Василь Литвин: У душі я великий бунтар

У кобзаря Василя Литвина дивовижна вдача. Навіть про похмурі моменти життя він згадує легко і з гумором. Говорить образно, ніби книжку пише. Його легко вирізнити у натовпі: біле, мов молоко, волосся, просвітлений погляд. На фестивалі «Козацька ліра», що відбувся минулого місяця у селі Стрітівка неподалік Києва, кобзар Литвин увесь час перебував у товаристві молоді. Колишні вихованці єдиної в Україні Стрітівської вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва, 20–літтю якої й був присвячений фестиваль, ділилися з наставником творчими і життєвими успіхами. Декого, каже, довелося пожурити — за те, що розлучилися з бандурою. Хоча ідейний натхненник і організатор створення кобзарської школи Василь Литвин знає: навчити грати на бандурі можна, але бандуристом треба народитися. Сам 69–річний кобзар не розлучається зі своєю бандурою понад півстоліття.

Я дотепер — вічний студент

— Чула, що любов до музики, пісні у вас із дитинства. Хоча хлопчаків, як правило, ваблять «серйозні», дорослі речі. А ви, пане Василю, так відразу визначились: буду співаком?

— У нашій родині всі талантом наділені були — до музики, співу, малювання. Мати співала з ранку до вечора, за будь–якою роботою. Гірко, що з 12 дітей у голодне лихоліття вижили лише сестра і три брати...

Малим мене багато речей цікавило. Дійшов висновку, що людина може придумати що завгодно. Але для чого? Я міг би автомобіль винайти, але куди мені на ньому їхати? Ось так я подумав і зрозумів, що музика мене більше цікавить, ніж техніка, механіка. Вона пластичніша, у ній більша політність духу. Так і до цього часу музика залишається для мене єдиним засобом спілкування зі світом.

— А батьки вас ким хотіли бачити?

— Мати була вродженим демократом. Хоча сама грамоти не знала, все життя дбала про нашу самобутність. Іноді — щоб і батько не знав. Бо він наших «творчих вибриків» не сприймав, книг не визнавав. Як підуть у науку, казав, то нічого робити не будуть. А нам же що заборонене — те й солодке. Усі книги, які були в сільській бібліотеці, ми з братом перечитали. Потім по сусідніх селах купували. Заховаємося у грядках під картоплинням і читаємо. Не дай Боже, батько побачить. Усе, крім підручників, у піч летіло. Так він із книгами воював. Через те йому й «прокляття» — менший брат мій, Микола, письменником став...

— Ваш перший життєвий вибір, здається, із малюванням був пов’язаний?

— Так, я мав добру зорову пам’ять. Однокласників малював, не дивлячись на них. Після сьомого класу надіслав свої малюнки до Одеського художнього училища. Звідти відповідь: приїжджай, тебе зараховано. Я — до батька по гроші на дорогу. Ох, як почув же він! Влетіло мені і в хвіст, і в гриву: «Щоб із мене люди сміялися, що мій син мазнею займається? Іди в профучилище, хоч людиною станеш». «Припинив» мені батько любов до малювання. Тяжко я цим перехворів...

— А як же з музикою?

— Тут я залізно стояв на своєму. І брата підбив «на музику» поступати. Спершу, щоб із колгоспу вирватися, ми подалися в Кролевецьке художньо–технічне училище на Сумщині. Мене тоді одна думка зігрівала — якщо училище з художнім ухилом, там обов’язково має бути щось, пов’язане з музикою, піснею. І справді, в училищі зустрів людину, яка стала моїм хрещеним батьком у кобзарському мистецтві — Білошапку Михайла Івановича.

Та недовго ми там провчилися. Грошей на життя не вистачало, пішли працювати, я — ковалем. Копійки, які заробляли, збирали для поїздки до Києва: дуже хотілося до музичного училища вступити.

— Вступили?

— Так. На диригентсько–хоровий факультет, на кобзарів же тоді не вчили. Пам’ятаю, як у вступній заяві я тричі підкреслив, що хочу бути артистом. А вже навчаючись і виступаючи у різних збірних концертах зі знаменитостями, зрозумів, яка це складна справа — сцена. Поглинає тебе всього.

— А пам’ятаєте, як відбулося перше знайомство з бандурою?

— Ми з братом були на концерті художньої самодіяльності Кролевецької фабрики. Вийшли на сцену дві жінки з бандурами: «Глибока кирниця, глибоко копана» як заспівали! Я Миколу ліктем під бік: «А якби ми з тобою отак удвох?» — «Підходить!»

Наступного дня пішли до музичного керівника, і з нами почали серйозно працювати. За два місяці вивчили на бандурі «Чорний ворон» і дует Супруна. З цими творами до приймальної комісії в музичне училище прийшли. Нам потім переказали слова екзаменаторів: «Ми безсилі проти такого фанатичного бажання вчитися».

Але й училище мені не судилося закінчити. Після другого курсу зрозумів, що не витримую вже. Бувало, по п’ять–сім днів із братом нічого не їли — не було за що. Тоді ж про лікувальні теорії голоду ще не говорили (усміхається). Брат перевівся до Тернопільського музичного училища, а я влаштувався в Чернігівську філармонію, в ансамбль бандуристів. Так що я й дотепер — вічний студент.

Коли говорив українською, думали — канадець

— На початку 1970–х вас визнали «політично неблагонадійним». За яку крамолу?

— Офіційного приводу для цього я ніколи не давав: лише грав і співав. Однак і цього вистачало. У Києві завжди відчував, що за мною слідкують. Пам’ятаю, як з 1961 року почав принципово говорити українською мовою. У музичному училищі я один такий був. Коли заходив до крамниці, мене всі канадцем вважали. Боже, як подумаєш — був іноземцем на своїй землі тільки тому, що говорив рідною мовою... Завжди помічав біля себе «друзів», отож мусив контролювати себе. Не тому, що боявся. Молодий був, світу не бачив, а так хотілося пізнати його глибину. Це сьогодні вже можу спокійно скласти крила і відлетіти у вирій. Бо отримав відповіді на багато запитань.

— І все ж Київ вам довелося залишити?

— Я працював солістом в оркестрі Гуцала. Якось підійшов до мене директор: «Маю наказ знайти будь–який привід, щоб тебе звільнити. Моя порада: пиши сам заяву, бо інакше тобі таку статтю «вліплять», що й у селі на роботу нікуди не влаштуєшся». Що було робити? Написав заяву, отримав відпускні — 240 карбованців. Тоді, в 1969–му, за них можна було хатку купити. Так ми й оселилися в Гребенях, де родичі дружини Антоніни жили. Коли я побачив ту природну красу, то сказав своїй «половині»: «Це єдине місце в Україні й на землі, де я зміг би жити».

— А як доля звела вас з Антоніною Іванівною?

— Це романтична історія, але ми про неї не розповідаємо. Нашу першу зустріч згадуємо лише між собою... Не такий я там красивий, як хотілося б... Коли через шість років я її розшукав, то сказав лише одне: якщо повіриш мені вдруге, ніколи в житті тебе не скривджу. Тільки запам’ятай — у злиднях провікуємо, і багато тих речей, яким усі люди радіють, нам недоступні будуть. Будемо гонимі, бо я себе змінити не зможу. Вона подумала і сказала: «Згодна...»

Антоніні ще до університету за мову перепадало. У самодіяльному драматичному гуртку почала вимагати ставити п’єси українською мовою, а не лише російською. Цього було досить, щоб їй таке довелося пережити... Навіть лікували силоміць. А вже в університеті Тоня була головним ініціатором відзначення річниці з дня смерті Василя Си­моненка. За це ж її і відраховували.

— Шестеро дітей, кожен обрав достойний шлях у житті — юриспруденція, біологія, соціологія... Ви багатий батько, пане Василю! До речі, звідки у ваших доньок такі цікаві імена — Веселка, Купава?

— Просто в душі я — великий бунтар. Не люблю над собою насильства. Міркував так: мову нашу упосліджено, традиції понівечено, пісні занедбано. Імена ж — і ті чужі. Ну невже ж я по–чужинськи ще й дітей називав би? У сільраді їх довго не хотіли записувати, по кілька місяців чекали.

Купава — то моє авторство. Доньці був другий місяць, а імені ще не мала. Іду в Стрітівку з Гребенів на роботу, лютий, зима... Вийшов на гору, і хтось мені у вухо тихенько: «Купава, Купава». Вертаюсь додому і кажу дружині: «Ото Купава лежить!» Антоніна засміялася: «Добре, нехай буде Купава». Мабуть, тоді я повірив, що матеріальний світ — живий, мудрий. Потрібно тільки вміти з ним спілкуватися.

Найстрашніше, на мій погляд, — думати про дурниці

— Ви, Василю Михайловичу, пишете музику. Антоніна Іванівна — вірші, збирає легенди, малює. Таке враження, що домашнім господарством вам просто ніколи займатися. Коли ви встигаєте?

— Викручуємося (усміхається). Є у нас і город, і садок. Тваринок не тримаємо, бо давно від м’яса відмовилися.

— Які моменти у вихованні дітей ви вважали найголовнішими?

— Якось ми зацікавилися фітотерапією, то діти всі травинки знали. Збиралися родиною разом із кількома однодумцями, сім’єю Бердників, наприклад, і читали дітям легенди, проводили конкурси казок — із призами, нагородами...

— Серед односельців легко знаходили однодумців, друзів?

— На жаль, ні. Я був «націоналістом» — мене люди в селі боялися. Пам’ятаю, пішов до школи, хотів гурток сопілкарів організувати безкоштовно. То дітей директор викликав до себе і сказав, щоб не ходили. Ми були позбавлені духовного контакту з селом.

Але я міг будь–які роботи виконувати — і кам’яні, і цегляні, і дерев’яні. Міг садівником працювати. Знав, як заробити і з чого прожити. Найбільше боявся іншого — замислюватися над дурницями. Голову слід берегти для світлих, святих речей.

— Ви, певне, розумієте, що могли б мати спокійніше життя, якби в деякі моменти погодилися на компроміс із системою. Так робили чимало з тих, хто нині не соромиться лаврів героя–патріота...

— Тоді б то був не я. Та... І так вважаю, що прожив у Бога за пазухою. На що нарікати? Ось я дуже люблю весну. Вийду на гору, гляну на цю красу і не можу втриматися: «Земле, за що ти мене так обдаровуєш радістю і наснагою до життя? Я ж нічим цього не заслужив, сиджу на землі трутнем...» А внутрішній голос мені й підказує: «Василю, це тобі — авансом...»