Поріг життя

Те, що Павло Архипович хоче зустрітися зі мною у Спілці письменників, дійшло до мене через десяті руки. Навколо — коло недоброзичливців, а Загребельний зустрічає мене у кожусі, на носі — масивні окуляри. Ми вітаємося, він бере мене — худого («Письменник має бути худим») — за плечі й проводить у двір... Ми їдемо в Кончу–Озерну. За кермом «Волги» — Павло Загребельний. Авто шамкотить колесами розталу снігову жижу, а я не можу звикнути, як вправно водій вирулює між великими фурами й куцими авто. Тільки через 20 хвилин ми почали говорити відверто. Загребельний здебільшого мовчав, але давав відповіді чи розпитував із простотою і ввічливістю.

Тоді мене зацікавили його руки: великі, вилиті, наче з глини, пальці, і мені відразу уявилося, як він набиває ними набої. Він мало говорив про війну, але запрошував на гостини до хлібосольної Елли Михайлівни, його дружини, що подавала найсмачніші страви в Україні, особливо червоні борщі...

І вже налазить другий спогад. Загребельний дає інтерв’ю. Він говорить упевнено і без злості. Тільки чорний завиток кривди падає на його чоло. Кажуть, не мати близьких друзів краще, ніж мати близьких ворогів. Напевне, таке трапилося з Павлом Загребельним. Натовпи топтали до нього дороги, щоби потім оббрехати. Кажуть, геній живе поза людством, але насправді він існує в кожній людині. Пам’ятаю слова Павла Архиповича: «Я стільки перебачив горя, стільки знущань, тому усіх людей прозираю, як скло».

Відомо, що, дописавши собі років, він пішов на війну. Там потрапив у німецький полон, затим — у табори Баварії, де Дух вбивали гірше, ніж у нас на Колимі. Але зла доля його оминула, охоронці–ангели розпустили свої крила, і Павло повернувся додому, як гідний син своєї батьківщини — затурканої і глухої. Напевне, до якогось часу він вірив у комуністичну ідею, хоча маю сумнів. Швидше, він був захисником усіх несправедливо обділених. Загребельний вірив і знав, що український письменник є захисником усього, що живе в Україні.

Письмо — священна річ. Провідницька. По–своєму Загребельний був людиною–пророком — у його історичних романах точно калькується сучасне суспільство. Але писав іноді безалаберно. Відтоді, як зв’язався з ним, у мене все, як у туман огорнуте, навколо — пустеля, і найстрашніше, що ніхто не допоможе. Загребельний же був з іншого тіста. Його цікавило все. Не було жодного питання, жодної думки, жодної художньої праці, щоб її не знав Загребельний. Він знав надто багато, тому й ховав свою печаль за важкими окулярами. Загребельний уперто шукав відповіді, але, напевне, як і всі люди, їх не знаходив.

Для нього Україна була все: біль, гнів, ненависть. Він не втрапив у політичний маховик, що змелює з кістками, хоча більшість його однолітків у ті страшні часи пішли до таборів, щоби повернутися звідти вузьколобими, або каліками, або пихатими ідіотами. Ніхто з них і не здогадувався, що і для чого робиться. Всі, напевне, очікували, що з ними поведуться так само, як із московською інтелігенцією — усіх випруть на захід. Але такого не сталося...

Українську літературу геройськи піднімав Павло Архипович. Це підкосило його здоров’я. Після Перебудови посипала мішура обмежених людей. Інфляція, лозунги... А Загребельний тим часом сходить із літературної орбіти. Він хворіє і сліпне. Про письменника забувають. Спочатку суспільство захоплює ейфорія змін, а потім настає невігластво у літературі, кіно й театрі. Половина країни — у злиднях, а інша половина жирує і плює на доріжку в універмазі.

На щастя, Загребельному повертають зір, підліковують сухоти, і він уперто хоче знову йти. Куди? Аби ж заглянути в його тріпочучу душу. А він пише. Багато пише. Його друкують, ним захоплюються діти, як і я у своїй юності, коли сидів на горбку і з задоволенням читав «Євпраксію» у м’якій обкладинці. Тоді було багато сонця, життя, незрозумілих планів. Тоді я ще думав: от би мені побачити Загребельного. Тоді був інший світ — світ рожевих ілюзій, коли ти рухаєшся, розкинувши руки і підставляючи обличчя вітру. А потім приходить холодний світанок... Напевне, ти бачив, як янголи мочать свої крила у Дніпрі, і мовчать торжественно нескорені дзвони Софії — плач український плаче, міцно стуливши зуби. Загребельний не піддавався мальованому українству, коли біла сорочка з вишиттям наче списує всі гріхи і, одягнувши її, ти стаєш великим цабе.

Загребельний мудро і з болем мученика йшов уперед, розгрібаючи сміття. Він знав людей, його не можна було обдурити, він підносився, як гора, над усім цим гамузом. Звісно, Загребельний знав, що не можна заглянути людині в душу. Він чисто по–людськи не хотів нікому псувати життя. Хоча художник має право змінити чи запалити полум’я сердець.

Я не люблю похоронів так само, як і весіль. На похорони Павла Загребельного прийшло багато людей, за життя я не бачив і половини з них. Здається, весь той світ пройшов через його серце. Українці — романтики. Загребельний також мав би право бути романтиком, але його охопила інша сила, інша пристрасть чи поклик, де зі смертю і життям розмовляють на «ти».

Загребельний боронив Україну, себе, своїх друзів і вихованців. А найбільше він боровся з собою. Людина, яка пройшла всі системи, усі перевороти, не могла ніяк упоратися з тим, що відбувається у цій державі. Держава була йому прісна і зла. А Загребельний не мав зла. Він до кінця вірив у справедливість, котру вдень не знайдеш із потужним ліхтарем. Він був завжди живим. І мертвим для тих, хто писав на нього кляузи та доноси, хто полишив його помирати: сліпого безпомічного діда. І нарешті вони здалися, а він із муками переступив поріг життя.