«А замість кращого гравця тоді визначали «міс матчу»...

Про перемоги українських команд у чемпіонатах СРСР наприкінці існування імперії знає кожен уболівальник: тріумфи «Динамо» та «Дніпра» тоді обговорювала вся країна. Але зараз мало кому відомо, що Україна має не лише цих футбольних чемпіонів «пізнього» Союзу. У 1990 році жіноча команда «Нива» з Баришівки Київської області стала переможцем першого чемпіонату СРСР серед жінок, обійшовши в турнірній таблиці сильні московські колективи. Роком раніше «Нива» тріумфувала у схожому за розмахом турнірі, але то було змагання профспілкових клубів; «Нива» представляла радгосп «Баришівський».

Саме в ці дні жіноча збірна України вперше у своїй історії бере участь у фінальній частині чемпіонату Європи. Поки наші дівчата програють на полях Фінляндії, кореспондент «УМ» розшукав першопрохідців вітчизняного жіночого футболу – тих, хто кував першу перемогу на всесоюзному рівні. Про себе в «чоловічому» спорті розповідають колишні гравці баришівської «Ниви» — сестри–близнючки Тетяна Франовська та Світлана Цвілій (їхнє дівоче прізвище — Деркач).

Тетяна і Світлана, як і належить справжнім близнятам, міркують і говорять в унісон, одностайні у своїх твердженнях, тож ми вирішили не розбивати їхню розповідь на репліки, а подати цілісні відповіді на запитання.

«Доярок серед нас не було»

— «Нива» від початку була жіночою командою радгоспу «Баришівський». У наш час важко уявити, наприклад, доярку, яка займається футболом й у вільний від ферми час стає чемпіонкою СРСР. Як узагалі сформувався склад «Ниви»?

— Доярок серед нас точно не було (сестри усміхаються). Із самої Баришівки – спочатку тільки четверо футболісток, які тренувалися у місцевій дівочій команді; це були ми та ще двоє. Більшість же дівчат приїхала до нас із Києва. До того вони займалися переважно легкою атлетикою і мали хорошу фізичну підготовку. У радгоспі ж працювали формально.

— Тоді ви, мешканки райцентру, мали сподівання, що про вас дізнається весь Союз?

— Певно, що так. Якось так сталося, що всі, хто опинився в «Ниві», прагнули реалізувати себе у футболі, думали про якісь високі досягнення.

— Хто був вашим тренером? Для жіночого футболу, який у СРСР робив перші кроки, потрібен наставник з особливим умінням...

— Першим керманичем «Ниви» був Борис Гурін. Потім, у 1989 році, з Ірпеня приїхав Микола Богданенко, який і привів нас до перемог.

Після появи Богданенка ми зрозуміли, що команда в Баришівці створюється всерйоз, адже Микола Миколайович був дуже амбітною людиною. Цікаво, що його помічник Сергій Голиков працював винятково на громадських засадах, хоча виконував усі обов’язки другого тренера.

— Важко було конкурувати зі столичними спортсменками?

— Якось так склалося, що в команді, яку почав тренувати Богданенко, залишилися винятково баришівчанки, котрі хотіли займатися спортом серйозно і прагнули реалізувати себе саме у футболі. Більшість київських дівчат згодом пішла із «Ниви» — тренування забирали багато сил і часу.

— Як і де відбувалися тренування? Важко було витримувати «муштру»?

— Та яка там «муштра»? Футбол для нас став професією, яка приносила задоволення. «Нива» тренувалася на найкращих базах України. У Ворзелі під Києвом, на Республіканському стадіоні у столиці, у Ялті. Усі витрати покривав радгосп, який був нашим спонсором.

«Футбол для нас був понад усе»

— Від вас одразу почали вимагати чемпіонських результатів?

— Так, із перших днів тренувань ми розраховували на перші місця. Були впевнені, що на це заслуговуємо, тому дуже засмутилися, коли на зимовому чемпіонаті 1989 року для початку вибороли «срібло».

— Коли пізніше здобули чемпіонство, про «Ниву» почали писати газети, вас у райцентрі стали пізнавати в обличчя. «Зіркова хвороба» команду не торкнулася?

— Аж ніяк. «Нива» була дуже дружнім колективом, справжньою рівною командою. Другорядні речі нас не цікавили, футбол був понад усе. Хоча й були лідери: Галя Приходько, наш талановитий бомбардир, і Валя Савченко, воротар, — висока, сильна, непробивна.

— Правда, що у жіночому футболі замість «гравця матчу» тоді визначали «міс поєдинку»?

— Справді, була така практика. У нас у нападі грала Люда Покотило, то вона часто отримувала цей титул, адже мала кучеряве волосся, була дуже примітною. Тоді подібні «конкурси» були звичними.

— У чемпіонаті ви змагалися проти московських, київських команд. Складно було грати проти таких опоненток?

— Легких перемог у нас не було ніколи, за кожною з них стояла велика праця. Якщо чесно, програвати нам не подобалося ще і з такої причини: після зустрічі докладно розбирали гру кожної з нас — усі збиралися перед телевізором і дивилися відеозапис. Тренер вказував на помилки, критика була нещадною, тренування ставали інтенсивнішими. Та й грошей за програші ми не отримували.

«Журналісти грали обережно і толерантно»

— Згадаєте якийсь цікавий поєдинок, що запам’ятався назавжди?

— У 1989 році, коли вперше стали чемпіонами, «Нива» зустрілася в показовому поєдинку зі збірною спортивних журналістів України. Чоловіків. І ми їм поступилися, хоча й не очікували такого результату.

— Що скажете про конкуренцію з чоловіками на футбольному полі?

— Вони є витривалішими та сильнішими від природи, це факт.

А та зустріч виявилася цікавою. Журналісти намагалися грати дуже обережно й толерантно. Перший тайм ми тоді виграли з рахунком 4:1, а в другому газетярі й телевізійники забили нам п’ять м’ячів. І досі пам’ятаю: під кінець матчу ми мали шанс реалізувати пенальті й зрівняти рахунок, але не вдалося. Отак ми позмагалися із «акулами пера».

— А який ще поєдинок пригадуєте? Матч, після якого вперше стали чемпіонками, закарбувався у пам’яті?

— Якщо чесно, то якраз про ту зустріч чогось особливого зараз і не пригадаю, — каже Тетяна. — Швидше, у пам’яті залишилася серія виступів на чемпіонаті СРСР, емоції від тривалих змагань. Ми тоді набули слави вольової команди.

«Найцінніші нагороди — медалі, дипломи і слова подяки»

— Зараз у вітчизняні футбольні перемоги вкладають величезні гроші. А чим держава винагородила вас 20 років тому? Премії, цінні подарунки, квартири?

— Тоді багато було розмов про міфічні квартири, які нам нібито подарували. Нічого такого не було. Просто деякі футболістки «Ниви» жили в нових будинках у центрі селища. Але ті помешкання для них винаймав радгосп на час тренувань у Баришівці, от і все.

— Найцінніші наші нагороди, які ми отримали, — медалі, дипломи і слова подяки. Ну й звичайно, задоволення від вдалих ігор, — додає Світлана. — Були й поїздки за кордон, перемоги на товариських турнірах, зокрема в Польщі. Але чогось особливого ми в сусідів не побачили...

— А хто був основним конкурентом у внутрішній першості?

— Це, насамперед, київська «Арена»: вона завжди завдавала нам клопоту, була однією з найсильніших у Союзі. А ще московські клуби, безперечно. Але ми швидко навчилися бути лідерами.

— Якою ж була доля «Ниви» після того, як розпався Ра­дян­ський Союз?

— Після перебудови постало питання про нові джерела фінансування команди. Цих джерел не знайшлося, і «Нива» розпалася. А ми покинули спорт ще раніше — після кількох травм батьки заборонили нам тренуватися.

— Чим ви займаєтеся зараз?

— Приватні підприємниці. Маємо кіоски в Баришівці.

— Уже згадана вами Галина Приходько, капітан «Ниви», вступила до київського інфізу, деякий час була капітаном збірної СРСР. Як далі склалася її спортивна кар’єра?

— Вона разом із Людмилою Покотило уже близько року тренує жіночу збірну Іраку. Нещодавно обидві заїжджали до Ки­єва, зідзвонювались із нами. Попри мусульманську специфіку та сумну славу країни, усіма умовами в Іраку дівчата задоволені. До України принаймні поки не планують повертатися.

— Хто ще з футболісток «Ниви» присвятив своє життя спорту?

— Наскільки нам відомо, крім Галі та Люди, у спорті працює ще тільки Валентина Дмитренко. Вона також закінчила інститут фізкультури, тепер викладає фізкультуру в селі Волошинівка Баришівського району.

«Сьогодні дітям цікавіше грати у футбол на комп’ютері»

— Чи є зараз у Баришівці команда, яка могла б у майбутньому продовжити славні традиції «Ниви»?

— Чули, що віднедавна існує дитяча жіноча футбольна команда, їй лише кілька років. Великими результатами поки не може похвалитися, але сподіваємось, що все у цих дівчат ще попереду.

А взагалі, зараз у дітей інші пріоритети. Діти просто не хочуть займатися спортом. Їм цікавіше якщо й грати у футбол, то на комп’ютері. Крім того, дивлячись і на власних дітей, розумієш, що здоров’я в них набагато слабше, ніж було в їхніх однолітків 20 років тому. А коли ще й ініціативності немає, про перемоги годі казати. І державна політика не спрямована на те, щоб змінити цю ситуацію.

— А як ви оцінюєте стан жіночого футболу в Україні загалом? Чи цікавитесь розвитком цього виду спорту?

— На двійку з плюсом. Сьогодні жінці потрібно мати неймовірне здоров’я і витримку, щоб займатися спортом професійно. Та й не тільки жінці. А своїх дітей у професійний спорт ми точно не віддамо. Та й жіночим футболом не цікавимося. А от за виступами [чоловічої] національної збірної та наших команд у єврокубках стежимо постійно.

— А чому нині у вас таке ставлення до спорту? Він же може зробити дитину сильнішою.

— ...Але не забувайте про постійні травми та проблеми з самореалізацією після закінчення професійної кар’єри. Віддавати своє життя спорту в країні, яка практично не дбає про фізичну підготовку своїх громадян, — ризикований крок.

Максим САВЧУК