Іноді краще без голови

Надмірний скептицизм вітчизняних видавців щодо авторів сучасних європейських бестселерів викликає стабільні читацькі нарікання, хоча «перетягнути» закордонну літературну зірку на український ринок, не розхлюпавши по дорозі левової частки її успіху, — зав­дання непросте.

Книжковому дебюту Ґловацького в Україні передували поодинокі переклади, його п’єсу два роки тому поставили в «Молодому театрі» (ця вистава здобула шість «Київських пекторалей»), тож хоч якийсь подзвін у нас чули. Та й у Росії вже було видано дві книжки Ґловацького — щоправда, невеликими накладами. Натомість київська квітнева презентація збірки Януша Ґловацького «З голови» (Л.: Астролябія, 2009) мала доволі скромний розголос. Попри те, що самого лише переліку імен, з якими польський літератор пив і співпрацював, вистачило б для бульварного ажіотажу. Його п’єси ставили навіть там, де на європейських драматургів звертають увагу раз на десять років, а до сценічного втілення творчості Ґловацького долучилися Дені Бойл, Кристофер Вокен та Малколм Макдавел, що забезпечило польському письменникові доволі комфортне життя у Нью–Йорку — подалі від режиму генерала Ярузельського, цензури і перспективи долучитися до «Солідарності».

Якщо вже смішити Господа своїми планами, нехай вони не будуть дріб’язковими. Рекорди популярності Ґловацького можуть викликати заздрість помітних європейських драматургів, але схоже на те, що польський письменник і сам собі заздрить аж так, що згодом стає героєм власної прози. Саме пережовування біографії такого собі нескромного та іронічного східноєвропейського автора Ґловацького, котрий приїхав до столиці світу й урешті–решт поклав її до кишені, — це і є книжка «З голови».

Збірка містить дві корисні й повчальні для нашого літературного середовища ідеї. Перша — своєрідний заохочувальний медяник для молодих письменників, які пишуть переважно про себе, а критики їх за це нещадно довбуть, мовляв, ніяка це не проза, а самохвальство. Приклад Ґловацького доводить, що така вихвалка може продаватися навіть краще, ніж проза, і годі шукати інших аргументів на користь автобіографічного писання.

Друга ідея полягає у щедрому нагадуванні: стукати в зачинені двері треба стільки, скільки потрібно, щоб їх урешті–решт відчинили. Бо для справжнього письменника приниження — необхідний етап творчого поступу. І міжгалактичний успіх п’єси Ґловацького «Попелюха» наче проростає з самої назви, з того досвіду приниження, який він потайки вивіз із Польщі, з яким попід руку атакував нью–йоркських продюсерів, — і це одна з нав’язливих мелодій, що не стихає в його голові. Згодом історію звеличення Ґловацького — з певними нюансами та правками — повторив киянин Андрій Курков, який бомбардував європейські видавництва своїми рукописами, назбиравши колекцію з кількох сотень відмов, але врешті–решт ухопивши свою жар–птицю за горло; в обох випадках лише статус пророка в чужій вітчизні вплинув на прихильність вітчизняного читача.

А втім, як на знайомство з «живим класиком» польської літератури цього якось замало. Книжка зліплена за лінійним оповідним принципом, але жанрово розсипається — якісь розділи суто щоденникові, якісь — есеїстичні, з частини фрагментів можна було б зліпити окрему повістину, з іншої частини — жменьку новел. Стилістичний напівфабрикат «З голови» не рятує навіть хороше почуття гумору, щедро посипане цинізмом, — цією сумішшю Ґловацький часто зловживає.

«Якщо пан Януш Ґловацький — справжній письменник, то рано чи пізно зрозуміє, що проза, яку він запропонував нам <...>, — дуже погана проза», — автор дбайливо зберіг дошкульні закиди критики та читачів на свою адресу, щоб нарешті явитись при параді й усміхнено розставити крапки над «і». Ґловацький вочевидь із тих людей, хто «все прощає, але нічого не забуває». Він не гребує нагодою «відновити справедливість», хоча проза його не перестає від цього кульгати. Від оповіді смердить на кілометр пихатістю та наслідками перетравлення заслуженого успіху, і під час читання таких епізодів майже фізично відчуваєш те авторське приниження, з якого згодом повивалювалась рафінована гординя: «Тоді разом зі мною виступали з доповідями не якісь там Саша, Блошка й Аніта, а Сьюзен Зонтаґ, Чеслав Мілош і Джон Саймон — особи, до яких присікуватись не варто, бо можна отримати здачі».

У підсумку не залишається враження, ніби щойно прочитав черговий «Щоденник одного генія», — лише тільки його заздрісну імітацію. Книжка «З голови», попри чудовий переклад Олександра Ірванця, може хіба що зіпсувати враження про драматурга Ґловацького, головний здобуток якого полягає у тому, що на його шляху трапилися і Вокен, і Бойл, і Макдавел, і ще цілий оркестр, без чиєї «маленької допомоги», не було би ні польського класика, ні всілякого сміттєвого фанфаронства «З голови».