Душа і тіло Великих Сорочинців

Відкриваючи Національний Сорочинський ярмарок, Президент України Віктор Ющенко нагадав усім присутнім про те, що він уособлює сьогодні не лише відновлення давнього торжища, а й відродження самого духу українства. Уже у ХХ столітті на кілька десятиліть перервала ту традицію лише безбожна більшовицька влада, що прагнула знищити як наші національні корені, так і головного «героя», власне, справжнього одвічного господаря Жабокрицького майдану — вільного українського селянина.

Містечко майстрів і його «альтернатива»

Серед обставин, які завадили Віктору Ющенку відвідати Великі Сорочинці торік, чи не найвагомішою стала війна у Грузії. Однак тепер у своєрідному ярмарковому «представництві» цієї країни глава держави взяв участь у, певно, наймирнішому священнодійстві — випіканні національного грузинського хліба. Хоча, звісно, набагато «рідніші» й знайоміші йому прадавні ремесла українців. Оскільки Президент є не тільки палким шанувальником народного мистецтва, а й уміє багато чого робити власними руками, то в містечку майстрів його зустрічали як «свого».

Містечко майстрів цього року не просто «розрослося» вшир — воно фактично одержало свого альтернативного «двійника». Адже на головних підступах до торжища, за його «офіційною» територією, зі своїм крамом примостилися кілька сотень майстрів «із народу». Тут у «польових» умовах вони розташувалися не через брак місця під ярмарковим «сонцем». Останнє для багатьох із них виявилося просто не по кишені. Адже організатори ярмарку в цьому році вартість так званого оргвнеску підняли удвічі — до 500 гривень. Якщо врахувати ще й оплату квадратних метрів, подорожчання проїзду, то скільки ж це треба продати дрібничок, щоб окупити бодай ці витрати?

«Завсідниця» неофіційного ярмарку Катерина Литвяк приїхала у Великі Сорочинці з села Яснозір’я, що на Черкащині. Привезла ексклюзивні сережки та намисто ручної роботи, виготовлені з керопласту (за її словами, «це щось середнє» між глиною і пластиліном — під дією високих температур матеріал стає таким же міцним, як і кераміка). Над ними чаклували разом із двома доньками. Від тієї краси — очей не відведеш.

— Це моє хобі, — каже майстриня. — Заробляю ж на життя навчанням дітей декоративно–ужитковому мистецтву, зокрема, писанкарству, орігамі. Тож підвищеної плати за місце у містечку майстрів просто не «потягну». Власне, навіть минулого року, коли приїхала на ярмарок уперше, всі чотири дні простояла ось на цій дорозі. Безкоштовно. Тепер нам повідомили, що представники сільради за місце біля ярмарку збиратимуть по 340 гривень. Ми й не проти. Хотілося б тільки, щоб при цьому хтось подбав і про елементарні зручності. Бачите: сиджу на землі біля свого невеличкого намету. Бо не маю змоги привезти сюди бодай столика — зі своїм товаром добиралася сюди на «перекладних», в основному потягом.

«Заходять, як на екскурсію в музей»

Професійна майстриня вишивки Світлана Коб’юк із Ко­ломиї, що на Івано–Фран­ківщині, ночує біля свого краму. Хоча й торговий намет разом із кількома землячками–колежанками вони вгніздили на території містечка майстрів. За шість «квадратів» площі з урахуванням оргвнеску виклали 725 гривень. До «польових» умов уже звикла (в Сорочинці приїздить уже втретє), тож не скаржиться. Адже на ярмарку є крани з питною водою, душові кабіни, туалет (щоправда, до нього вишикувалася «жіноча» черга). А от загальну оплату за таке ярмаркове місце все ж вважає зависокою. Надто з огляду на сьогоднішню скруту та безгрошів’я покупців.

— Перший день ярмарку вже закінчується, а до відшкодування всіх витрат мені ще дуже далеко, — каже пані Світлана. — Хоча до цих вишиванок ручної роботи підходить багато людей. Але все те нагадує екскурсію до музею... Порівняно з минулим роком купують набагато менше. І це при тому, що ціну на свій товар з урахуванням сьогоднішніх статків людей ми не підвищували. Скажімо, моя найдорожча чоловіча сорочка–вишиванка як коштувала 1200 гривень, так і коштує. А купують здебільшого дрібнички — пояси, пов’язки.

Ще однією проблемою май­стриня з Коломиї вважає недоб­росовісну конкуренцію з боку тих, хто промишляє «комп’ютерною» вишивкою, яку ще називають «китайською». Хоча насправді вдаються до неї ласі до «швидких» грошей співвітчизники. При цьому, звісно, видають свої поробки за «ручний» ексклюзив і правлять за них не меншу ціну. Хоча затрати часу і зусиль на таке «конвеєрне» виробництво зовсім інші. «У нас іще не навчилися відрізняти справжнє від підробок, тож досить часто люди потрапляють на цю наживку, — продовжує Світлана Коб’юк. — Та особливо прикро, коли молоді панянки підходять до наших вишиванок і запитують: «А це «ночнушка»?». Вважаю, що кожен українець мусить розрізняти бодай найелементарніше».

А якщо додати до цього ще «гарячішу» прикрість (у землячки пані Світлани злодії кілька годин тому вкрали сумку з речами, грошима та документами — добре, невдовзі підкинули хоч документи), то неважко збагнути: навіть за парканом головним дійовим особам торжища не так уже й затишно... Про це, правда, мовчать найколоритніші учасники дійства на Жабокрицькому майдані — Соловей і Гай. Так звуть незмінну ось уже майже впродовж десятиліття пару... воликів, які завжди покірно тягнуть на велелюддя воза з гоголівськими літературними героями. Та й самого Миколу Васильовича «підвозять».

«Фотомоделі» з рогами

Доки вони в очікуванні команди підпрацьовують «фотомоделями» (від бажаючих «сфоткатися» поруч із найвідомішими в Україні волами ніколи немає відбою), розпитую про таких колоритних «підопічних» у їхніх погоничів — двох Василів Івановичів — Цися і Мухи (останній перед виходом у люди одягає солом’яного бриля, вишиванку, козацькі шаровари і крокує попереду, тож потрапляє в кадр незрівнянно частіше). На тому фотографуванні чоловіки трохи навіть підзаробляють. За невелику плату можуть також покатати на возі всіх бажаючих. Невтаємниченим же безплатно пояснюють, що воли — то насправді кастровані бики симентальської породи. Їм уже по 12 років, більшу частину яких вони «ярмаркують». Утримують їх у місцевому сільгосппідприємстві, якому платять за це полтавські організатори ярмарку.

Доглядають їх згадані Василі Івановичі, котрі випасають і «колгоспних» телят. Власне, якогось особливого догляду, кажуть, за волами не потрібно — вони або пасуться, смакують улюбленими сіном і дертю, або стоять на фермі безприв’язно біля телят. Щоб колишні темпераментні бугаї не викидали якихось «коників» і не боялися натовпу, їх виводили «межи люди» поступово. Жодних ексцесів із Солов’єм, вага якого сягає 1200 кілограмів, і трохи легшим Гаєм не траплялося. Тепер же , після багатьох «парадних» виходів, ярмаркові волики, за словами Василя Івановича Цися, «спокійні, як двері». До речі, доглядачі їхні, м’яко кажучи, не розкошують.

Зарплата в обох чоловіків по 600 гривень

Чи змінився за останні роки сам ярмарок? На думку мешканця Великих Сорочинців Василя Цися, зміни відбулися не на краще. «Раніше було веселіше, — говорить чоловік. — Більше було троїстих музик, живої народної музики, пісень, які можна підхоплювати, і менше того, що «на показ». Цю особливість, до речі, відзначали й інші співрозмовники, застерігаючи організаторів дійства від його подальшої суцільної комерціалізації, перетворення на такий собі майданчик для безкінечного «піару» торгових марок і брендів. За свою присутність на Жабокрицькому майдані вони, звісно, платять немалі гроші, але ж тією нав’язливою рекламою подекуди «виймають» із ярмарку саму його душу...

ВРАЖЕННЯ

«Найзірковіші» іноземні гості, яких зустрів на ярмарку, — російський «богемний» художник Нікас Сафронов і сценарист та актор Віктор Мережко. Якими вітрами їх «занесло» на Сорочинський ярмарок? Як пояснив пан Нікас, нещодавно він придбав собі «дачний» будинок зовсім поруч, у мальовничому райцентрі Шишаки. А Віктор Мережко приїхав до нього у гості.

— На ярмарку я вперше, — зазначив Нікас Сафронов. — Хоча про ці гоголівські місця багато чув і читав ще з дитинства. Власне, й будинок купив тут, мабуть, тому, що все це пов’язано з Гоголем. Є тут навіть якась містика. Рая Недашківська вже багато років рекомендувала мені саме ці місця. Зрештою, вирішив вибрати собі будинок самостійно і , уявляєте, потрапив саме на той, який вона мені хотіла показати. Ми з друзями вже побували у музеї–садибі в Гоголевому, я пообіцяв подарувати йому свою картину, пов’язану з цими місцями, вже навіть зробив замальовки. Водночас ми з Мережком обов’язково придбаємо декілька картин шишацького народного художника Михайла Онацька, роботи якого нам дуже сподобалися. На ярмарку куплю собі й доньці вишиті сорочки. Що ж до його атмосфери, то місцеві друзі розповідали мені, що раніше тут усе було якось щиріше, природніше, натуральніше. Зараз більше комерції, більше пропозицій насамперед для іноземців, для таких, як ми, туристів. Але, знаєте, отой народний дух все одно є. Тут дуже красиво, такі чудові люди й такі чудові стосунки між ними!