонне тріо «Motion», що вихлюпує на голови шанувальників гримучий коктейль з авангарду та джазу; а між польськими акордеонами є-таки баяни...
Здається, баян перестає бути «маленьким органом» чи «народним» інструментом, для якого увічнене амплуа є одночасно найсуворішим обмеженням. Фольклорні обробки, пісні періоду Великої Вітчизняної, твори у стилі «рюс» або «українік», звичайно, прекрасно звучать у цьому демократичному, дуже характерному «розливанному» тембрі, трохи рипливому, трохи пронизливому, але такому оригінальному. Та чимдалі сучасні композитори звертаються до цього «чудовиська» (так майже закохано назвала його Софія Губайдуліна); інструмента з величезними можливостями, нескінченним звуком, тембровою різноманітністю, виразністю кожної деталі.
На тлі моєї оди баянові, який дуже люблю і поважаю, вимальовується яскравий мистецький проект «Баян з усіма невідомими», організований Романом Юсипеєм у рамках XIV фестивалю «Музичні прем'єри сезону», що триває цими днями. Роман, торішній випускник Національної музичної академії, особа дуже талановита, діяльна і розкута, зумів об'єднати в одному концерті натхненних, веселих і сучасних музикантів від Бога — співачку Світлану Глєбу, кларнетиста Сергія Гданського, саксофоніста Олександра Мазанюка, піаніста і композитора Богдана Кривопуста, гітариста Михайла Стрєльнікова, скрипалів Сергія Охрімчука і Катерину Нестеровську, віолончеліста Вадима Ларчикова і контрабасиста Юрія Зброжека. І треба було бачити неперевершене сопрано Світлану Глєбу в ролі Коломбіни — чарівно-незграбну і вишукано-афектовану; а які паси випромінював Охрімчук, а як пристрасно нашіптувала Нестеровська... А як Роман диригував усім цим веселим розгардіяшем — самим порухом очей. Як і годиться між однодумцями. Мене завжди смішать ті колективи, де четверо грають, а п'ятий — диригент...
У концерті звучали твори Тараненка, Губайдуліної, Польової, Канчелі, Загайкевич. Наприкінці ж усіх зачарувала «Мілонга» П'яццолли у вишуканому аранжуванні для камерного складу — так і хотілося з пошани до етикету мілонги перенестися до аргентинського танцклубу і грайливо й весело робити один крок на один музичний акцент. І подумалося мимоволі: шлях до майстерності — тяжкий, довгий і звивистий, це долання багатьох сходинок, крок за кроком. Молоді музиканти роблять ці кроки в ритмі мілонги: крок-акцент, а головне — на вигляд невимушено і ніби граючись. Нехай би їм удалося шлях до найвищої мйстерності пройти не як хресну путь. А в ритмі мілонги — легко й весело.
Олена ЧЕКАН.