«Якщо прийдуть виселяти — зачинимось і відкрутимо газ...»

Кажуть, чудес не буває. Але в нашій країні вони все–таки трапляються. Скажіть, придбати двокімнатну квартиру на бульварі Вернадського в Києві за п’ять тисяч доларів — хіба це не диво? Ще дивовижніше, що ця угода відбулася без участі господарів помешкання. Власники квартири (тепер нібито колишні) — 88–річна Валентина Іванівна Житницька, інвалід 1–ї групи, та її 55–річна дочка, інвалід 2–ї групи Наталя Петрівна, не лише не отримали за свою квартиру жодної копійки, вони довгий час навіть не здогадувалися, що їхня квартира їм більше не належить...

Жінки дізналися про продаж житла несподівано — їхню поштову скриньку почали завалювати листами з вимогою виселятися з квартири, яка вже нібито має інших власників. Нові господарі звернулися в ЖЕК та оформили всі комунальні платежі на себе. Таким чином вони позбавили жінок усіх пільг. Тепер Валентина Іванівна, заслужений вчитель України, перший президент Малої академії наук, ветеран Великої Вітчизняної війни та інвалід 1–ї групи отримує непосильні для її пенсії рахунки за комунальні послуги.

Але найгірше, плаче Валентина Іванівна, — це жити в постійному очікуванні біди: будь–якого дня їх можуть викинути на вулицю. «Я знаю, що це нерозумно, але ми з Наталкою вирішили: як прийдуть виселяти нас, відкрутимо газ і зачинимось зсередини...», — плаче жінка.

Біла смуга, чорна, чорна...

Колись Валентина Житницька читала лекції з мистецтва і літератури у ВНЗ та школах, займала посаду першого президента МАНу та ростила собі на радість доньку Наталку. А у вільний час — читала книги зі своєї величезної бібліотеки.

Дочка Наталя пішла в матір — мала такий самий хист до науки. Закінчила з «червоним» дипломом університет. Пішла в аспірантуру. Потім працювала в Інституті кібернетики імені Глушкова молодшим науковим співробітником.

Тоді ніхто не міг подумати, що мине кілька років, і в сім’ю прийде біда. І не одна. Спочатку поховали рідних. Потім Валентина Іванівна потрапила з інсультом до лікарні. У цей час від Наталі пішов коханий чоловік, зрадив її, кинув у важкий момент, коли підтримка люблячої людини була такою потрібною. Все це тяжко вплинуло на Наталю — жінка впала в глибоку депресію. Аж тут — аварія, відкрита черепно–мозкова травма, численні опіки обличчя та шиї... І постійні думки: кому я тепер потрібна? Подружкою все частіше ставала чарка... Тримала на світі єдина близька людина — мати. Аж раптом Валентина Іванівна падає і ламає собі шийку стегна. Знову лікарня, і знову донька залишається сама, без підтримки близької людини.

Злощасний кредит

У такій ситуації Наталя Житницька розгубилася. Вона не знала, де взяти гроші на життя, і не мала до кого звернутися. Під впливом численної реклами жінка вирішила взяти в одному відомому банку кредит. Це виявилося дуже просто: в банку її не запитували ані про доходи, ані про ціль кредиту. Таким чином, Наталя взяла кредит на 5100 доларів — під заставу їх­ньої з матір’ю квартири. Про те, як його повернути, вона на той момент навіть не замислювалася.

«Вона перебувала в стані афекту, не розуміла, що робить. Тим більше, що в неї офіційно є психічне захворювання. До того ж, вона ще для хоробрості трохи випила... А в банку в неї не запитали ні про доходи, ні для чого вона бере цей кредит», — розповідає Валентина Іванівна про початок цієї нещасливої історії.

Перший рік Наталя виплачувала гроші банку справно — відносячи в ломбард прикраси та золото, що залишились у спадок від покійних родичів. Проте в строк, зазначений у договорі, вона ніяк не вкладалася і всю суму погасити не могла.

Жінкам вирішила допомогти співробітниця Наталі Петрівни, позичивши необхідну для сплати суму. Проте сталося неймовірне — сумку з грошима в Наталі вкрали в магазині, де вона дорогою до банку «ксерила» необхідні документи. Заява в міліцію нічого не дала. І, хоча жінки знали, хто саме вкрав сумку, були і свідки, — але доказів виявилося недостатньо і справу призупинили. А підозрювана у крадіжці продавщиця зникла і з місця роботи, і з місця проживання. «Я до неї приходила, просила віддати хоча б половину грошей, — розповідає Валентина Іванівна, — все марно».

На Наталю Петрівну вся ця ситуація так сильно вплинула, що одного вечора вона вирішила заснути і більше не прокидатися. Ковтнувши жменю пігулок, вона впала в кому. «Я її вранці намагаюся пробудити, а вона не реагує, — розповідає Валентина Іванівна, — тоді я викликала «швидку». Три дні її рятували».

Без боргів боржники

Нарешті у 2006 році жінки кредит повністю погасили. Зітхнули з полегшенням, що знову можуть жити спокійним життям, яке так необхідне літній жінці та її доньці. Та спокій був недовгим. Бо на їхню адресу раптом «посипалися» листи з вимогою звільнити квартиру. У цих листах Валентину Іванівну та Наталю називали не інакше, як боржниками, хоча боргів у них уже не було.

Як виявилося, поки жінки лежали по лікарнях та намагалися назбирати гроші на погашення кредиту, за їхніми спинами відбувалися активні дії щодо привласнення квартири третіми особами. Якісь люди купили квартиру, що була заставою під кредит. Як таке могло трапитися — незрозуміло, адже заставлене в банку майно не може бути проданим. Якщо ж розглядати версію, що квартиру було продано за несплату вчасно кредиту, то і тут вистачає білих плям. Чому не було суду, чому жінок не попередили і вони навіть не здогадувалися, що їхня квартира виставлена на торги? Чому, продавши квартиру за борги, ніхто не повернув жінкам різницю між боргом та сумою, отриманою за квартиру? На жодне із цих питань немає відповіді.

На чиїй стороні правосуддя?

Валентина Іванівна звернулася в банк, де їй порадили подавати позов до суду про розрив угоди про кредитування на підставі того, що Наталя Петрівна на момент укладання договору вже була психічно нездоровою, що підтверджують психіатри. Жінка так і зробила — подала позов про розрив угоди про кредитування та про визнання недійсними публічних торгів, на яких було продано квартиру. Проте суддя визнала позови жінки необґрунтованими. При тому, що сама, за словами Валентини Іванівни, не обґрунтувала своє рішення.

Після райсуду був ще апеляційний суд. Апеляцію подавала райпрокуратура, яка зобов’язана відстоювати інтереси людей, які самі себе захистити не можуть. Райпрокуратура посилалася у своєму позові на обмежену дієздатність Наталі Житницької. Проте апеляційний суд визнав нових власників квартири законними господарями.

Валентина Іванівна дуже вдячна районній прокуратурі, яка представляла їхні з дочкою інтереси. Жінка зверталася по допомогу до кількох адвокатів. Але ті беруть шалені гроші за свої послуги, дозволити собі якісний юридичний захист вони не можуть.

Збирайте речі — на вихід!

Як бачимо, чудес справді не буває. Цей дикий випадок зайвий раз підтверджує, що з кожним із нас може статися подібне. Правовий нігілізм, який панує у нашій країні, дозволяє афери­стам, частенько не без допомоги осіб, до чиїх обов’язків належить захист законних прав та інтересів громадян держави Україна, безкарно творити беззаконня.

«Не вказуйте в газеті їхнє прізвище (нових власників квартири. — Авт.), — просить мене Валентина Іванівна. — Називайте просто — опоненти». Опоненти — це син і батько з юридичною освітою, які не цураються будь–яких методів у виселенні двох жінок–інвалідів на вулицю.

Зараз нові власники намагаються в суді довести, що Наталя Петрівна не є психічно хворою, хоча численні довідки та виписки з лікарень свідчать, що все–таки Наталя Петрівна має проблеми зі здоров’ям. Більше того, вся ця ситуація тільки погіршує її стан. «Наташа почувається винною», — каже Валентина Іванівна, яка намагається уберегти доньку від поганих новин, ховає від неї регулярні листи про виселення і багато чого не розповідає.

«Він нам каже: знімайте квартиру. А як я її зніматиму на свою пенсію?», — обурюється Валентина Іванівна. Людина, яка має кілька квартир, не хоче відмовитись від квартири двох інвалідів, скаржиться вона. «Він же нічого не втратить, — підсумовує жінка, — а в нас — це єдине житло...»

«Знаєте, я ще якось тримаюся, мені все одно, скільки там мені залишилося, — але що буде з Наташею?» — плаче Валентина Іванівна.

...На руки до Валентини Іванівни застрибує руда кішка, а за нею біжить маленький чорний котик. «Це вся наша родина, — посміхається Валентина Іванівна, — кішка Туся та котик Костянтин». Валентина Іванівна розказує, що маленького Костю донька Наталя побачила на вулиці. Він був худий, занедбаний і практично помирав. І хоча жінкам самим щодня загрожує виселення на вулицю, кошеня пожаліли і забрали до себе. Адже всім потрібен дах над головою та впевненість у завтрашньому дні...

P. S. В «Україну молоду» Валентина Житницька звернулася як в останню інстанцію. Сподіваємося, що викладені у статті факти п ослужать підставою для правоохоронних органів розібратися, яким чином дві безпорадні жінки–інваліди опинилися чужими у власному ж домі, і дати відповідну правову оцінку діям осіб, що організували цю аферу.

«Україна молода» бере під контроль подальший розвиток описаних подій та інформуватиме своїх читачів про те, як складеться в майбутньому доля жінок, які стали жертвами аферистів.

Марія СЕМЕНЧЕНКО