Актори Деніс Меноше і Крістоф Волтц у перших сценах «Покидьків».
Як воно часто буває в історії, критична розв’язка відбувається внаслідок сплетіння кількох ліній. Десь в Америці у голові в розбишаки з’явилася божевільна ідея єврейської помсти нацистам. А десь у Європі ці нацисти розстрілюють одну з численних єврейських сімей: гинуть усі, дивом рятується лише одна дівчина. У народі це диво називається долею. У проекті «Безславні виродки» — сценарист і режисер Квентін Тарантіно. Виношуючи ідею цієї картини десять років, він, здається, відшліфував кожну сюжетну лінію, кожну сцену. За задумом Тарантіно, саме юна єврейка Шосанна (Мелані Лорен), а не загін здорованів стане Големом для нацистської Німеччини. Живою її залишили тому, щоб за кілька років у неї закохається німецький воєнний герой Фредерік Цолер. На той час дівчина стала власницею паризького кінотеатру (щоправда, яким чином єврейка публічно гендлює в окупованій столиці, у фільмі не пояснюється. Просто Богу, тобто Тарантіно, так угодно було) і здобула нове ім’я — Еманюель, що відповідає її ангельському обличчю й золотавому волоссю.
Так мало бути, що саме в її, приниженої та знеславленої єврейки, кінозалі має зібратися вся верхівка Третього Рейху — Гітлер, Геббельс, Герінг, Борман — на прем’єру нової пропагандистської стрічки. Може, дівчина й підкорилася б долі тихої мишки, яка має пережити це нещастя, якби в її житті вдруге не з’явився кат її родини — полковник Ханс Ланда. Він відповідатиме за безпеку під час прем’єри, але недарма Ланда відомий як «жидолов», що має нюх на євреїв. Двозначні натяки нациста спонукають Еманюель зрозуміти, що від зла у тому її світі не втечеш, тому треба спробувати його знищити: вона вирішує спалити кінотеатр під час прем’єри.
Аналогічний план виникає у британських військових стратегів, які задля цієї мети координують свої сили з «покидьками». У результаті «покидьки» провалюють операцію, хоча їхня поява недаремна, адже вони відволікають увагу Ланди від Еманюель. Необізнані з таємницями Другої світової, глядачі до останнього з напруженням відслідковують сюжет. Адже всім відомо, що верхівка Рейху ні від якого замаху в Парижі не загинула, отже, хороші мають відійти, а погані — ні, отже, ця стрічка претендує на історичність.
Але аж ніяк. Помирають усі. І розсекречені агенти, і святі месники, і їхні кати. Тарантіно вдалося зробити смерть у «Покидьках» неймовірно красивою. Вона — у тілах розстріляних Еманюель й Цолера: камера хапає безвільно розкинуті руки й криваву пляму червоної сукні. Вона — у демонічному сміху єврейки, яка з екрану пророкує пекло нацистському командуванню. Вона — у недопалку сигарети, що уповільнено летить на купу займистої кіноплівки. Стрічка не відпускає до самого кінця.
Ще один елемент професійності Тарантіно — уміння підбирати акторів. Єдиним, кого режисер відразу бачив у своїй картині, був Бред Пітт. Від красунчика у стрічці лишилися лише погляд і впевненість: його герой Алдо Рейн — колишній контрабандист, особа зі спірними принципами, має пошрамовану шию й носить вуса. Він говорить смішною простяцькою мовою й уміє вбивати та калічити. Але не Пітт зірка «Покидьків», а Крістоф Волтц, австрійський актор, що зіграв Ханса Ланду. Саме його поява на екрані змушує усвідомити, що ти потрапив у справжній театр воєнних дій. Ланда почувається актором. Він грається зі своїми жертвами, як кіт із мишками: спочатку заговорює їх, а коли вони втрачають пильність, розчавлює психологічно й фізично. Здається, що він увесь час різний, хоч насправді він завжди однаковий — підлий і підступний. У тому й заслуга Крістофа Волтца, який настільки зміг передати натуру свого героя, що став кращим актором Каннського кінофестивалю–2009.
Запам’ятовується також герой французького актора Деніса Меноше — фермер П’єр Лападі, який видає родину Шосанни. У Меноше неймовірно виразні очі й рухи, він просто грає руками. Переконливий і саме той Даніель Брюль у ролі нацистського героя Фредеріка Цолера. Проте переповідати про переваги гри кожного з акторів, а заразом режисерування «Покидьків» зайве — цей фільм треба дивитися.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
