«Ми їхали не заради грошей»

У вирі війни іракцям було не до хворих дітей

Прагнення допомагати знедоленим дітлахам, які в рідній країні були приречені померти без операції на серці, Борису Тодурову та його однодумцям удалося втілити в життя ще в 2003 році, коли вони працювали в Інституті імені Амосова. Спеціалісти вирушили до Єгипту і зробили операції 16 маленьким пацієнтам зі складними вадами серця. Усі хворі одужали. Це була перша виїзна кардіохірургічна бригада з України, яка успішно прооперувала 16 дітей за кордоном.

Наступна поїздка «сердешних» лікарів склалася до Іраку, де перебувало угруповання українського військового контингенту. Це був 2004 рік. У країні точилася війна: розривалися бомби, лунали постріли, падали будинки, гинули люди. Лікарів не вистачало. Нечисленні медики намагалися виходжувати поранених і боротися з поширенням небезпечних інфекцій (у першу чергу — кишкових). У щоденній боротьбі за виживання ніхто не опікувався дітьми з вадами серця. Не до них було... Тому поява двох «айболитів» з України, які в розпалі війни вирішили «полагодити» серце бодай кільком іракським дітям, неабияк здивувала і навіть насторожила місцевих. Вони не звикли до того, щоб цивільні лікарі ні з того ні з сього наражалися на небезпеку, та ще й не вимагаючи за це грошей (всі акції з порятунку дітей за кордоном Борис Тодуров та його однодумці проводили безкоштовно).

Дірка в шибці — то від кулі

«Щоб ви розуміли, у яких умовах нам, двом спеціалістам з України, довелося працювати в Іраку, — Борис Тодуров показує фотографію з промовистою діркою від кулі у віконній шибці. — Це кабінет директора клініки, до якої ми прибули. Раніше то був добре оснащений госпіталь із дев’ятьма операційними. Але в 2004 році лікарню розбомбили — вона стояла між телецентром і телевежею, а коли почали бомбити ці два об’єкти, то постраждав і госпіталь. Із дев’яти операційних залишилося тільки дві, решта вигоріли майже дощенту. До двох уцілілих приміщень знесли вціліле обладнання з рештків будівлі. І там ми успішно прооперували двох дітей із вадами серця. А незабаром мали серйозну розмову з міністром охорони здоров’я Іраку. Спершу він вірив, що ми хотіли просто врятувати життя дітям. Ніяк не міг зрозуміти — а що ж ми за це вимагатимемо. «Ви ж насправді хочете заробити грошей? Чи вас цікавить наша нафта? — допитувався міністр. — Італійці пропонували нам свої послуги в обмін на нафту». Я відповів, що приїхав не заради нафти, а заради самих дітей. І, можливо, під час однієї з операцій ми врятували життя майбутнього президента або прем’єра Іраку. Мине час, хлопчик виросте і згадає, що йому допоміг український кардіохірург. І на все життя збереже гарне ставлення до нашої країни».

Для міністра охорони здоров’я Іраку така відповідь стала справжньою несподіванкою. Від розчулення цей немолодий чоловік заплакав, наче дитина. Як з’ясувалося, українці виявилися першими невійськовими лікарями, які добровільно приїхали в це пекло не для того, щоб заробити грошей, а щоб урятувати дітей. Зрозуміло, після цього міністр влаштував гостям теплий прийом. А після того спеціально для наших лікарів відрядив великий вантажний літак, на якому кардіохірургів привезли буквально «двері в двері» в те місце, куди вони попросили.

Осколок бомби відірвав у хлопчика шматок голови

Здавалося б, після поїзди до «гарячої точки» можна було заспокоїтися і тихо–мирно займатися лікуванням пацієнтів у цілком благополучному Києві, де принаймні бомби на голову не падають. Але ж ні. Через рік Борис Тодуров разом із колегою рушає до Косова, щоб «висмикнути» з обіймів смерті трьох фактично приречених дітей. І не тільки для цього...

«Знаючи, що в Косово точиться братовбивча війна, — пригадує пан Тодуров, — ми подумали: що може зробити простий український лікар, щоб змінити ситуацію на краще? Поміркували і вирішили взяти на операцію до Києва декільох дітей — сербських і албанських — і поселити їх із батьками в одній палаті. За таких умов вони обов’язково мали знайти спільну мову...»

Безстрашний професор пригадує, що потрапити до Косова було нелегко, бо туди нікого з «чужих» не пускали. Мандати на в’їзд до країни українці отримали через місію ООН у Нью–Йорку. А приїхавши у Белград і в Приштину, жахнулися від побаченого. Розгромлені сільські хати, багатоповерхівки, із яких наче видерли шматки, сплюндровані храми. А на додачу — кулеметні перестрілки й повідомлення про кількість поранених та загиблих... У таких умовах наші лікарі зустрілися з міністром охорони здоров’я Косова — тоді ще напівлегальним. Посадовець, як і його колега з Іраку, вимагав пояснень — куди й навіщо медики збираються везти малюків. І знову ж таки не з першого разу повірив, що надскладні операції на відкритому серці хворим зроблять безплатно... А повіривши несподіваному щастю, міністр швиденько зв’язався зі своїми сербськими колегами, щоб організувати поїздку трьох дітей до Києва. Відразу знайшли дівчинку–сербку у Приштині, а потім і двох албанських дітей. Відбирати було важко — і через брак нормальної діагностичної апаратури, і через велику кількість малят, які потребували допомоги. Усіх забрати не могли фізично...

«Бачите цей старий апарат, який дивом уцілів під час бомбардувань? — питає Борис Тодуров, показуючи знімок. На фотографії видно самого лікаря, який щось пише за столом, медсестру біля діагностичного приладу і маленького хлопчика, який сидить на кушетці. — Крім цієї «Тошиби», у лікарні більше не залишилося жодного обладнання! На цьому апараті нам доводилося обстежувати дітей. Зверніть увагу на голову хлопчика. Бачите вм’ятину? Це не дефект плівки чи фотографії. Це наслідки воєнних дій. Коли розірвалася бомба, осколком «зрізало» шматок живої тканини з голови цього хлопчика. Але до нас він потрапив з іншої причини. У дитини було діагностовано складну вроджену ваду серця — Тетрада Фалло. На жаль, ми не змогли привезти його на операцію, бо взяли інших дітей. Нам невідомо, як склалася доля цієї дитини. Але хотілося б вірити, що хлопчик зміг отримати належну допомогу...»

Сербка і албанки — рідніші за сестер

Із Косова до столиці нашої держави вирушили троє щасливчиків (віком від одного до семи років) з мамами. Після метушні з документами і всіх формальностей їх привезли до Києва, в Інститут імені Шалімова. А вони не спілкуються, бо геть не розуміють мови одне одного. Але коли сербську дівчинку першою взяли в операційну, албанки почали заспокоювати її маму як могли. Щось казали — кожна по–своєму, обнімали, показували жестами, всі разом плакали. А коли дізналися, що операція пройшла успішно, разом ридали від щастя... Ось так, чекаючи своїх дітей із операційної та реанімації, сербка і двоє албанок стали ближчими, ніж рідні сестри. Для кардинальної зміни ставлення одне до одного знадобилося спільне горе, спільна радість і всього два тижні часу...

«Узагалі спілкуватися з батьками цих дітей було важко, — пригадує Борис Тодуров. — Я щодня телефонував до Лондона, де в однієї з цих мам живе брат. По–англійськи пояснював йому, що вимагається від сербки. Той чоловік по–косоварськи переповідав це сестрі, вона щось відповідала, уточнювала, і він уже по–англійськи передавав мені її слова. Таким чином ми щодня по 20 хвилин розмовляли з Лондоном, щоб пояснити мамі, як почувається її дитина, що ми робимо і чого від них хочемо. Це дорослі. А діти знайшли спільну мову моментально. Вийшли з реанімації і відразу почали разом гратися, спілкувалися за допомогою якихось жестів, окремих слів. Наприкінці другого тижня вони вже розуміли одне одного набагато краще, ніж ми, дорослі».